Згодом він сам добиратиме впливових друзів собі до смаку, підтримуючи і укріплюючи — по змозі — добре ім'я фірми. А до того часу йому, мабуть, буде досить і мене одного. Я зовсім не хочу, щоб хтось ставав між нами, і волію просто подякувати за люб'язність такій охочій до послуг особі, як твоя подруга. Нехай уже буде по-твоєму. А твій чоловік та я, смію думати, цілком годимося на хрещених батьків.
У цих словах, мовлених з великою статечністю і пихою, містер Домбі відкрив найпотаємніші почування своєї душі. Гнітюча підозра, що хтось хоче стати між Полем і ним; гордовитий острах, що хтось ділитиме з ним синову увагу й повагу, а може, й буде йому суперником; прикре побоювання, раніш невідоме, що його здатність підпорювати собі чужу волю не така вже й могутня; не менш прикрий страх перед можливими й у майбутньому ударами долі — ось що найбільше турбувало його душу. Ніколи в житті не було в нього друга. Холодний, стриманий з натури, він не шукав і не знаходив їх. І тепер, коли всі сили цієї натури вилилися у плекання батьківських замислів і честолюбних мрій, то, й льодяний струмінь, замість розтанути під їхнім впливом і попливти чистим, вільним потоком, розтопився лише на мить, щоб увібрати в себе їх тягар, і знову застиг однією суцільною брилою льоду.
Отак піднесена — завдяки своїй незначущості — до звання хрещеної матері маленького Поля, міс Токс мала негайно приступити до виконання своїх обов'язків, бо далі містер Домбі висловив побажання справити цю церемонію, вже й так запізнілу, без найменшої затримки. Його сестра, що й не передбачала такого видатного успіху, зараз же пішла повідомити про нього свою найближчу приятельку, і містер Домбі залишився в бібліотеці сам.
Цього вечора в дитячій кімнаті не було порожньо. Місіс Чік і міс Токс сиділи там, розкошуючи в товаристві одна одної, на превелике незадоволення міс Сюзанни Ніппер, а ця молода особа не упускала нагоди скривити за дверима гримасу на їхню адресу. Почуття її були настільки сильні, що вона не могла не зробити їм цієї приємності, дарма що не мала ні глядачів, ні будь-чиєї моральної підтримки. Як мандрівні лицарі в давнину розважали собі серце, викарбовуючи імена своїх дам у пустелях, лісових нетрях та інших диких місцевостях, де нікому й ніколи не судилося їх прочитати, так і Сюзанна Ніппер тицяла свого кирпатого носа у всі шухляди та шафи, пускала зневажливі бісики по кутках буфетів, кидала глузливі косі погляди у глечики та вигукувала прізвиська в кінці ко-ридора.
Тим часом дві кумасі, хоч їх ніхто й не запрошував, у блаженному невіданні щодо сентиментів молодої леді, дивилися, як маленький Поль успішно проходить усі стадії роздягання, повітряних ванн, споживання вечері і вкладання до ліжка, а тоді сіли до чаю біля каміна. Обоє дітей, завдяки клопотанню Поллі, спали тепер в одній кімнаті, і тільки вмостившися коло чайного столика, наші леді випадково глянули на ліжечка й згадали про Флоренс.
— Як міцно вона спить, — сказала міс Токс.
— І не дивно, моя люба. Вона, знаєте, так набігається за день, — весь час коло Поля та й коло Поля, — відповіла місіс Чік.
— Чудне якесь дитя, — зауважила міс Токс.
— Голубко моя, — до шепоту знизила голос місіс Чік, це ж викапана мати!
— Ай правда, — мовила міс Токс. — Ах, боже ти мій!
У голосі міс Токс забринів незвичайний, як на неї, жаль, хоч вона й сама не тямила, чому. Мабуть, тому, що від неї цього чекали.
— Флоренс ніколи не буде Домбі,— сказала місіс Чік. — Ніколи, хоч би й прожила тисячу років.
Міс Токс підвела брови і знову налилася співчуттям.
— Я просто звелася уся від переживань за неї, — зітхнула місіс Чік із скромним самовдоволенням. — І так не знаю, що з неї буде, коли вона виросте, і що вона робитиме. Їй аж ніяк не вдається прихилити свого тата до себе. Та це й зрозуміло — вона ж така неподібна до Домбі!
Видно було, що міс Токс не може добрати відповіді на цей невідпорний доказ.
— А в дівчинки, як бачите, — тоном глибокої довіри сказала місіс Чік, — вдача бідолашної Фанні. Вона, я можу запевнити, ніколи не зробить жодного зусилля. Ніколи! Вона ніколи не обів'ється, не обгорнеться круг татового серця, наче…
— Плющ? — підказала міс Токс.
— Наче плющ, — погодилась місіс Чік. — Ніколи! Ніколи не підійде, не змостить кубелечка у батьковій душі, немов…
— Боязка лань? — висловила здогад міс Токс.
— Немов боязка лань, — повторила місіс Чік. — Ніколи! Бідолашна Фанні! А, проте, я так любила її!
— Вам не слід журитися, моя мила, — ніжним голосом сказала міс Токс, — справді не слід. Ви занадто вразливі.
— Кожен з нас, — плакала, похитуючи головою, місіс Чік, — кожен з нас має свої вади. У кожного вони є. Я не кажу, що не бачила її вад. І ніколи не казала. Навпаки. І все ж таки — як я любила її!
Що ж то за приємність була для місіс Чік — звичайної, пересічної жінки, що проти неї її братова здавалася воістину янгольським втіленням жіночої лагідності та розуму — отак ласкаво-поблажливо виражати своє ставлення до цієї леді, — точнісінько так само, як виражала його за життя, — отак безоглядно вірити, вмовити себе, тішити себе, що її поблажливість — велике благо! Що ж то за приємною чеснотою повинна бути обгрунтована поблажливість, якщо вона така нам приємна й тоді, коли ми не маємо жодних підстав для неї і не спромоглися б пояснити, що дає нам право її виявляти.
Місіс Чік все ще витирала очі й похитувала головою, коли Річардс наважилась звернути її увагу на те, що міс Флоренс прокинулась й сидить у ліжку. Вона підвелася, сказала мамка, вся у сльозах. Та ніхто їх не бачив, крім Поллі. Ніхто, крім Поллі, не нахилився над нею, щоб прошепотіти кілька ласкавих слів, і нікого, крім Поллі, не було поблизу, щоб почути, як калатає її серце.
— Нянечко, люба, — сказала дитина, пильно дивлячись їй в обличчя, — дозвольте мені лягти коло братика.
— Чому, моє серденько? — спитала Річардс.
— Мені здається, він мене любить! — ледь не зойкнула Флоренс. — Дозвольте мені полежати коло нього. Дуже прошу, — дозвольте!
Місіс Чік по-материнському вкинула кілька слів, умовляючи її бути милою дівчинкою і спати, але Флоренс з ляком в очах і зі сльозами в голосі повторила своє прохання.
— Я його не розбуджу! — мовила вона, затуливши долонями обличчя й опустивши голову. — Я тільки доторкнуся до нього і знову засну. О, прошу, прошу, дозвольте мені лягти коло братика, бо я знаю, — він любить мене!
Річардс мовчки взяла її на руки, однесла до ліжечка, де спало немовля, і поклала поруч нього. Флоренс підсунулась якомога ближче, але так, щоб не потурбувати дитини, обережно оповила її шию однією рукою і, заховавши обличчя під другу, по якій розсипалось її змокріле волосся, лежала непорушно.
— Бідне створіння! — сказала міс Токс. — Їй, певне, щось, приснилося.
Цей незначний випадок перепинив плин розмови, і її важко було поновити. До того ж місіс Чік настільки розчулилась, згадавши про свою поблажливу вдачу, що втратила охоту розмовляти. Отже, приятельки нашвидку впоралися з чаєм і послали слугу по кеб для міс Токс. Міс Токс мала великий досвід щодо наймання кебів, і її від'їзд завжди забирав чимало часу, бо вона надто вже дбайливо збиралася.
— Перш за все, Товлінсоне, — попросила міс Токс, — візьміть, будь ласка, перо та чорнило і запишіть його номер так, щоб можна було розібрати.
— Слухаю, міс, — відповів Товлінсон.
— Потім, Товлінсоне, переверніть, будь ласка, подушку. Вони завжди бувають вогкі, голубонько, — пояснила вона місіс Чік.
— Слухаю, міс, — відповів Товлінсон.
— А ще потурбуйтеся передати цю карточку й оцей шилінг, — вела далі міс Токс. — Візник повинен відвезти мене за адресою, що на картці, і мусить знати, що ні в якому разі не дістане більше, як шилінг.
— Не дістане, міс, — сказав Товлінсон.
— Мені ніяково завдавати вам стільки клопоту, Товлінсоне, — і міс Токс замислено глянула на нього.
— Який там клопіт, міс, — запротестував Товлінсон.
— Перекажіть йому також, Товлінсоне, що дядько його пасажирки — мировий суддя, і як він захоче їй нагрубіянити, його буде суворо покарано. Ви можете сказати це, Товлінсоне, ніби як по-приятельському, бо ви ж знаєте, що таке вже було з іншим візником, який помер.
— Звичайно, міс, — мовив Товлінсон.
— А тепер на добраніч, мій хороший, хороший, хороший хрещенику, — сказала міс Токс, супроводячи кожен з цих прикметників зливою обережних ніжних поцілунків. — А ви, Луїзо, рідна моя, обіцяйте, що вип'єте чогось тепленького перед сном і не будете хвилюватися.
Чорноокій Сюзанні Ніппер, у її стійкій позиції спостерігача, коштувало багатьох зусиль стримувати себе під час цього переломного моменту й аж до відходу місіс Чік. Зате, коли дитяча кімната звільнилася од відвідувачів, вона винагородила себе за довгий піст.
— Можете вдягти мене в гамівну сорочку на шість тижнів, — сказала міс Ніппер, — а потім накласти ще тяжчу кару, якщо я коли-небудь чула таких двох шулік, як ці, місіс Річардс!
— І ще кажуть, ніби їй щось приснилось, бідолашній, — обурювалася Поллі.
— Ну, заждіть, красуні! — вигукнула Сюзанна Ніппер, кланяючись у бік дверей. — Кажете, вона ніколи не буде Домбі? І слава богу, що не буде, нам і не треба, годі з нас і одного.
— Не збудіть дітей, Сюзанночко, — сказала Річардс.
— Вельми вдячна вам, місіс Річардс, — образилась Сюзанна, якій байдуже на кого було гніватись, — і маю за честь, що я дістала від вас розпорядження, я, чорна рабиня, муринка. Якщо ви зволите мені ще щось закомандувати, то прошу ласкаво, — я слухаю.
— Які ще команди! — сказала Поллі.
— Ах, боже милий, місіс Річардсі — скрикнула Сюзанна. — Тимчасові тут завше постійними командують, чи ви цього не знали, ну, що ви, де ви народилися, місіс Річардс? Тільки де б ви там не народилися, — вела далі Заводіяка, енергійно крутнувши головою, — і коли б ви там не народилися, і як (а це вже тільки вам відомо), — затямте, будь ласка, що давати команди — це одне, а виконувати — зовсім інше. Хтось може комусь загадати сторчма стрибнути з моста в воду на двадцять п'ять футів глибини, місіс Річардс, але тому "комусь" може зовсім не захотітися стрибати.
— Ну, ну, — сказала Поллі, — ви сердитесь, бо ви добра душа й любите міс Флоренс, а накинулись на мене, бо більше нема на кого.
— Декому дуже легко стримуватись і бути спокійним, місіс Річардс, — відповіла Сюзанна, трохи пом'якшавши, — коли з їхньою дитиною поводяться, як з принцом, пестять і цяцькають, поки принцові стане задосить, але коли обмовляють гарне, миле, безневинне дитя, що нікому й слова поперек не скаже, то годі таке стерпіти.