Повість про двоє міст

ПОВІСТЬ ПРО ДВОЄ МІСТ

Переклад Миколи Сагарди

КНИГА ПЕРША.

ПОВЕРНЕНИЙ ДО ЖИТТЯ.

Розділ І.

ПЕРІОД.

То був найкращий час, то був найгірший час, то був вік мудрости, то був вік дурости, то була епоха віри, то була епоха невірства, то була година світла, то була година тьми, то була весна надії, то була зима безнадії, попереду у нас було все, поперед у нас не було нічого; ми всі простували на небо, ми всі простували в зовсім інший бік, — одно слово, період був остільки подібний до нашого часу, що дехто з найгаласливіших авторитетів його наполягали на тому, що його треба приймати, як мірку для порівняння, і в доброму і в лихому, тільки в найвищому ступені.

На англійському престолі тоді сидів король з широкими щелепами і королиха з простецьким лицем^[1]; на французькому престолі сидів король з широкими щелепами і королиха з красивим лицем^[2]. В обох країнах державним лордам, які поїдали хліб і рибу, здавалося ясніше за кришталь, що все взагалі встановлено на віки-вічні.

Було то року тисяча сімсот сімдесят п'ятого. Франція надиво легко котилася вниз, фабрикуючи паперові гроші й розтринькуючи їх. Під проводом своїх християнських душпастирів вона забавлялася, між іншим, такими чоловіколюбними подвигами: присудили одного юнака на те, щоб одтяти йому руки, вирвати йому кліщами язика и самого спалити живого за те, що він не став навколюшки в грязюку, щоб ушанувати мерзену процесію ченців, що проходила перед його очима за п'ятдесят чи шістдесят кроків. Можливо, що десь в глибоких лісах Франції і Норвегії в той час, коли його закатували до смерти, вже росли дерева, що їх Дереворуб — Фатум уже призначив на те, щоб зрубати, розпиляти на дошки і зробити відому походящу машину з мішком і сокирою, таку страшну в історії ^[3]. Можливо, що десь В брудних возовнях деяких землеробів, які обробляли

" height="210" width="566">

тяжку землю коло Парижу, в той самий день приховано було від непогоди незґрабні повозки, забризкані селянською гряззю, свині обнюхували їх, а кури несли в них яйця, і Фармер Смерть уже призначила їх бути за повозки Революції. Однак цей Де— реворуб і цей Фармер, хоч і працювали безупинно, проте працювали мовчки, і ніхто не знав, як вони посувалися нечутною ходою; тим більше, що виявити найменшу підозру про те, щооднісінький розбійник і пограбував його на очах всього почту його. В'язні Лондонських тюрем учиняли справжні баталії з своїми тюремниками, а доглядачі закону стріляли в них з мушкетів, заряджених кулями. Злодії зрізували діамантові хрести з шиї благородних лордів на придворних вітаннях. Мушкетери входили в Сент-Джайлс шукати контрабандного добра, при чому натовп стріляв у мушкетерів, а мушкетери стріляли в народ, і нікому й на думку не спадало вважати це за щось незвичайне. І серед усього цього — кат, завжди зайнятий, — на нього були постійні

Все це й безліч подібного діялося доброго старого тисяча сімсот сімдесят п'ятого року і близько до нього. Серед таких подій, в той час як Дереворуб і Фармер працювали непомітно, ті двоє з широкими щелепами й ті інші дві з простецьким і красивим лицем шествували досить гучно, гордо використовуючи свої божественні права. Отак тисяча сімсот сімдесят п'ятий рік вів за собою їх величності та міріяди дрібних створінь — серед них і створінь цієї хроніки — тими шляхами, що лежали перед ними.

Розділ II.

ПОШТА.

.То був Дуврський шлях, що в п ятницю пізно ввечері на кінці листопада лежав перед першим із персонажів, з яким має справу ця історія. Дуврський шлях пролягав через Шутерсгіл; по ньому плелася, поскрипуючи, поштова карета. Він ішов грязюкою поруч з каретою, як і інші пасажири; вони йшли не тому, що в них, за таких обставин, була охота прогулятися, а тому, що і косогір, і упряж, і грязь, і карета були такі важкі, що коні вже тричі ставали, та крім того раз потягли були карету набік з бунтарським наміром повернути назад. Раз-у-раз як кучер давав їм перевести дух і спиняв, стримано вигукуючи: "го-го! гей!", передній кінь з лівого боку завзято стрясав головою й усім, що було на ній, ніби з досадою заперечував, що карету можна вивезти на косогір. Кожного разу, як кінь отак бряжчав, пасажир жахливо витріщав очі, як буває з слабонервенними людьми, і здавався збентеженим.

Туман котився по всіх лощовинах і сумно повзав на пло— скогір, наче злий дух, що шукає собі спокою й не може знайти його. Вогкий і холодний, він поволі розлягався в повітрі кучерявими смугами, що видимо йшли одна за однією, як хвилі нездорового моря. Він був такий густий, що закривав усе від світла каретних ліхтарів, — видно було тільки самі ліхтарі та декілька кроків дороги; а від стомлених коней підносилася така пара, що здавалося, наче від них, власне, поставав і ввесь туман.

Двоє інші пасажири, крім того одного, ледве лізлі вгору— поруч з каретою. Всі троє були закутані по самісінькі вуха й навіть вище і в високих чоботях. Ніхто з трьох не міг сказати, що він бачив інших двох і знав, на кого похожий кожен із них, і кожен, старанно загорнувшися, ховався від духовних, як і від тілесних очей своїх товаришів. Тоді подорожні дуже боялися довірливо сходитися, бо кожен на дорозі міг бути розбійником або у зв'язку з розбійниками. На кожній поштовій станції, в кожному шинку хтонебудь був на платні у розбишацького "капітана", починаючи від хазяїна до найнижчого стайничого. Так думав собі й кондуктор Дуврської поштової карети тієї п'ятниці вночі в листопаді тисяча сімсот сімдесят п'ятого року, стоячи на своєму місці позад карети, не зводячи очей і не спускаючи руки з збройової скриньки, де набитий мушкет лежав поверх шістьох чи вісьмох набитих пистолів.

Дуврська поштова карета була в звичайному натуральному стані тією стороною, що кондуктор мав підозру на пасажирів, пасажири мали підозру один на одного і на кондуктора; всі мали підозру на всіх, і кучер певен був тільки в своїх конях. Коли б хто з трьох насмілився запропонувати кому пройти вперед у туман і темряву, то він міг бути певен того, що його негайно пристрелять, як розбійника.

Останнє зусилля, і карету вивезено на верхів'я косогору. Коні знов стали перевести дух, і кондуктор скочив униз, щоб загальмувати колесо для спуску й відчинити дверці карети, щоб впустити пасажирів.

Чуєш, Джо! — крикнув кучер перестерігаючим голосом і подивився назад з свого передка.

— Що ти кажеш, Томе?

Обидва прислухались.

— Я кажу, що кінь біжить на гору тюпки, Джо.

— А я кажу, що кінь біжить ґальопом, Томе, — відповів кондуктор, випустивши з рук дверці й швидко скочивши на своє місце.

— Джентлмени! Іменем короля, будьте напоготові!

Спішно викликнувши ці слова, він звів курок свого мушкета и наготовився до оборони. Пасажир, згаданий у цьому оповіданні, стояв на підніжку карети, маючи намір увійти в неї, два інші пасажири стояли позад нього, щоб улізти за ним. Він залишався на підніжку, напів у кареті, напів поза нею, інші стояли на дорозі за ним. Вони переводили очі з кучера на кондуктора і з кондуктора на кучера и прислухалися. Кучер дивився назад" дивився назад і кондуктор, і навіть той енергійний передній кінь насторочив уші й дивився назад, не заперечуючи.

Тиша, що настала після того, як карета перестала скрипіти й гуркотіти, збільшила тишу ночі. Дихання коней надавало тремтячого руху кареті, наче й вона була в тривозі.

В пасажирів серця билися так сильно, що їх майже можна було чути.

Тим часом чути було ґальоп коня, що швидко й шалено біг на гору.

— Го-го! — крикнув кондуктор якнайголосніше.— Хто там? Стій! А то стрілятиму!

Кінь враз стримав ходу, важко ступаючи й тьопаючи по грязі, і з туману залунав голос:

— Чи це не Дуврська поштова карета?

— А що тобі до того? — відповів кондуктор. — Ти хто?

— Так це Дуврська поштова карета?

— А нащо тобі це знати?

— Мені треба одного пасажира, якщо це вона.

— Якого пасажира?

— Містера Джервіса Лоррі.

Наш згаданий пасажир миттю дав знати, що це його ім'я. Кондуктор, кучер і обидва пасажири підозріло подивилися на нього.

— Стій, де стоїш, — крикнув кондуктор до голосу з ту— Manv,—бо коли я помилюся, то ти вже не виправиш цієї помилки за все своє життя. Джентлмен на ім'я Лоррі, відповідайте йому.

— В чім справа? ‘— спитав пасажир боязким і тремтячим голосом.—Кому я потрібний? Це ви, Джеррі?

— Так, м-р Лоррі.

— В чім справа?

— Депешу послали за вами звідтіля, від Т. і К°.

— Я знаю цього посланця, кондукторе, — сказав м-р Лоррі" злізаючи з підніжки на дорогу, в чому йому допомогли інші два пасажири більш швиденько, ніж увічливо, а сами негайно влізли в карету, зачинили дверці и підняли вікно.— Дозвольте йому під'їхати ближче; тут немає ніякої небезпеки.

_ Сподіватимемося^ що немає, хоч я й не особливо певен _того>— сказав кондуктор про себе. — Гей, ви!

— Ну! Ось я! — сказав Джеррі хрипким голосом.

— Під'їжджайте ходою;, ви чуєте мене? І якщо у вас є кобури коло сідла, то руки геть, — нехай мене чортяка візьме, коли я не похапливий на помилки, а якщо помилюся, то помилка зараз набере форму кулі. Ну, дайте подивитись на вас.

З туману повільно визначилися фігури коня і їздця й стали коло поштової карети, де стояв пасажир. їздець нахилився і, кинувши оком на кондуктора, подав пасажирові маленький зложений папір. Кінь важко дихав, і обидва, кінь і їздець, покриті були гряззю від копит коня до капелюха їздця.

— Кондукторе! — сказав пасажир тоном спокійного й ділового довір'я.

Сторожкий кондуктор, що тримав праву руку на курку піднятого мушкета, а ліву на рурі й зорив за їздцем, відповів коротко :

— Сер!

— Боятися тут нема чого.