Уже самого вигляду цього мого мучителя з риб'ячими очима й роззявленим ротом, з цим запитливо настовбурченим рудуватим волоссям, з жилетом, що аж роздимався від арифметичних прикладів, виявилось достатньо, щоб я й зовсім уперся мовчати.
— Ну, хлопче? — почав дядько Памблечук, зручно вмостившись, як почесний гість, біля коминка.— То як же тобі повелося в місті?
Я відповів: "Непогано, сер",— за що сестра погрозила мені кулаком.
— Непогано? — перепитав містер Памблечук.— Непогано — це не відповідь. Розкажи нам, хлопче, що ти розумієш під цим словом.
Вапно на чолі, мабуть, сприяє тому, що людина робиться особливо затятою. В усякому разі, мій мозок, скріплений вапном із стіни, затверд у затятості, мов кремінь. Я поміркував з хвилину й відповів, так наче придумав щось нове:
— Я й розумію — "непогано".
Моя сестра з вигуком обурення уже ладна була налетіти на мене — я не мав і надії, що хтось за мене заступиться, бо Джо як на те працював у кузні,— але її стримав містер Памблечук:
— Ні, не треба втрачати самовладання. Облиште хлопця мені, добродійко, облиште його мені.
Після цього містер Памблечук обернув мене обличчям до себе, немов збирався підстригати мені волосся, і сказав:
— По-перше (щоб довести до ладу наші думки), скажи-но, сорок три пенси — скільком це дорівнює?
Я зважив, чим мені пахне відповідь "Чотириста фунтів", і вирішив, що це вже буде небезпечно, тоді прикинув, наскільки міг точно, й відповів з похибкою десь так на вісім пенсів. Після цього містер Памблечук примусив мене повторити всю таблицю грошового рахунку, починаючи від "дванадцять пенсів дорівнює одному шилінгові" і кінчаючи на "сорок пенсів дорівнює трьом шилінгам чотирьом пенсам", і, оскільки гадав, що вже приборкав мою впертість,— тріумфально запитав на завершення:
— Ну, то скільки ж буде сорок три пенси? На що я, подумавши довгенько, відповів:
— Не знаю.
Я був настільки збитий з пантелику, що, може, і справді не знав.
Містер Памблечук покрутив головою, наче мав намір нею, як штопором, викрутити з мене відповідь, і запитав:
— Скажімо, чи дорівнюють сорок три пенси семи шилінгам, шести пенсам і трьом фартінгам?
— Дорівнюють! — заявив я.
І хоч сестра ту ж мить огріла мене по вуху, все одно я був радий, що зіпсував йому жарт і ошелешив своєю відповіддю.
— А яка з себе міс Гевішем, хлопче? — почав наново містер Памблечук, коли трохи врівноважився. Він сидів, схрестивши руки на грудях і наготувавши до чергового вжитку свій штопор.
— Дуже висока й темноволоса,— відповів я.
— Це правда, дядечку? — поспитала моя сестра. Містер Памблечук ствердно підморгнув їй, з чого я зразу здогадався, що він ніколи не бачив міс Гевішем, бо ж вона була зовсім не така, як я сказав.
— Чудово! — прорік містер Памблечук самовдоволено (мовляв: "Ось як з ним треба! Пішло вже на наше, добродійко, чи не так?").
— Авжеж, дядечку,— погодилась місіс Джо.— Оце якби ви частіше з ним розмовляли: ви так умієте давати йому раду.
— Ну, хлопче? То що ж вона робила, коли ти сьогодні прийшов? — запитав містер Памблечук.
— Сиділа в чорній оксамитовій кареті,— відповів я. Містер Памблечук і місіс Джо вражено втупились одне в одного — бо й було чого — і повторили обоє:
— В чорній оксамитовій кареті?
— Атож,— підтвердив я.— А міс Естелла — це начебто її небога — у віконечко карети подавала їй на золотій тарілці торт з вином. І ми всі їли торт із золотих тарілок і запивали вином. Я їв свій торт, сидячи на зап'ятках карети, бо вона мені так звеліла.
— І ще хтось там був? — спитав містер Памблечук.
— Четверо собак,— відповів я.
— Великих чи малих?
— Величезних,— відповів я.— І вони перегризлися, коли їли телячі котлети зі срібного кошика.
Містер Памблечук і місіс Джо знову втупились одне в одного, вражені ще дужче. Я вже сам себе не тямив, як знеможений свідок під тортурами, і чого хоч міг їм наговорити.
— А де ж стояла ця карета, ради всього святого? — поцікавилась моя сестра.
— У кімнаті міс Гевішем.— Вони знову втупились одне в одного.— Але коней там не було.— Цю спасенну примітку я додав після того, як подумки відмовився від четвірки рисаків у розкішній збруї, що їх зопалу вирішив був запрягти в карету.
— Чи ж може таке бути, дядечку? — спитала місіс Джо.— Що це він плете?
— Зараз я вам поясню, добродійко,— сказав містер Памблечук.— Це, я гадаю, портшез. Вона, знаєте, жінка чуднувата, дуже чуднувата, вона така, що й не дивно, якби надумала цілі дні висиджувати в портшезі.
— А ви коли-небудь бачили, як вона в ньому сидить? — спитала місіс Джо.
— Та де ж би, коли я взагалі її ніколи не бачив! — мусив нарешті визнати містер Памблечук.— Ні разу навіть оком на неї не глянув!
— Боже милостивий, дядечку! Але ж ви розмовляли з нею?
— Та хіба ви не знаєте,— невдоволено озвався містер Памблечук,— що коли я там буваю, то стою за дверима, а двері ледве прочинені, і вона зсередини говорить до мене. І не кажіть, що ви цього не знаєте, добродійко. Ось хлопець — інша річ, він ходив туди гратися. То як же ти грався, хлопче?
— Ми гралися в прапорці,— відповів я (мені й самому тепер дивно, як згадаю, що я тоді спромігся так багато понавигадувати).
— В прапорці? — луною повторила сестра.
— Атож,— підтвердив я.— Естелла махала блакитним прапорцем, я червоним, а міс Гевішем з віконечка карети — прапорцем, що весь був у золотих зірочках. А тоді ще ми всі вимахували шаблюками й кричали "ура".
— Шаблюками! — повторила моя сестра.— Де ви взяли ці шаблюки?
— З шафи дістали,— сказав я.— Там ще я бачив пістолети… і варення… і ліки. І в кімнаті не було денного світла, тільки свічки горіли.
— Це правда, добродійко,— підтвердив містер Памблечук, повагом кивнувши головою,— Так воно і є, це я й сам бачив.
Після цього вони обоє витріщились на мене, а я з якомога невимушенішим виглядом витріщився на них, розправляючи рукою праву штанину.
Якби вони стали далі мене розпитувати, я, безперечно, забрехався б, бо вже мав намір заявити їм, що на подвір'ї у міс Гевішем бачив повітряну кулю, і тільки тому стримався, що водночас придумав живого ведмедя у неї в броварні й не знав, чому з них віддати перевагу. Але містера Памблечука і місіс Джо настільки захопило обговорення тих дивовиж, якими я їх уже обдарував, що вони мене більше на чіпали. Вони ще й тоді говорили про це, коли прийшов Джо з кузні випити кухлик чаю. Отож моя сестра — не стільки, щоб удовольнити його цікавість, скільки щоб собі розважити душу — і доповіла йому про всі ті пригоди, учасником яких я нібито був.
І ось, коли я побачив, як вражений подивом Джо безпорадно обвів голубими очима кухню, мене охопило каяття — але тільки через нього, а не тих двох. Лише перед Джо, перед самим Джо я відчував себе малолітнім страховищем у той час, як вони сиділи й обмірковували, які вигоди можуть спасти на мене від знайомства і сприяння міс Гевішем. Всі були згодні, що міс Гевішем "щось зробить" для мене; думки розходилися тільки щодо форми, в якій це виявиться. Моя сестра наполягала на чомусь матеріальному. Містер Памблечук схилявся до чималенької пожертви на моє навчання якому-небудь пристойному ремеслу — приміром, торгівлі зерном та насінням. Джо вони обоє одностайно затюкали, коли він висунув оригінальну ідею, що мені подарують щонайбільше одну з тих собак, які гризлися за телячі котлети.
— Коли твоя дурна голова нічого кращого не здатна придумати,— заявила моя сестра,— і коли в тебе є якась робота, то краще йди собі й працюй.
Він і пішов.
Коли містер Памблечук розпрощався і моя сестра почала мити посуд, я шаснув у кузню до Джо, дочекався кінця роботи, а тоді озвався:
— Я хотів би щось тобі сказати, Джо, поки ще вогонь не згас.
— Сказати щось, Піпе? — промовив Джо, підсовуючи ближче до горна низеньку лавочку, якою він послуговувався, коли підковував коней.— Ну, то кажи. Я слухаю, Піпе.
— Джо,— почав я, схопившись закасаного рукава сорочки Джо й ставши перебирати його двома пальцями,— ти пам'ятаєш усе те про міс Гевішем?
— Чи пам'ятаю! — відповів Джо. — Ще й як! Це ж так чудово!
— Мені соромно й казати, Джо, але все це неправда.
— Що ти, Піпе! — скрикнув Джо, відхиляючись назад у крайньому подиві.— Отже, ти…
— Так, ти вгадав, Джо. Це брехня.
— Але ж не все, певно?! Невже ти хочеш сказати, Піпе, що не було ніякої чорної оксамитової каре…— Він не договорив, побачивши, що я заперечливо хитаю головою.— Але бодай собаки були, Піпе? Послухай, Піпе,— він так аж наче хотів переконати мене.— Ну, нехай не було телячих котлет, але бодай собаки були?
— Ні, не було, Джо.
— Ну, хоч один собака? Хоча б щеня? Га?
— Ні, Джо, жодного собаки там не було.
Коли я приречено втупився в Джо, він подивився на мене зовсім розгубленим поглядом.
— Піпе, друзяко! Це ж неможливо, братчику! Послухай, до чого ж це ти так докотишся?
— Жахливо, Джо, правда?
— Жахливо? — скрикнув Джо.— Та це просто неймовірно! Що це тебе затьмарило?
— Не знаю, що мене затьмарило, Джо,— відповів я й, відпустивши його рукав, похнюплено сів просто в попіл біля його ніг, — але все-таки шкода, що ти навчив мене називати кралею даму і що черевики у мене грубі й руки такі пошерхлі.
І тоді я сказав Джо, що я дуже нещасний і що я не зміг нічого пояснити місіс Джо й Памблечукові, бо вони мене геть затуркали, і що у міс Гевішем була така прегарна панночка, страшенно гордовита, і що вона сказала, що я звичайний селюк, і що я сам знаю, що це правда, і що я хотів би не бути ним, і що всі ці брехні самі собою вийшли, я й не знаю як.
Мова моя була чисто риторична, і добрати ладу в ній Джо було не легше, ніж мені. Але він вивів її поза межі риторики і все поставив на свої місця.
— Одне в цьому безперечне, Піпе,— сказав Джо, трохи розваживши, — що брехня — це і є брехня. Звідки б вона не взялася, її просто не повинно бути, бо як вона виходить від творця брехні, так до нього й приводить. Тож гляди, щоб більше такого не робив, Піпе. Так не станеш незвичайним, друзяко. Та й то ще як сказати, чи ж звичайний ти. Он у дечому ти аж далеко не такий звичайний. На зріст ти малий зовсім незвичайно. І вченістю ти незвичайний.
— Де там, я темний і неосвічений, Джо.
— Е, ти от згадай, якого листа вчора ввечері написав! Ще й по-друкованому! Я не раз бачив листи, і навіть такі, що не прості люди писали, але от жодного там не було, щоб писаний друкованими літерами, їй-же бо,— сказав Джо.
— Я ж нічого не знаю, Джо.