Натомість він суворо глянув на мене — наче це я щось йому заподіяв! — і відійшов, докірливо мовивши мені на прощання:
— Гляди ж, хлопче, щоб твоя поведінка була до честі тим, хто виховав тебе власною рукою!
Я трохи побоювався, чи не вернеться він назад, щоб ще спитати через хвіртку: "І шістнадцять?" Але він не вернувся.
Моя юна провідниця замкнула хвіртку, і ми рушили через подвір'я. Воно було вибрукуване й чистеньке, тільки у кожній шпарині між камінням пробивалася трава. Праворуч бігла алейка до броварні; дерев'яні ворота на ній стояли навстіж, і всі двері у броварні теж стояли навстіж, усе порожнє й занехаяне. Холодний вітер здавався тут ще холоднішим, ніж зокола, він гулко завивав, продимаючи броварню наскрізь, як-то завиває вітер серед снастей корабля у відкритому морі.
Помітивши, що я дивлюсь на броварню, дівчинка сказала:
— Ти міг би випити все міцне пиво з цієї броварні, хлопчику, і тобі нічого б не сталося.
— Може, й міг би,— соромливо погодився я.
— Тепер тут і не пробуй варити пиво, хлопчику, однаково вийде кисле. Правда ж?
— Та наче так, міс.
— Хоча ніхто й не збирається пробувати,— додала вона,— бо з цим усім давно скінчено і все тут так і стоятиме, поки не розвалиться. А міцного пива у погребах так багато, що вистачить затопити всю цю резиденцію.
— Так називається цей дім, міс?
— Це одна з його назв, хлопчику.
— То він ще й інші назви має, міс?
— Принаймні одну. Сатіс-Гаус. "Сатіс" означає "досить" — чи то по-грецькому, чи то по-латині, чи то по-гебрейському, чи то всіма трьома мовами. Та мені до цього байдуже.
— "Будинок Досить"! — озвався я.— Чудна якась назва, міс.
— Атож,— погодилась дівчинка.— Але вона має своє значення. Коли якомусь домові давали таку назву, це означало, що його власник більш нічого не потребуватиме. За тих часів, мабуть, уміли вдовольнятись малим. Проте не гаймося, хлопчику.
Вона раз у раз називала мене "хлопчиком" і говорила це вкрай байдужно, хоча сама була десь такого самого віку, що й я. Звичайно, як дівчинка, та ще й гарненька і самовпевнена, вона здавалася куди старшою, але до мене вона ставилась так зневажливо, наче була зовсім повнолітньою і навіть королевою.
У дім ми ввійшли бічними дверима — парадний вхід був замкнений ззовні на два ланцюги,— і найперше мене вразила суцільна темрява всередині: дівчинка залишила в передпокої запалену свічку. Тепер вона взяла її, і ми подались через коридори й далі вгору сходами; якби не свічка, нас поглинула б навколишня пітьма.
Нарешті ми підійшли до дверей кімнати, і дівчинка сказала:
— Заходь.
Я відповів — не так з чемності, як через сором'язливість:
— Ні, спершу ви, міс.
Вона на це кинула:
— Що за дурниці, хлопчику. Я не збираюся заходити. І, сповнена зневаги, пішла собі назад, а найгірше — забрала з собою свічку.
Мені стало дуже незатишно, ба навіть трохи страшно. Лишалось одне — постукати в двері, що я й зробив і почув ізсередини дозвіл увійти. Я ввійшов і опинився у досить великій кімнаті, непогано освітленій кількома восковими свічками. Ані промінчика сонячного світла не пробивалося сюди. Судячи з меблів, це була спальня, хоча вигляд і призначення багатьох речей були мені тоді абсолютно незнайомі. Серед них виділявся покритий тканиною столик із дзеркалом у позолоченій рамі, з чого я зразу зробив висновок, що це чи не туалетний столик якоїсь панії.
Якби нікого не було за цим столиком, він, можливо, і не впав би мені зразу в око. Але у кріслі, спершись ліктем на стільницю і схиливши голову на долоню, сиділа така дивна леді, що дивнішої я ніколи не бачив і не побачу.
Вона була розкішно вдягнена — самі атласи, мережива, шовки,— і все біле. Туфлі також були білі. З її голови спадала довга біла фата, волосся прикрашали весільні квіти, але саме волосся було сиве. На шиї і на руках у неї виблискували яскраві коштовності, ще інші іскрилися на столі. Всюди видніли розкидані сукні — хоч не такі пишні, як та, що була на ній,— і стояли напівспаковані валізи. Вона ще не скінчила вдягатись, бо одна туфля була на нозі, а друга стояла на столі поруч з її рукою, і фата звисала абияк, і годинник з ланцюжком був не на ній, і мереживо було не на грудях, а лежало біля дзеркала вкупі з дрібними оздобами, хустинкою, рукавичками, якимись квітами й молитовником.
Все це я помітив не відразу, хоч і з першого погляду побачив багато більше, ніж можна було б сподіватись. Я побачив, що те, яке мало бути білим, давно втратило цю білість, поблякло й пожовкло. Я побачив, що наречена у весільній сукні зів'яла, як і та сукня та квіти, і в ній тільки й лишилось яскравого, що блиск запалих очей, Я побачив, що сукня, яка колись облягала стрункий молодий стан, тепер обвисає на висохлому тілі, де сама шкіра й кістки. Одного разу на ярмарку мене водили подивитись на воскову фігуру, що зображувала якусь там історичну знаменитість у труні. А іншого разу в одній з наших давніх церков на болотах мені довелося бачити скелета в зотлілих шатах, викопаного зі склепу під кам'яною підлогою. Тепер у тієї воскової фігури й того скелета наче з'явилися живі темні очі, втуплені в мене. Я б закричав з жаху, якби тільки стало на це духу.
— Хто ти? — спитала леді за столом.
— Піп, мем.
— Піп?
— Хлопчик від містера Памблечука, мем. Я прийшов… погратися.
— Підійди ближче, щоб я на тебе роздивилась. Підійди до мене.
Ось саме тоді, коли я стояв біля неї, силкуючись уникати її погляду, я й роздивився докладніше все довкола і побачив, що годинник її зупинився, показуючи за двадцять хвилин дев'яту, і так само настінний годинник стояв і показував за двадцять дев'яту.
— Подивись на мене,— сказала міс Гевішем.— Ти не боїшся жінки, яка ні разу не бачила сонця за весь той час, що ти живеш на світі?
Як не прикро це визнати, але я не побоявся відповісти страшенною брехнею, яку містило слово "ні".
— Ти знаєш, що тут у мене? — спитала вона, приклавши одну, а тоді й другу руку до лівого боку грудей.
— Знаю, мем.— (При цьому я мимоволі згадав молодика з боліт, яким страхав мене мій каторжник.)
— Що це?
— Серце.
— Розбите!
Вона промовила це слово дуже значливо і пильно подивилась на мене, а уста її скривив якийсь загадковий і навіть гордовитий усміх. Ще з хвилину вона тримала руки на грудях, а потім повільно опустила, наче їй несила було їх утримати.
— Я втомлена,— сказала міс Гевішем.— Я хочу розради, а дорослі чоловіки й жінки мені обридли. Грайся.
Я думаю, кожен мій читач, хоч би й який він був сперечальник, погодиться, що за даних обставин навряд чи можна було придумати більш обтяжливе завдання для бідолашного хлопчака.
— У мене часом бувають хворобливі примхи,— мовила вона далі,— ось і зараз мені закортіло подивитись, як хтось грається. Ну ж бо! — Вона нетерпляче поворухнула пальцями правої руки.— Грайся, грайся, грайся!
Коли я згадав, що мені "покаже" моя сестра, в разі я тут поведуся якось не так, у мене раптом зблиснула відчайдушна думка — чи не кинутись навскач по кімнаті, вдаючи конячку містера Памблечука? Але я зразу ж відчув, що це в мене не вийде, і не схотів навіть пробувати, а тільки стояв і дивився на міс Гевішем, якій я, мабуть, видався упертюхом. Як ми отак трохи надивились одне на одного, вона спитала:
— То ти неслухняний і норовистий?
— Ні, мем, мені вас дуже шкода, і дуже шкода, що я не можу зараз гратися. Якщо ви поскаржитесь моїй сестрі, вона дасть мені чосу, отож я б грався, якби міг, але тут усе таке нове для мене, і дивне, і гарне… і сумне…— Я урвав мову, боячись, щоб не сказати зайвого — чи то, може, я вже сказав його,— і ми знову якийсь час мовчки дивились одне на одного.
Перше ніж знов заговорити, вона відвела від мене погляд і подивилась на свою сукню, на туалетний столик і нарешті на саму себе у дзеркалі.
— Таке нове для нього,— пробурмотіла вона,— і таке давнє для мене; таке дивне для нього і звичне для мене, і таке сумне для обох нас! Поклич-но Естеллу.
Оскільки міс Гевішем і далі дивилась на свій образ у дзеркалі, я подумав, що це вона й говорить до самої себе, отож і не ворухнувся з місця.
— Поклич Естеллу, — повторила вона, блиснувши на мене поглядом.— Це вже ти можеш зробити. Поклич Естеллу. З-за дверей.
Стояти в темряві таємничого коридора невідомого будинку й дозволити собі таку непрощенну вільність, щоб гукати на весь голос ім'я гордовитої панночки, якої не видно й не чутно,— це було майже так само тяжко, як і гратися по команді. Але нарешті вона озвалась, і світло її свічки, мов зірочка, замиготіло в темному коридорі.
Міс Гевішем кивнула Естеллі підійти ближче і, взявши зі столу якусь коштовність, помилувалась, як вона виглядатиме на грудях у дівчинки, а потім на її гарненьких каштанових кучерях.
— Колись, моя люба, це стане твоїм, і ти зумієш як слід себе оздобити. Пограй у карти з цим хлопчиком.
— З цим хлопчиком! Та він же звичайний селючок! Мені здалося, наче я розчув відповідь міс Гевішем — хоч вона й здавалась неправдоподібною:
— Ну то й що? Ти можеш розбити йому серце.
— В яку гру ти вмієш грати, хлопчику? — вкрай зневажливо спитала у мене Естелла.
— Тільки в дурня, міс.
— То й залиш його в дурнях,— сказала міс Гевішем Естеллі.
Так ми сіли грати в карти.
Ось тоді до мене почало доходити, що все в цій кімнаті ще хтозна-коли зупинилося, як оті обидва годинники. Я помітив, що прикрасу міс Гевішем поклала точнісінько туди, звідки її взяла. Поки Естелла роздавала карти, я знов глянув на туалетного столика і побачив, що туфля на ньому, колись біла, а тепер пожовкла, ні разу не була взувана. Я глянув на ногу без туфлі й побачив, що шовкова панчоха на ній з білої зробилась жовта й протерлася на підошві до дірок. Якби не цей безрух на всьому, не застиглість усіх цих побляклих і зітлілих речей — навіть вицвіла весільна сукня на схудлому тілі не нагадувала б так погребної одежі, а довга фата — савана.
Схожа на труп, міс Гевішем сиділа й дивилась, як ми граємо в карти, і мережива й торочки на її весільній сукні, здавалося, були зроблені з сіруватого паперу. Я тоді ще не знав того, що, розкопуючи давні поховання, часом знаходять тіла небіжчиків, які просто на очах перетворюються на порох; але згодом я не раз думав, що міс Гевішем справляла саме таке враження, немов, потрапивши на світло денне, вона зразу розсипалася б тліном.
— Він на даму каже краля, цей хлопчик! — зневажливо заявила Естелла, коли ми скінчили перший кін.— І які у нього пошерхлі руки! А черевики які простацькі!
Раніш мені й на думку ніколи не спадало соромитися своїх рук, але тепер я глянув і подумав, що й справді вони якісь недоладні.