А він раптом скривився гидливо і сказав:
"Ви собі не уявляєте, який з мене боягуз! Усю ніч я благав оці стіни, щоб мене помилували.— І Проспер показав на стіни своєї камери.— Так, так,— провадив він,— я вив з розпачу, я обурювався, я пережив жахливі муки передсмертної агонії. Адже вночі я був сам-один. А тепер я думаю про те, що скажуть люди... Мужність — це як святковий костюм. Я повинен умерти з гідністю... Тому..."
Два правосуддя
— Ох, не доказуйте!..— вигукнула юна особа, яка й попросила нюрнбержця розповісти страшну історію, а тепер різко урвала його.— Я хочу зберегти надію, що він урятувався. Коли ви скажете, що його розстріляли, я не засну всю піч. Ви розповісте завтра, чим усе це закінчилося, гаразд?
Усі встали з-за столу. Гер Герман запропонував моїй сусідці руку, й вона запитала:
— Його розстріляли, так?
— Розстріляли. Страта відбулася на моїх очах.
— Справді? Та як ви змогли...
— Він сам цього захотів, пані. А який то жах провести на смерть живу людину, людину, яку ти любиш і знаєш, що вмирає вона без вини. Бідолашний хлопець не відривав від мене погляду. Здавалося, він жив уже тільки в мені. Адже мені він заповів передати матері останній його подих.
— Ну і як, відвідали ви її?
— Після укладення Ам'єнського миру я поїхав до Франції, щоб сказати Просперовій матері прекрасні слова: "Він невинний!" Я вирушив у цю подорож із благоговійним трепетом, як на прощу. Але на той час пані Маньян уже померла з туги. Я пережив глибоке хвилювання, спалюючи листа, якого мав їй передати. Ви, мабуть, посмієтеся з моєї німецької екзальтованості, але я побачив високу й трагічну драму в тому, що останнє "прощай" послане з однієї могили в іншу, залишиться похованим у вічній таємниці, й ніхто у світі його не почує, як ніхто не чує крику подорожнього в пустелі, коли на нього зненацька нападе лев.
— А якби вас підвели до одного з гостей, що тут зібралися, і сказали: "Ось він — убивця!"? Хіба в цьому не було б нової драми? — запитав я, уриваючи його.
Гер Герман узяв свого капелюха й пішов.
— Ви по-хлоп'ячому несерйозні у своїх висновках,— сказала мені моя сусідка.— Гляньте на Тайфера! Бачите? Сидить у кріслі біля каміна, а мадмуазель Фанні підносить йому чашку кави. Він усміхається. Хіба вбивця, для якого розповідь про цю драму була б мукою, міг би зберігати такий спокій? Дивіться, у нього цілком патріархальний вигляд!
— Справді, але запитайте в нього, чи був він у Німеччині, коли там ішла війна?
— А чом би й не запитати?
І з тією зухвалістю, на яку здатна майже кожна жінка, коли її приваблює або збуджує якась таємниця, моя сусідка підійшла до колишнього постачальника.
— Вам доводилося бувати в Німеччині? — спитала вона.
Тайфер мало не впустив із рук чашку.
— В Німеччині? Ні, не доводилося.
— Що ти говориш, Тайфер! — урвав його банкір.— Адже ти постачав провіант під час Ваграмської кампанії!
— А, справді,— відповів Тайфер.— Того разу я там таки був.
— Ви помиляєтеся. Він людина порядна,— сказала моя сусідка, повернувшись до мене.
— Ну, стривайте! — вигукнув я.— Ще сьогодні я витягну душогуба з багнюки, в яку він упірнув, щоб заховатися!
Щодня на наших очах відбувається духовний феномен напрочуд глибокої значущості, але такий простий, що ніхто на нього не звертає уваги. Якщо в чиїйсь вітальні сходяться двоє чоловіків, причому один з них має право ненавидіти або зневажати другого, бо знає про нього якийсь інтимний і нікому не відомий ганебний факт, розгадав його приховану вдачу або навіть готує йому помсту,— двоє таких чоловіків завжди розгадають один одного і відчують, яка безодня розділяє їх чи має розділяти. Вони мимоволі стежать один за одним, перебувають у постійній напрузі, погляди й жести видають їхні наміри й обох, наче магнітом, тягне один до одного. Я не знаю, що притягує дужче: помста чи злочин, ненависть чи кривда. Подібно до священиків, які не можуть правити месу в присутності злого духа, обидва вони тримаються напружено, підозріливо. Один з них виявляє підкреслену чемність, другий похмуро мовчить — не знаю, котрий із двох; один червоніє або блідне, другий тремтить. Часто месник поводиться так само боягузливо, як і його жертва. Мало хто здатний скоїти зло, навіть у разі потреби; і більшість мовчать чи прощають з відрази до скандалів або остерігаючись трагічної розв'язки. Ось у такому взаємопроникненні душ і почуттів і розпочалася таємна боротьба між колишнім постачальником та мною. Після першого запитання, з яким я звернувся до нього під час розповіді гера Германа, він уникав моїх поглядів. А може, він не зважувався глянути у вічі не лише мені, а й іншим гостям. Він почав розмову з наївною Фанні, дочкою банкіра, мабуть, відчувши, як усі злочинці, потребу побути біля невинної душі в надії знайти біля неї спокій. Та хоч я і сидів далеко від нього, я дослухався до його слів, і мій проникливий погляд мовби заворожував його. Іноді йому здавалося, що він може нишком за мною постежити, але відразу ж наші погляди зустрічались, і він опускав очі. Змучений цим катуванням, Тайфер вирішив знайти від нього порятунок у грі в карти. Я побився об заклад, поставивши на його супротивника, а в душі прагнучи втратити свої гроші. Моє бажання здійснилося, і тоді я сів на місце того, хто програв; у такий спосіб я й опинився віч-на-віч із Тайфером.
— Будьте ласкаві, добродію, змішайте рахунок,— сказав я, коли він почав здавати карти.
Тайфер поквапно пересунув свої фішки з лівої сторони на праву. Моя сусідка підійшла до мене, і я подивився на неї промовистим поглядом.
— А знаєте, пане, я бував у багатьох ваших родичів у Бове,— звернувся я до колишнього постачальника.— Адже вас звуть Фредерік Тайфер?
— Так, добродію,— відповів він.
Зненацька карти випали у нього з рук, він зблід, схопився руками за голову й підвівся, попросивши гостя, який поставив на нього заклад, замінити його у грі.
— Тут така задуха,— промовив він.— Боюся, що...
Тайфер не доказав фрази. Зненацька його обличчя болісно скривилося, і він вийшов з кімнати. Господар дому пішов за ним, усім своїм виглядом виказуючи найщиріше співчуття. Ми з моєю сусідкою переглянулися, і я побачив, що її обличчя затьмарилося тінню гіркого смутку.
— Ну хіба можна бути таким безжальним? — сказала вона, підійшовши зі мною до віконної ніші, коли я, програвшись, підвівся з-за картярського столу.— Ви берете на себе сміливість читати в душах? Нехай такі справи з'ясовує суд — людський чи божий. Якщо першого злочинець і уникне, то від другого нікуди він не втече. Невже вам приємно брати на себе обов'язки слідчого? І навіть більше — ви сьогодні по суті зіграли роль ката.
— Ви ж самі розбуркали мою цікавість і поділяли її, а тепер читаєте мені мораль!
— Ви змусили мене замислитися,— відповіла вона.
— Отже, мир убивцям, війна нещасним і слава золоту? Але облишмо це,— додав я, засміявшись.— Гляньте-но на оту молоду особу, яка щойно увійшла до вітальні.
— Ну й що?
— Три дні тому я її побачив на балу в неаполітанського посла і закохався в неї до нестями. Благаю, скажіть, як її звати? Ще жодна дівчина так мені не...
— Це панна Вікторина Тайфер.
Я був приголомшений.
— Мачуха недавно забрала дівчину з монастирського пансіону, де вона здобула освіту, хоч і трохи запізно. Досить довго батько відмовлявся визнати її за дочку. В цьому домі вона вперше. Дуже гарна й дуже багата.
Ці слова супроводжувалися ущипливою посмішкою. Аж раптом ми почули нестямні, хоч і приглушені зойки. Долинали вони десь із сусідніх покоїв і слабко відлунювали в саду.
— Та це ж голос Тайфера! — вигукнув я.
Ми напружили слух і почули жахливий стогін. Банкірова дружина підбігла до нас і зачинила вікно.
— Не хочу істерик,— сказала вона.— Якщо панна Тайфер почує ці зойки, з нею може статися нервовий напад.
Банкір повернувся до вітальні, знайшов Вікторину і щось сказав їй упівголоса. Дівчина скрикнула і вибігла в двері. Картярі урвали гру. Кожен розпитував сусіда. Гомін у вітальні посилювався, гості почали збиратися купками.
— Невже Тайфер...— почав був я.
— ...наклав на себе руки? — докінчила за мене моя насмішкувата сусідка.— Я гадаю, ви не стали б носити по ньому жалобу.
— І все ж таки, що з ним сталося?
— Бідолаха страждає від рідкісної хвороби,— відповіла господиня дому.— Ніяк не можу запам'ятати її назви, хоча пан Бруссон не раз мені її повторював. От і сьогодні в нього напад.
— А як вона проявляється, ця хвороба? — раптом запитав один з гостей, судовий слідчий.
— О, це дуже тяжка недуга! — відповіла господиня дому.— Лікарі не знають жодних засобів проти неї. Одного разу з бідолахою Тайфером стався напад, коли він гостював у мене в маєтку, і я не витримала, поїхала до сусідки, аби тільки не чути його зойків. Він кричав тоді жахливо, хотів смерть собі заподіяти; дочка мусила прив'язати його до ліжка й надіти на нього гамівну сорочку. В такі хвилини бідолашному здається, ніби якісь звірята залізли йому в голову й гризуть мозок, ніби його смикають за нерви, перепилюють їх пилкою, витягують з нього один по одному. Головний біль іноді буває в нього такий нестерпний, що одного разу спробували припалити йому шкіру, щоб приглушити ці муки іншим болем, але він цього навіть не відчув. Та коли він узяв за домашнього лікаря пана Бруссона, той заборонив удаватися до такого методу, сказавши, що в пана Тайфера нервове захворювання — запалення нервів, тому слід ставити йому п'явки на шию та примочки з опію на голову; і справді, напади порідшали, тепер вони трапляються тільки раз на рік, наприкінці осені. Оклигавши, пан Тайфер знову й знову повторює, що радше згодний, аби його колесували, ніж терпіти такі муки.
— Значить, це справді сильні муки,— зауважив біржовий маклер, салонний дотепник.
— Ще б пак! — підтвердила господиня дому.— Торік він мало не помер. Напад стався, коли він був сам-один у своєму маєтку, виїхавши туди в терміновій справі; а що ніхто допомогти йому не міг, то він пролежав двадцять дві години задубілий, як мрець. Його врятували тільки гарячими ваннами.
— Так це у нього ніби правець? — спитав біржовий агент.
— Не знаю,— відповіла вона.— Ця хвороба мучить його ось уже років тридцять — він здобув її ще коли служив у війську. Здається, йому встромилася в голову гостра скіпка, коли він якось упав у човні.