Споруда двоповерхова; з її високого даху виступають вікна з ліпними фронтонами; ці виступи майстерно підігнані до ринв, всередині обшитих свинцем, а зокола прикрашених балясами. Внизу між вікнами стримлять пащі фантастичних тварин без тулубів, що правлять за водостоки й вивергають дощову воду на великі кам'яні плити з п'ятьма отворами. Гребінь даху з обох кінців оздоблений свинцевими букетами — символом буржуазії, оскільки в давнину право ставити флюгери належало тільки вельможам; у дворі, праворуч, розташовано каретні повітки й стайні; ліворуч — кухня, дровітня й пральня. Одна ворітниця, в якій була хвіртка із дзвінком і "очком", залишалась одчинена, що давало змогу перехожим бачити просторий двір із клумбою посередині, земляний насип якої був оточений низеньким живоплотом із жимолості. Кілька трояндових кущів, що цвіли цілий рік, левкої, свербіжник, лілеї та іспанський дрік становили пістрявий масив, довкола якого влітку виставляли в кадобах лаврові, гранатові й миртові дерева. Вражаюча, аж до дріб'язковості, чистота двору та всіх служб могла б заїжджу людину навести на думку, що тут живе стара дівка. Око, котре пильнувало цього хазяйства, очевидно, було оком суворим і прискіпливим не стільки своєю вдачею, скільки з необхідності діяти. Лише стара панна, прагнучи чимось заповнити порожнечу кожного свого дня, могла наказувати, щоб ретельно виполювали найменшу билинку між кам'яними плитами, мили гребінь кам'яної загорожі, вимагати, щоб раз у раз підмітали двір, а шкіряні заслони каретної повітки ніколи не залишалися розтулені. Тільки вона була здатна знічев'я пильнувати голландської охайності в маленькій провінції, розташованій між Першем, Бретанню та Нормандією, областями, де зухвало сповідують зневажливе ставлення до комфорту. Ні шевальє де Валуа, ні дю Бук'є, піднімаючись східцями, що з двох боків вели на ґанок, ніколи й разу не пройшли, щоб не подумати: один — що такий дім личив би й перові Франції, другий — що в ньому жити б мерові міста. З ґанку скляні двері провадили до передпокою, освітленого такими самими дверима, які виходили на другий ґанок із боку саду. Ця, сказати б, галерея, з вимощеною червоними квадратними плитками підлогою, обшита панелями заввишки по груди, становила собою шпиталь для інвалідів — родинних портретів: в одного подряпане око, в іншого покалічене плече; цей тримав у відсутній уже руці капелюха, в того була ампутована нога. Тут гості залишали плащі, сабо, шкіряні галоші й парасолі, головні убори та шуби. Це був арсенал, де кожен завсідник, приходячи, складав свою амуніцію, а, йдучи додому, забирав її назад. Крім того, попід стінами стояли лави для слуг, що сходилися сюди з ліхтарями; бовваніла тут у кутку й велика піч, її розтоплювали, коли тягнув холодний вітер з двору і саду. Отже, дім був розділений навпіл. В одній половині, з боку двора, містилися сходи на другий поверх, велика їдальня вікнами в сад і кабінет вікнами в двір. На другому поверсі була повна сімейна оселя і помешкання, де жив старий абат де Спонд. На мансарді також було кілька кімнат, що їх з давніх-давен захопили щурі й миші; про їхні нічні подвиги розповідала мадмуазель Кормон панові де Валуа, дивуючись при тому, що всі засоби вигублення отих завзятих гризунів виявляються марними. Сад, на якихось піварпана, оперізувала Брильянта, названа так тому, що все її дно, всіяне пластівцями слюди, здається, ряхтить коштовними блискітками, хоча це ніяк не пасує до Валь-Нобль, де нужденні води цієї річки каламутні од фарб і покидьків із міських промислів. Як по всіх провінційних містах, де протікає річка, береги Брильянти щільно нашпиговані будиночками, в яких процвітають лихі заклади. Та, на щастя, за тих часів навпроти садиби Кормон жили мирні люди, скромні городяни — пекар, шерстемийник, червонодеревники. Сад, повний простих квітів, закінчувався природною високою терасою, ніби набережжям з кількома сходинками, щоб спускатися до Брильянти. Уявіть собі на терасній балюстраді білі й сині великі фаянсові вази, звідки підіймають голівки левкої; погляньте ліворуч і праворуч, де вздовж мурів сусідських будинків тягнуться довгі густі алеї, обсаджені акуратно підстриженими липами, і ви матимете уявлення про краєвид, сповнений світлої благодушності, цнотливої чистоти, про ту скромну містечкову картину, що її становлять протилежний берег з його простенькими будиночками, мілковода Брильянта, сад з густими алеями, прилеглими до сусідських мурів, і поважну оселю Кормонів. Який спокій! Яка тиша! Нічого пишного, воднораз нічого скороминучого: тут усе здаєтеся вічним. Отже, нижній поверх призначався для прийомів. Тут усе дихало старою непорушною провінцією. Велика квадратна вітальня на четверо вікон, із чотирма дверима, була скромно облямована дерев'яними панелями, пофарбованими на сірий колір. Над каміном висіло єдине дзеркало, а на простінку вгорі — камея, де зображено День, що його веде Час. Не бракувало такого ж гатунку творінь над кожними дверима, де художник на всі лади товк заяложену тему — чотири пори року,— яка своєю присутністю в більшості французьких осель збуджує огиду до тих осоружних амурчиків, що збирають врожай, пурхають на ковзанах по льоду, засівають ниви чи перекидаються квітами. Фіранки із зеленого дамасту, перехоплені шнурком із пишними китицями на кінцях, утворювали під кожним вікном величезні балдахіни. Меблі з пофарбованого й полакованого дерева, оббиті вишитою по канві тканиною, вирізнялися гнутими формами, такими модними в минулому віці, і нав'язливими медальйонами з малюнками на сюжети Лафонтенових байок; але подекуди краями оббивка на кріслах і фотелях була вже церована. Із середини стелі, розділеної навпід грубим сволоком, звисала старовинна люстра гірського кришталю в зеленому чохлі. На каміні, поміж двох голубих севрських ваз та прикріплених до стіни старожитніх жирандолей, стояв годинник із зображенням останньої сцени "Дезертира", що свідчило про великий успіх Седенового твору45. Цього годинника позолоченої бронзи приоздоблювали одинадцять людських фігурок, завбільшки в чотири дюйми, на задньому плані — дезертир, оточений конвоєм, виходить із тюрми; на передньому — молода жінка, що знепритомніла, показавши йому наказ про помилування. Камінна решітка, совки й щипці були в такому самому стилі, як і годинник. На облямованих деревом стінах висіли найновіші портрети родини Кормонів, кілька робіт пензля Ріго46, три пастелі Латура47. Чотири столи для гри в карти, деко для триктраку і стіл для пікету захаращували цю простору кімнату, до речі, єдину, де була дерев'яна підлога. Робочий кабінет із старожитньою лакованою обшивкою, темно-червоною із золотом, по кількох роках мав бути шаленої вартості, що й на думку не спадало панні Кормон; зрештою, вона не віддала б його й по тисячі екю за кожну тафлю, бо мала звичку нічого не збувати. Провінція й досі вірить у заховані дідами скарби. Будуар, яким ніхто вже не користувався, був обтягнений зеленаво-синьою старовинною тканиною, що за нею в наші дні вганяють усі аматори так званого стилю Помпадур. Їдальня з кам'яною долівкою, викладеною чорними й білими кахлями, з пофарбованими балками, що заміняли стелю, була заставлена страхітливо величезними буфетами з мармуровою стільницею, необхідною для боїв, які в провінції ведуть зі шлунками. Стіни покривало малювання, що зображувало квіткові трельяжі. Стільці були з лакованої тростини, а двері — зі справжнього горіха. Все тут чудово довершувало патріархальний побут, яким дихав цей будинок як усередині, так і зокола. Провінційний дух зберіг тут геть усе. В цій оселі ніщо не було ні нове, ні старосвітське, ні молоде, ні збудь-вік. Холодна ретельність панувала над усім.
Кожному туристові, котрий бував у Бретані, Нормандії, Мені й Анжу, доводилось бачити в головних містах цих провінцій який-небудь будинок, більш чи менш подібний до особняка Кормонів, бо він править за типовий взірець буржуазних домів великої частини Франції і заслуговує на своє місце в цьому творі, тим паче, що в ньому відображені звичаї і втілений цілий світогляд. Хто ж іще не відчув, яке спокійне й закостеніле життя, що минає за мурами цього старого дому? Там була бібліотека, але містилася вона трохи нижче рівня Брильянти; пилюка нітрохи не шкодила її оправленим і акуратно розставленим книжкам, вона надавала їм ще більшої вартості. Книжки тут зберігались так само дбайливо, як зберігаються у безвиноградних провінціях тонкі, натуральні, вишукані, запахущі й роками вистояні творіння Бургундських, Туренських, Гасконських та Південних чавилень. Перевезення коштує занадто дорого, щоб замовляти абиякі вина.
Товариство, яке збиралося в панни Кормон, налічувало близько півтораста осіб; дехто від'їздив на село, одні хворіли, інші мусили в особистих справах роз'їжджати по департаменту, однак були й вірні завсідники, що, крім званих вечорів, приходили щодня, як, бува, деякі люди з обов'язку, чи то заведеним уже звичаєм, безвиїзно живуть у місті. Все це були люди літні; мало хто з них подорожував, майже всі вони трималися провінції, декотрі свого часу були причетні до шуанства. Після того, як почали нагороджувати всіх тих, хто відзначився в тій війні, стало можливим говорити про неї, не боячись. Пан де Валуа, один із провідників останнього повстання, під час якого загинув маркіз де Монторан, виданий своєю полюбовницею, і відзначився знаменитий Плазуй-по-Землі, що перегодя спокійнісінько торгував худобою поблизу Майєнни,— впродовж шести місяців давав ключа до розгадки деяких витівок, до яких вдавалися заколотники в сутичках із старим республіканцем на ймення Юло48, командиром півбригади, розквартированої в Алансоні від 1798 до 1800, року, що залишив по собі пам'ять у цім краю (див. "Шуани"). Жіноцтво не вельми дбало про свої убори, хіба що по середах — того дня, коли мадмуазель Кормон давала званий обід, і ті з гостей, котрі обідали в неї минулої середи, приходили з пообіднім візитом. По середах увечері відбувався парадний прийом: збиралося численне товариство, звані гості й завсідники, вифранчені in fiocci* кілька жінок, захопивши з собою таке-сяке рукоділля, плели або вишивали; деякі з дівчат, анітрохи не ніяковіючи, мудрували над взірцями алансонських мережив і тим заробляли на свої потреби; траплялися й такі кмітливі чоловіки, котрі приводили своїх жінок, бо сюди рідко навідувалися молодики; тут, бувало, й слова не шепнеш на вушко, щоб цього не помітили, отож ні молоденькій жіночці, ні дівчині не загрожувала небезпека вислухати любовне освідчення.