Ангелом була вона й за картярським столом. І, звичайно, жодна міщанка не змогла б сказати д'Егріньйонові з таким ангельським виразом: "Поставте за мене". Безумствуючи, вона безумствувала так божественно, що можна було й чортові душу продати, аби тільки підтримати в цьому ангелі смак до земних радощів.
Ще не минула й перша зима Віктюрнієнового перебування в Парижі, а молодий граф уже встиг узяти в нотаря Кардо, який і не думав скористатися своїм правом на умовляння, таку дрібничку, як тридцять тисяч франків поверх суми, що її Шенель йому виділив на два роки життя. Про цю "дрібничку" Віктюрнієн довідався лише тоді, коли нотар відповів надзвичайно ввічливою, але рішучою відмовою на нове прохання дати грошей; відмова була тим несподіванішою й неприємнішою, що д'Егріньйон напередодні програв у клубі шість тисяч франків і не міг туди повернутися, не сплативши боргу. Переконавшись у непохитності нотаря, який уже й так "позичив" йому тридцять тисяч франків, негайно написавши про це Шенелю і водночас повсюди роздзвонивши про свою довіру до улюбленця прекрасної герцогині де Мофріньєз, д'Егріньйон мусив запитати в нотаря поради, де йому взяти грошей, бо йшлося про борг честі.
— Випишіть кілька векселів на банкіра, який веде справи вашого батька і віднесіть їх до паризького банку, з яким він зв'язаний; ваші векселі, думаю, там дисконтують, а потім ви напишете рідним, щоб вони повернули цю суму банкірові.
Становище здавалося безнадійним, і тут внутрішній голос підказав молодому графові ім'я дю Круазьє, про чию ненависть до аристократів Віктюрнієн і гадки не мав — адже він не раз бачив, як той підлабузнюється до знаті. Отож він написав цьому багатієві вельми невимушеного листа, повідомляючи, що виписав на нього переказний вексель на суму в десять тисяч франків і що гроші йому повернуть або пан Шенель, або панна Арманда, як тільки одержать від нього письмове повідомлення. Потім Віктюрнієн відіслав два зворушливі листи Шенелю й тітці. Перш ніж стрибнути в провалля, молоді люди проявляють чудеса спритності й винахідливості, і їм у всьому щастить. Того ж таки ранку Віктюрнієн довідався, з якими паризькими банкірами веде справи дю Круазьє. Це були брати Келлери — їхнє прізвище та адресу назвав йому де Марсе. Де Марсе знав у Парижі все. Келлери без заперечення видали д'Егріньйонові під розписку суму, вказану у векселі: вони заборгували дю Круазьє.
Але картярський борг виявився дрібничкою супроти інших витрат Віктюрнієна. Рахунки посипалися на нього дощем.
— Отакої! Бачу, тебе обсіли дріб'язкові турботи! — сказав Растіньяк, навідавши д'Егріньйона якось уранці,— Ти даєш лад рахункам? От не сподівався, що в тобі стільки міщанського духу!
— Тут мимоволі станеш міщанином, хлопче. В мене неоплачених рахунків уже тисяч на двадцять із лишком.
Де Марсе, який заїхав до д'Егріньйона, щоб повезти його на кінські перегони з перешкодами, дістав з кишені елегантного гаманця, витяг звідти двадцять тисяч франків і подав йому.
— Ось найкращий спосіб не розтринькати ці грощі,— сказав він.— Я сьогодні вдруге радію, що виграв їх учора у свого шановного татуся, лорда Дадлі.
Ця чисто французька люб'язність полонила д'Егріньйона, який наївно повірив у щиру дружбу де Марсе; отож він не став платити боргів і витратив усі двадцять тисяч на розваги. А де Марсе з невимовною втіхою спостерігав, як д'Егріньйон — за виразом, поширеним у середовищі паризьких чепурунів — усе глибше "загрузає" в боргах і, прикидаючись його другом, ще й надавлював йому рукою на плече, щоб той швидше пішов на дно, бо він заздрив Віктюрнієнові; адже герцогиня умисне розголошувала свої взаємини з д'Егріньйоном, тоді як від де Марсе колись вимагала збереження їхнього зв'язку в глибокій таємниці. А втім, цей чепурун належав до тих жорстоких насмішників, яким зло приносить не меншу радість, аніж туркеням — лазня. Отож, коли де Марсе здобув на кінських перегонах приз, і всі учасники закладу зібралися біля заміської корчми, де вони щойно поснідали і спорожнили кілька пляшок доброго вина, підступний денді сказав, сміючись, д' Егріньйонові:
— А вони твої, оті рахунки, через які ти так стривожився?
— Чого б йому тривожитись, якщо рахунки не його? — зауважив Растіньяк.
— Чиї ж вони, як не мої? — здивувався д'Егріньйон.
— То ти не знаєш, у якому зараз становищі герцогиня? — мовив де Марсе, сідаючи на коня.
— Ні,— відповів заінтригований д'Егріньйон.
— Ну, то слухай, мій юний друже,— сказав де Марсе,— і запам'ятовуй: тридцять тисяч франків вона заборгувала Вікторіні, вісімнадцять тисяч — Убігану, має також по одному рахунку в Ербо, в Натьє, в Нуртьє, в Латурів — от уже сотня тисяч франків і назбирається.
— Бідолашний ангел! — мовив д'Егріньйон, піднявши очі до неба.
— Ось чого варті її крильцята! — глузливо вигукнув Растіньяк.
— Тому вона й заборгувала стільки, що вона ангел,— заявив де Марсе.— Але ми знали чимало ангелів, що потрапляли в подібне становище,— провадив він, переглянувшись із Растіньяком.— Жінки доводять нас до розчулених сліз, твердячи, що вони нічогісінько не тямлять у грошах, у такі справи вони, мовляв, не втручаються, це їх, бачте, зовсім не обходить. Вони лише гості на "бенкеті життя", як висловився вже не пригадую який поет, що помер у притулку для бездомних.
— Звідки вам відомо про її борги — адже навіть я нічого про них не знаю? — наївно здивувався д'Егріньйон.
— Ти довідаєшся про це останнім, як і вона останньою довідається про твої борги.
— А я думав у неї сто тисяч річного прибутку,— признався Віктюрнієн.
— Її чоловік,— вів далі де Марсе,— розлучився з нею і, щоб заощадити кошти, живе в своєму полку, бо в нашого дорогого герцога теж є деякі боржечки. Та ви що, з неба впали? Беріть приклад з нас, навчіться підраховувати борги своїх друзів. Панна Діана (за це ім'я я її й покохав), Діана д'Юкзель вийшла заміж, маючи шістдесят тисяч франків річного прибутку, а ось уже вісім років її дім поставлений на таку широку ногу, що обходиться їй не менше як у двісті тисяч франків на рік. Отже, не підлягає сумніву, що нині її маєтки заставлені на суму, яка набагато перевищує їхню вартість. Одного чудового дня вдарить грім, і ангел кинеться навтіки, переслідуваний... самі розумієте ким. Звичайно ж, судовими приставами, які не посоромляться засадити ангела за грати, як вони засадили б кожного з нас.
— Нещасний ангел!
— Атож, голубе, життя в паризькому раю обходиться недешево, адже доводиться щодня білити собі щоки та чепурити крильця,— докинув Растіньяк.
Д'Егріньйонові вже не раз кортіло розповісти любій Діані про свою скруту, і тепер, почувши цю розповідь, він аж здригнувся: адже й у нього вже набралося шістдесят тисяч боргу, а незабаром мали надійти рахунки ще тисяч на десять. Він поїхав додому засмучений. Йому не пощастило приховати свою стурбованість від приятелів, які, обідаючи, обмінювалися такими зауваженнями:
— Цей жовтодзьобий д'Егріньйон уже загруз...
— Нема в нього паризького гарту, гляди, ще пустить собі кулю в лоб...
— Авжеж, дурного розуму йому не позичати...
І таке інше.
Та дуже скоро молодий граф заспокоївся. Камердинер приніс йому два листи. Один був від Шенеля. Віктюрнієн наче відчув, як від нього віє духом буркотливої відданості та затертих істин, і з шанобливим почуттям відклав його до вечора. Розпечатавши другого листа, він з глибокою втіхою прочитав розцвічені майже ціцеронівською риторикою фрази дю Круазьє, який, мовби Сганарель перед Жеронтом57, навколішки благав молодого графа не ображати його в майбутньому й не вносити грошову заставу під векселі, які він видасть на його ім'я, виявивши йому цим високу честь. Лист закінчувався фразою, настільки схожою на касу, повну золотих монет і завжди відкриту до послуг вельможному роду д'Егріньйонів, що Віктюрнієн повторив жест Сганареля, Маскаріля58 і всіх тих, чия совість соромливо заплющує очі, коли виникає нагода чимось поживитися. Довідавшись, що відтепер він має необмежений кредит у Келлерів, молодий граф весело розпечатав листа від Шенеля; він уже наготувався прочитати цілих чотири густо списаних сторінки з безліччю настанов і напучень, він уже ніби бачив перед собою звичні слова про обачність, честь, достойну поведінку і т. д. і т. п. Та в листі було лише кілька рядків. Молодий д'Егріньйон прочитав їх, і серце в нього тьохнуло.
"Пане граф!
Від усього мого статку залишилося двісті тисяч франків. Благаю Вас, не виходьте у своїх витратах за межі цієї суми, якщо Ви зробите мені честь і приймете її від найвідданішого слуги Вашої родини, яким з повагою залишаюсь.
Шенель"
— Це один з героїв Плутарха59,— сказав собі Віктюрнієн, кидаючи листа на стіл.
Йому стало не по собі, перед лицем такої великодушності він відчув усю свою нікчемність.
— Атож, пора виправитися,— вирішив він.
Замість піти обідати в ресторан, де він щоразу витрачав п'ятдесят-шістдесят франків, Віктюрнієн заощадив ці гроші, пообідавши в герцогині де Мофріньєз. Він розповів їй про історію з листом.
— Мені хотілося б побачити цього чоловіка,— сказала вона, й очі в неї засяяли, мов дві зорі.
— А навіщо він вам?
— Я доручила б йому вести мої справи.
Діана була божественно вдягнена, вона хотіла зробити честь Віктюрнієнові, і він був зачарований тією легкістю, з якою його кохана ставилася до своїх справ, тобто до своїх боргів. Вродлива парочка поїхала в Італійську оперу. Ніколи ще ця знадлива красуня не здавалася такою ефірною, такою близькою до небес. Жоден з тих, хто сидів у залі, не повірив би, що її борги досягли цифри, яку вранці де Марсе назвав д'Егріньйонові. Ніякі земні турботи, здавалося, не могли затьмарити це прекрасне чоло, осяяне ореолом високих і непохитних жіночих чеснот. Її замріяний вираз хоч і здавався відблиском земного кохання, але такого кохання, яке вона цнотливо притлумила. Більшість чоловіків ладні були побитися об заклад, що Віктюрнієн спіймав облизня, тоді як жінки були впевнені в падінні суперниці; вони захоплювалися нею, але так, як Мікеланджело захоплювався Рафаелем — у глибині душі! Одна запевняла, що Віктюрнієн закохався в Діану за її золоті коси, бо в усій Франції не знайти подібних; друга вважала головною перевагою герцогині дивовижну білість її шкіри, бо збудована вона, мовляв, погано, тільки одягатись уміє; треті твердили, що д'Егріньйон кохає Діану за чудові ніжки — єдине, чим вона може похвалитися, бо ж фігура в неї пласка, мов дошка.