Ледве встиг придбати собі більш-менш пристойного англійського коня, модне тільбюрі, грума...
— Та ні, грума в нього немає,— сказав Растіньяк, уриваючи де Марсе.— Він привіз сюди із свого закутня якогось селюка; Бюїссон, кравець,— а він чудово тямить у лівреях — запевняє, що те вайло не вміє носити навіть куртки...
— Я думаю, діти мої,— поважно сказав відам,— вам слід брати приклад з Боденора, який має над вами ту перевагу, що завів собі справжнього англійського грума, їх ще "тиграми" називають...
— Ось, панове, до чого докотилися французькі дворяни! — вигукнув Віктюрнієн.— Для них найголовніше в житті — це мати "тигра", англійського коня та всілякі коштовні дрібнички...
— Ой, леле! — сказав Блонде, з жартівливим осудом глянувши на Віктюрнієна.— "Тверезий глузд ваш, пане, мене часом жахає",— як справедливо висловився поет. Атож, юний моралісте, це все, що вам залишилося. Ви навіть не можете похвалитися марнотратною щедрістю, якою п'ятдесят років тому прославився наш дорогий відам! Тепер ми п'ємо-гуляємо десь на третьому поверсі якого-небудь готелю на вулиці Монторгей. Немає вже війни з кардиналом, немає Табору Золотої Парчі49. Нарешті, ви, графе д'Егріньйон, вечеряєте з таким собі Блонде, молодшим сином провінційного судді, якому ви там у себе руки не подали б і який, через десять років може преспокійно всістися поруч із вами в палаті перів! От після всього цього й вірте, якщо можете, у свою перевагу!
— Ну то й що? — сказав Растіньяк.— Ми перейшли від факту до ідеї, від грубої сили до сили духовної. Ми говоримо про...
— Не станемо говорити про наші нещастя,— сказав відам,— я хочу померти весело. Якщо наш друг досі не завів "тигра", значить, він сам із породи левів, і тигр йому не потрібен.
— Ні, без тигра Віктюрнієн не обійдеться,— сказав Блонде,— адже він тут новачок...
— Хоча полиск у нього недавній, ми приймаємо графа до нашого гурту,— заявив де Марсе.— Він гідний нас, він розуміє свою добу, він розважливий, шляхетний, вродливий, ми його полюбимо, ми його підтримаємо, ми його доведемо...
— До чого? — спитав Блонде.
— Не будь надто цікавим! — кинув Растіньяк.
— З ким ви збираєтеся звести його сьогодні ввечері? — запитав де Марсе.
— З цілим сералем,— сказав відам.
— Чорт забери! — вигукнув де Марсе.— Наш дорогий відам приховує від нас ім'я принцеси — либонь, він дав їй слово, що мовчатиме. А мені страшенно цікаво знати, хто вона...
— І я ж колись був такий чепурний,— сказав відам, показуючи на де Марсе.
Після обіду, який минув вельми приємно, причому бесіда відбувалася в тоні поблажливого лихослів'я і вишуканого цинізму, Растіньяк і де Марсе висловили бажання поїхати в Оперу, щоб звідти разом з відамом та Віктюрнієном вирушити до панни де Туш. Обидва гультяї, точно розрахувавши час, з'явилися в театрі, коли вистава вже закінчувалася, бо вважали, що шкідливо споживати на ніч таку нестравну їжу. Їхньою головною метою було шпигувати за Віктюрнієном і бентежити його своєю присутністю: чисто школярське лукавство, до якого, проте, домішувалася жовчна заздрість світських чепурунів, що в усьому звикли бути першими. Віктюрнієн тримався з тим безтурботним зухвальством, яке властиве пажам, і це надавало його манерам особливої невимушеності. Спостерігаючи за поведінкою новачка, що тільки починав знайомитися з життям світських віталень, Растіньяк здивувався, як швидко Віктюрнієн засвоїв манери вищого світу.
— Цей Юний д'Егріньйон далеко піде, ти згоден? — сказав він своєму супутникові.
— Там видно буде,— відповів де Марсе,— але почав він добре.
Відам відрекомендував молодого графа одній з найлюб'язніших і найлегковажніших герцогинь того часу, чиї зухвалі походеньки призвели до бучного скандалу лише через п'ять років. А тоді вона перебувала на самій вершині своєї слави; уже ходили — правда, нічим не підтверджені — чутки про її амурні пригоди, і це надавало їй особливого блиску, якого набуває той, хто стає жертвою паризьких пересудів, байдуже — чоловік чи жінка. Адже парижани ніколи не перемивають кісточки людям пересічним, яким страшенно прикро, що їм дають спокій. Жінкою, про яку ми згадали, була герцогиня де Мофріньєз, уроджена д'Юкзель; її свекор був тоді ще живий, а княгинею де Кадіньян вона стала значно пізніше. Подруга герцогині де Ланже й віконтеси де Босеан, двох яскравих красунь, що вже зійшли з паризького неба, вона тепер приятелювала з маркізою д'Еспар, з якою змагалася за недовговічний титул цариці паризьких салонів.
Тривалий час їй протегувала численна рідня; але герцогиня належала до того типу жінок, котрі невідомо як здатні прогайнувати не тільки всі багатства Землі, а й усі багатства Місяця, якби тільки могли до них дістати. Її справжню вдачу поки що розгадав один де Марсе. Побачивши, як відам підвів Віктюрнієна до цієї чарівної особи, грізний денді нахилився й прошепотів на вухо Растіньякові:
— Вона його проковтне, друже, з усіма тельбухами — і дуже скоро.
Вульгарне зауваження де Марсе цілком точно визначило майбутню розв'язку цієї пристрасті. Уважно роздивившись Віктюрнієна, герцогиня де Мофріньєз закохалася в нього без тями. Ангельський погляд, яким вона подякувала відамові де Пам'є, був такий палкий, що напевне пробудив би ревність у закоханого. Коли жінки перебувають у товаристві таких чоловіків, як відам, і почувають себе в безпеці, вони скидаються на коней, випущених у широкий степ: вони тоді поводяться природно, і їм подобається виявляти свої ніжні почуття. Погляд, яким обмінялися герцогиня й відам, не відбився в жодному дзеркалі, й ніхто його не перехопив.
— Як вона приготувалася! — сказав Растіньяк де Марсе.— Вбрання — дівоче, білосніжну шию вигинає з лебединою грацією, погляд — непорочної мадонни! І біла сукня з пояском, як у малої дівчинки! Хто повірив би, що вона вже побувала в твоїх руках?
— Саме тому вона і є така, якою ти її бачиш! — вигукнув де Марсе з виразом торжества.
Двоє молодиків обмінялися посмішкою. Пані де Мофріньєз помітила цю посмішку і вгадала, про що вони розмовляли. Вона обдарувала їх одним з тих холодних поглядів, яких француженки до укладення миру не знали; ці погляди були завезені до Франції англійками разом з англійським срібним посудом, збруєю, кіньми і чисто британською кригою, що заморожує атмосферу в будь-якій вітальні, де зібралося кілька англійських леді. Обидва молодики відразу споважніли, мов прикажчики, які дістали прочуханки від хазяїна і чекають, щоб їх простили.
Закохавшись у Віктюрнієна, герцогиня вирішила зіграти роль романтичної Агнеси50, якою, на лихо сучасній молоді, захопилося досить багато жінок. Герцогиня де Мофріньєз зобразила ангела з тією самою невимушеною легкістю, з якою постановила, що в сорок років звернеться не до благочестя, а до письменства й наук. Вона прагнула не бути на когось схожою. Вона сама вигадувала для себе оригінальні ролі й убори, капелюшки і погляди, туалети й манери. В перші роки заміжжя, коли вона була ще зовсім юна, герцогиня полюбляла вдавати з себе жінку досвідчену й навіть розбещену, заводила з людьми простодушними розмови на ризиковані теми, проте справжні знавці відразу визначали з цих розмов, наскільки вона ще наївна. Дата її шлюбу була добре відома, тому вона не могла скинути собі жодного року; а що скоро їй уже мало минути двадцять шість, то вона надумала прибрати вигляду небесної непорочності. Коли герцогиня йшла, широкі рукави її сукні метлялися, мов крила, і, здавалося, вона от-от полетить. На кожне нескромне слово, думку, погляд вона підводила очі до неба. Навіть мадонна генуезького художника Піоли51, вбитого із заздрощів саме в той час, коли він збирався повторити велике творіння Рафаеля, навіть ця мадонна, найцнотливіша з усіх мадонн, ледь видима крізь віконну шибку на одній з генуезьких вуличок,— навіть вона видалася б Мессаліною52 супроти герцогині де Мофріньєз. І дами тільки дивом дивувалися, як така легковажна вітрогонка за допомогою лише вбрання перетворювалася на небесне, ангельське створіння, чия чиста душа, за модним у ті часи виразом, здавалася білішою, аніж сніг на альпійських верховинах; як їй щастило так легко розв'язувати неймовірно складну проблему й так уміло показувати груди, біліші за її білосніжну душу, соромливо прикриваючи їх прозорим серпанком? Як вдавалося їй виглядати такою безтілесною і водночас метати такі смертоносні погляди? Бувало, в очах у неї спалахував вогонь майже безсоромного любострастя, обіцяючи безліч утіх, але тут-таки з її уст злітало аскетичне зітхання, сповнене надії на радощі життя потойбічного, і відбирало всяку надію. Наївні молодики — а в ті часи вони ще водилися в лавах королівської гвардії — сумнівалися, чи навіть у хвилини найінтимнішої близькості можна казати "ти" цій Білій Дамі53, цій зоряній туманності, що зійшла на землю з Молочного шляху. "Ангельський стиль" поведінки, надзвичайно популярний у вищому світі протягом кількох років, дав великі вигоди жінкам, у яких знадливі груди поєднувалися з вельми практичними поглядами на життя і які під благочестивими кривляннями приховували аж надміру високі потреби. Ці небесні створіння чудово розуміли, що природне для кожного чоловіка бажання повернути їх з небес на землю обіцяє їм чимало земних благ — якщо чоловік був багатий і знатний. Така манера поведінки дозволяла їм постійно витати у своїх напівкатолицьких, напівоссіанівських емпіреях, а отже, й нехтувати буденні потреби життя, що було для них дуже зручно. Де Марсе вгадав, що герцогиня вирішила діяти саме в такому дусі; бачачи, що Растіньяк мало не приревнував її до Віктюрнієна, він сказав приятелю, перед тим як піти:
— Друже, краще залишайся там, де ти є. Дельфіна Нусінген допоможе тобі забагатіти, а герцогиня розорила б тебе вщент. Ця жінка обходиться дуже дорого.
Растіньяк нічого не відповів де Марсе — він і сам добре знав свій Париж. Він знав, що найчарівніша, найшляхетніша, найбезкорисливіша світська жінка, яка й не візьме від вас нічого, крім букета, може стати для молодика не менш небезпечною, ніж колись були дівчата з Опери. Але дівчата з Опери давно стали легендою. Нинішні театральні звичаї перетворили танцівниць та актрис на досить кумедні прояви, вони стали мовби живим утіленням Декларації прав жінки; тепер це ляльки, що вранці виступають у ролі доброчесних і статечних матерів та дружин, а ввечері виходять на сцену в чоловічих ролях, виставляючи напоказ ноги, обтягнуті вузькими панталонами.