Як сказав Віктюрнієнові де Марсе, перший паризький чепурун, якого він зустрів у першому ж аристократичному салоні, куди його впустили: "Треба жити на рівні епохи". На своє лихо, молодий д'Егріньйон відразу потрапив у середовище столичних гультяїв, як-от: де Марсе, де Ронкероль, Максим де Трай, де Люпо, де Растіньяк, де Ванденес, де Ажуда-Пінту, де Боденор, де Рош-Югон, де Манервіль,— він познайомився з ними в салонах маркізи д'Еспар, герцогинь де Гранльє, де Карільяно, де Шольє, маркізи д'Еглемон, маркізи де Лістомер, пані Фірміані, графині де Серізі, в Опері, в посольствах, усюди, куди йому відкривало доступ знатне ім'я та уявне багатство. В Парижі аристократичне ім'я, визнане Сен-Жерменським передмістям, яке знає провінційну знать, наче свої п'ять пальців, є ніби перепусткою, що наділяла правом проходити в двері, які для незнайомців та героїв другорядних салонів відчиняються з великим скрипом. Віктюрнієн нічого не просив у своїх родичів, тому прийняли вони його надзвичайно люб'язно; він одразу зрозумів, що єдиний спосіб одержати від них що-небудь — це нічого не домагатися. Якщо перша спонука парижанина — протегувати новачкові, то потім, як правило, настає досить тривалий період зневажливого ставлення до нього. Гордість, марнолюбство, пиха — усі, як добрі, так і погані якості молодого графа підказали йому, що слід, навпаки, дотримуватися наступальної тактики. І тоді виявилося, що герцоги де Верней, д'Ерувіль, де Ленонкур, де Шольє, де Наваррен, де Гранльє, де Мофріньєз, князі де Кадіньян і де Бламон-Шоврі щиро прагнуть відрекомендувати королю цього чарівного нащадка стародавнього роду. Віктюрнієн приїхав у Тюїльрі в чудовому екіпажі з гербом д'Егріньйонів; але після короткої аудієнції в короля він зрозумів, що народ завдає монархові надто багато клопоту, і йому немає коли думати про дворянство. Він зрозумів також, що Реставрація, яка спиралася на старезних політиків та спорохнявілих царедворців, прирекла молодих дворян на майже рабську залежність. Він виразно усвідомив, що не знайдеться для нього пристойної посади ні при дворі, ні на державній службі, ні деінде. І тоді Віктюрнієн сторчголов кинувся у вир світських розваг. Його було відрекомендовано в Єлисейському палаці Бурбонів у герцогині Ангулемської, в домі Марсанів і повсюди його зустрічали з тією показною люб'язністю, з якою належить приймати нащадка стародавнього роду, про якого згадують, лише побачивши його перед собою. А втім, тут відігравали роль не лише спогади про славне минуле. Віктюрнієна вшановували ґречною увагою, бачачи в ньому майбутнього пера та вигідного жениха; марнолюбство не дозволило йому відкрити своє справжнє становище, й він удавав із себе багатія. Всі так захоплювалися його манерами, він так радів своєму першому успіху, що сором, який відчувають багато молодих людей,— сором перед необхідністю зректися вже здобутих перемог — змусив його й далі грати взяту на себе роль. Він найняв невелике помешкання на Поромній вулиці із стайнею, каретним сараєм та всією обставою, необхідною для життя світського чепуруна, на яке він себе прирік від самого початку.
На все це йому знадобилося п'ятдесят тисяч франків і завдяки непередбаченому збігу обставин молодий граф одержав таку суму, незважаючи на мудрі заходи обережного Шенеля. Бо хоча Шенелів лист і надійшов у контору його друга, але Сорб'є вже не було серед живих. Побачивши, що лист діловий, пані Сорб'є, особа аж ніяк не поетична, передала його наступникові покійного чоловіка. Новий нотар Кардо повідомив молодого графа, що чек, виданий на ім'я його попередника, не має законної сили. На патетичний лист старого провінційного нотаря, такий довгий і так ретельно обміркований, Кардо відповів чотирма рядками, де йшлося не про особисті почуття Шенеля, а тільки про те, що документ треба переписати на інше ім'я. Шенель виписав новий чек. Мало схильний поділяти сентиментальні почуття свого провінційного колеги, Кардо був радий зробити графові д'Егріньйонові послугу і видав усю суму, якої зажадав від нього Віктюрнієн. Тим, хто знає паризьке життя, не треба пояснювати, що на півсотні тисяч франків можна придбати не так уже й багато меблів, екіпажів, коней та всяких предметів розкоші. Тому не дивно, що незабаром Віктюрнієн заборгував ще двадцять тисяч своїм постачальникам, які спершу охоче давали йому кредит, оскільки громадська думка та Жозефен, цей Шенель у лівреї, швидко поширили чутку про нібито величезне багатство молодого графа.
Через місяць по своєму приїзді Віктюрнієн був змушений узяти ще десять тисяч франків у свого нотаря. Він тепер часто грав у віст у герцогів де Наваррена, де Шольє, де Ленонкура та в клубі. Спочатку він виграв кілька тисяч франків, але незабаром програв тисяч п'ять або шість і відчув необхідність завжди мати при собі гроші для гри. Віктюрнієн був наділений від природи вдачею, яка подобається в товаристві і дозволяє нащадкам вельможних родів підноситись як завгодно високо. Його не тільки відразу прийняли до гурту золотої молоді, але йому навіть стали заздрити. А коли молодий д'Егріньйон відчув, що йому заздрять, він пережив напад такого п'янкого торжества, яке, звичайно, не могло заохотити його до обачності. Навпаки, він повівся за цих обставин вкрай нерозважливо. Зовсім не цікавлячись, скільки в його розпорядженні коштів, він тринькав гроші, наче його гаманець мав наповнюватися сам собою; він забороняв собі думати, до чого все це може призвести. В безтурботному товаристві світських гультяїв, закрученому у вирі свят та розваг, учасники з'являються, мов актори на сцені, в яскравих і розкішних костюмах, причому ніхто не цікавиться їхнім статком: обговорювати такі питання вважається там ознакою вкрай поганого тону. Кожен повинен брати приклад з природи й примножувати свої багатства потай. Можна трохи побазікати про чиєсь бучне банкрутство, жартома поцікавитися, скільки грошей у того, кого ти вперше побачив, але не більше. Молодика, який, подібно до Віктюрнієна, має підтримку всесильних вельмож із Сен-Жерменського передмістя і якому навіть вони приписують набагато більший статок, ніж у нього є (хоча б для того, щоб він нічого в них не просив — усе це дуже тонко, дуже ґречно, легким натяком, ніби випадково кинутою фразою), одне слово, молодого графа, вродливого, добромисного, розумного, завидного жениха, чий батько досі володіє спадковими маєтностями і родовим замком,— такого молодика, безперечно, прийматимуть із розкритими обіймами в усіх домах, де є знуджені молоді жінки, матусі з дівчатами на порі або гарненькі вітрогонки без посагу. Тому вищий світ із усмішкою посадив Віктюрнієна в перші ряди свого театру. Ці перші ряди, схожі на крісла, що їх колись ставили на сцені для маркізів, досі існують у Парижі, де змінюються назви, але не суть речей.
У салонах Сен-Жерменського передмістя, куди допускали дуже обмежене коло людей, Віктюрнієн зустрів двійника шевальє в особі відама48 де Пам'є. Відам був ніби другим шевальє де Валуа, але піднесеним до десятого степеня, наділеним усіма перевагами багатства та високого становища. Цьому люб'язному старому вельможі охоче звіряли всілякі таємниці, він правив мовби за газету аристократичного передмістя; а втім, він ніколи не базікав зайвого і, як усі газети, розголошував тільки те, що можна було розголошувати. Таким чином Віктюрнієнові довелося ще раз вислухати високі теорії, які колись йому проповідував шевальє. Відам напрямки порадив д'Егріньйонові завести роман з великосвітською дамою й розповів йому про пригоди своєї молодості. Але те, що відам де Пам'є дозволяв собі в ті часи, настільки далеке від сучасних звичаїв, коли таку велику роль у любовних пригодах відіграють душа й пристрасть, що не варт переказувати його оповідь людям, які однаково йому не повірять. Але славний відам цим не обмежився; під кінець він сказав Віктюрнієнові:
— Я запрошую вас завтра пообідати зі мною в одному шиночку. А після Опери, куди ми підемо перетравлювати їжу, я поведу вас в один дім, де ви зустрінете людей, які прагнуть познайомитися з вами.
Відам почастував Віктюрнієна вишуканим обідом у "Роше де Канкаль". Крім молодого д'Егріньйона, там було тільки троє запрошених: де Марсе, Растіньяк і Блонде. Еміль Блонде, земляк молодого графа, був письменником і ввійшов до вищого товариства завдяки своїм взаєминам із чарівною молодою жінкою, родом з тієї ж таки провінції, що й д'Егріньйони, графинею де Монкорне, уродженою де Труавіль; її чоловік, генерал де Монкорне, був одним з наполеонівських генералів, котрі перейшли на бік Бурбонів. Відам терпіти не міг обідів, у яких брало участь більше шістьох. У таких випадках, вважав він, не може бути справжнього втішання ні бесідою, ні наїдками та вином.
— Я ще не сказав вам, дорогий хлопче, куди поведу вас сьогодні ввечері,— мовив він, узявши Віктюрнієнову руку й поплескуючи по ній.— Ми підемо до панни де Туш, де збирається тісний гурточок молодих вродливих жінок, які претендують на розум. Література, мистецтво, поезія, одне слово, всі таланти там у пошані. Вітальня панни де Туш — один з тих салонів, де панує інтелект — правда, вбраний у монархічну мораль, цю ліврею нашого часу.
— Там іноді нудишся і стомлюєшся так, ніби взув нові чоботи, зате в тому салоні бувають жінки, яких більше ніде не зустрінеш,— зауважив де Марсе.
— Якби всі поети, що приходять туди обтесати свою музу, були такі, як наш приятель,— сказав Растіньяк, фамільярно поплескуючи Блонде по плечу,— то ще можна було б повеселитися. Але ж у наших вітальнях, наче пошесть, поширилися всілякі оди, балади, пустопорожні поетичні роздуми та глибокодумні романи — і не тільки поширилися, а й заполонили всі уми.
— Аби тільки ці перодряпи не розбестили наших жінок. Хай знаджують лише дівчат, і я нічого проти них не матиму,— сказав де Марсе.
— Панове, ви вторгаєтесь на мою територію,— зауважив з усмішкою Блонде.
— Замовкни! Ти вкрав у нас найчарівнішу світську жінку, пройдисвіте,— вигукнув Растіньяк,— а нам, бач, не можна вкрасти кілька твоїх ідей, причому не найблискучіших.
— Справді, цьому шельмі здорово пощастило,— сказав відам, смикнувши Блонде за вухо.— Та, можливо, Віктюрнієнові сьогодні пощастить ще більше...
— Уже? — вигукнув де Марсе,— Та він лише один місяць тут, він ледве встиг обтрусити з себе пилюку свого замку й обсохнути від розсолу, в якому його зберігала тітка.