свідки, що за щільно зачиненими дверима їдальні, під якими тихо скиглила пані Груйтен, між ними відбувалися бурхливі сцени; Лені туди не допускали, і єдина М.в.Д. засвідчує, що одного разу добре вчула Генріхів вигук: "Я теж хочу бути лайном, лайном і ще раз лайном, більше нічим". Оскільки Маргрет певна, що вона двічі пила з Генріхом каву в серпні, і оскільки нам сказали (цього разу, як виняток, Лені), що першу відпустку він дістав тільки наприкінці травня, можна з певністю вирахувати, що Генріх загалом побував дома сім разів, отже, приблизно сто вісімдесят дев'ять годин, з яких двадцять чотири згаяв на сон і десь годин чотирнадцять — на сварки з батьком. Ми полишаємо читачеві самому вирішити, чи можна вважати Г. улюбленцем долі. Все-таки він двічі пив каву з Маргрет. А через кілька місяців провів із нею цілу ніч. Шкода, що, крім цього "Я теж хочу бути лайном, лайном і ще раз лайном, більше нічим", не засвідчено точно жодного його висловлювання. Чи цей юнак, що так само чудово знав латинську і грецьку, риторику й історію мистецтва, писав листи? Писав. Авт. так упадав коло М. в. Д., напував її кавою, підкуповував пачками віргінських сигарет без фільтра (вона почала курити в шістдесят вісім років і вважає, що це "прегарна штука"), що вона врешті викрала в Лені на якийсь час із шухляди в родинному комоді, яку та рідко відчиняє, три листи, і авт. швиденько зняв із них фотокопії.
Перший лист писаний 10.Х 1939 року, через два дні після закінчення війни в Польщі, і не має ані звертання, ані узвичаєних вітальних слів. Письмо чітке, рівне, на диво симпатичне й інтелігентне, варте якогось кращого вжитку. Ось цей лист:
"Основне правило: ворогові не слід завдавати більше кривди, ніж потрібно для досягнення воєнної мети. Заборонено:
1. Застосовувати отруйні речовини і отруєну зброю.
2. Убивати ворога підступом.
3. Убивати полонених і завдавати їм ран.
4. Відмовляти ворогові, коли він просить дарувати йому життя.
5. Уживати зброю, що може спричинити зайві страждання, напр., розривні кулі.
6. Зловживати білими прапорами (а також національними прапорами), військовими відзнаками, формою ворога (але самим треба остерігатись хитрощів ворога!).
7. Самовільно знищувати або забирати вороже майно.
8. Примушувати громадян ворожої держави воювати проти своєї власної країни (напр., німців у французькому Іноземному легіоні")".
Другий лист, від 13.ХІІ 1939 року.
"Добрий солдат повинен поводитися зі своїм начальником невимушено, бути слухняним, послужливим і уважним до його наказів. Невимушеність виявляється в природності поведінки, в тому, що він радо і спритно виконує свої обов'язки. Запам'ятати приклади слухняності, послужливості й уважності: начальник заходить у приміщення й питає про когось такого, що його саме тієї хвилини там немає. Добрий солдат не тільки каже, що його немає, а й іде шукати відсутнього. Якщо начальник упустить якусь річ, добрий солдат підніме її (вийшовши зі строю, але тільки тоді, як його викличуть). Коли підлеглий бачить, що начальник хоче запалити сигару, він подає йому запалений сірник. Коли начальник хоче вийти з приміщення, підлеглий відчиняє йому двері й тихо зачиняє за ним. Коли начальник надягає шинелю чи портупею, сідає в машину чи на коня, висідає з машини чи злазить з коня, послужливий і уважний солдат допомагає йому. Перебільшена послужливість і перебільшена уважність не гідні солдата (підлабузництво); солдат не повинен справляти враження підлабузника. Солдатові не годиться також давати начальникові подарунки або запрошувати його в гості".
Третій лист, від 14 січня 1940 року.
"Миючись, треба роздягатися до пояса. Солдат миється холодною водою. Вживання мила — мірило чистоти. Щоденно треба мити: руки (не раз!), обличчя, шию, вуха, груди і під пахвами. Нігті чистити пилочкою (не ножем). Чуб стригти якомога коротше. Розчісувати на проділ. Кучма на голові не личить солдатові (див. також малюнок). (Малюнок не додано до листа.— Прим. авт.). Коли є потреба, солдат повинен щодня голитися. Він повинен з'являтися поголений: на варту, на огляд, для рапорту начальникові, а також в особливих випадках.
Помившись, треба зразу витертися (розтирати шкіру, аж поки вона почервоніє), щоб не застудитись і щоб на холодному повітрі не потріскалася шкіра. Рушники до обличчя й до рук тримати окремо".
Лені рідко згадує про свого брата; вона так мало знала його, що не може й ніколи не могла сказати про нього щось путнє, хіба тільки що "боялась його, такий він був страшенно освічений", а потім "була просто вражена, який він неймовірно, безмежно ласкавий" (засвідчено М. в. Д.).
М. в. Д. признається, що й сама побоювалась його, хоч він і До неї був "страшенно ласкавий". Він навіть допомагав їй носити з льоху вугілля й картоплю, не соромився мити з нею посуд тощо, а "проте... в ньому було щось таке, знаєте... щось таке... ну як би його сказати... щось дуже шляхетне... до того ж він був навіть схожий на Лені". Це "навіть" потребує докладного коментаря, від якого авт. утримується.
"Шляхетний", "справжній німець", "неймовірно, безмежно ласкавий", "страшенно ласкавий"— чи це нам щось каже? Доводиться відповісти: нічого не каже. Це тільки начерк, а не картина, і якби не ніч з Маргрет у комірчині на горищі якогось фленсбурзького бару, не єдина засвідчена цитата ("Я теж хочу бути лайном" і т. д.), якби не листи і, врешті, не той кінець — він, коли йому тільки-но минув двадцять перший рік, разом зі своїм двоюрідним братом був звинувачений у дезертирстві, в зраді батьківщини (зв'язки з датчанами) і в "спробі продати армійську бойову техніку" (протитанкову гармату),— якби не це, то нам лишилися б хіба що спогади двох старих єзуїтів з люльками і з жовтою пергаментною шкірою, "квітка, квітка, що й досі ще цвіте в серці" Маргрет, та страшні, трагічні 1940—41 роки. Тож хай Маргрет і скаже про нього вирішальне слово (магнітофонна стрічка): "Я вмовляла його, щоб він утік,просто втік зі мною... Ми вже якось дали б собі раду, хоч би мені навіть довелося піти на панель...Але він не хотів лишити свого двоюрідного брата, той би пропав без нього, та й куди б ми втекли? І те паскудство навколо, справжній бордель — мерзенні червоні ліхтарі, плюш і якесь рожеве ганчір'я, бридкі фотографії і таке інше... все-таки там було гидко. І він не плакав... Як це сталося? Ох! Це кохання й досі цвіте в мені, цвіте... І якби він навіть дожив до сімдесяти років, до вісімдесяти, я б і тоді його ніжно кохала, а вони йому завдали на плечі казна-що: цілу Європу. Він і помер із тим каменем на плечах — з Голгофою, Акрополем, Капітолієм (божевільний сміх), та ще й з бамберзьким вершником на додачу. Виходить, що такий чудовий хлопець жив задля дурниці. Задля такої дурниці!"
Коли Лені питають про її брата, побачивши його знімок на стіні,вона суворішає, стає на вигляд майже як поважна дама й відповідає дуже дивно: "Ось уже тридцять років, як він спочиває в датській землі".
Звичайно, ми не зрадили таємниці Маргрет, про неї так ніхто й не довідався: ні єзуїти, ні Лені, ні М. в. Д; авт. лише хоче намовити Маргрет, щоб вона сама при нагоді розповіла її Лені: може, Лені хоч трохи втішилась би, якби знала, що її брат перед смертю провів ніч з вісімнадцятирічною Маргрет. Мабуть, Лені усміхнулася б, а усмішка їй не завадила б.
У авт. немає жодних доказів поетичного хисту Генріха, крім наведених вище листів, які, либонь, можна вважати першими зразками "конкретної поезії".
III
Щоб нарешті перед нашими очима постав і задній план картини, нам треба познайомитися ближче з однією дійовою особою, до якої авт. приглядається дуже нерішуче, бо хоч збереглося багато її фотографій, хоч є багато свідків, що знали її, більше, ніж тих, що знають Лені, образ її вимальовується невиразно, незважаючи на стількох свідків, а може, саме через них. Ідеться про батька Лені, Губерта Груйтена, що помер 1949 року, маючи сорок дев'ять років. Крім людей, що були безпосередньо зв'язані з ним — як М. в. Д., Гойзер, Лотта Гойзер, Лені, свекри Лені, її дівер,— пощастило знайти двадцять три особи, що знали Груйтена в різні пори його життя, здебільшого працювали з ним: одному він був підлеглий, решта всі підлеглі йому; це вісімнадцять будівельників, четверо службовців — архітектори і юристи, й один колишній адміністратор в'язниці, тепер пенсіонер. Оскільки всі ці особи, крім однієї, працювали з ним як підлеглі — техніками, креслярами, механіками, плановиками (це люди різного віку, тепер наймолодшому з них сорок п'ять і найстаршому вісімдесят), то, мабуть, найкраще буде спершу вислухати їх, після того як ми ознайомимося з сухими анкетними даними Груйтена. Ось вони: Губерт Груйтен народився 1899 року, вивчився на муляра, один рік брав участь у першій світовій війні ("мляво й неохоче"—вислів Гойзера-старшого), після війни короткий час був десятником на будівництві, а 1919 року одружився ("простягнув ніжку не по своєму ліжку") з матір'ю Лені, дочкою архітектора, що займав досить високу посаду (директор будівництва). Гелена Баркель принесла йому в посаг паку знецінених акцій турецької залізниці, а головне — солідний багатоквартирний будинок у гарному районі міста, саме той, в якому згодом народилася Лені; крім того, це вона відкрила, "що в ньому закладено" (Гойзер-старший). Вона взяла собі за мету зробити з Груйтена інженер а-будівельник а. На навчання пішло три роки, які в родині, хоч сам Груйтен і був невдоволений цим, називали <стУДентськими"; пані Груйтен любила казати, що то були
"суворі, але чудові студентські часи". Самому Груйтенові ці слова не подобались: видно, він не вважав себе за студента Після закінчення навчання він з 1924 по 1929 рік був добрим виконробом; його навіть брали на великі об'єкти (не без допомоги тестя). 1929 року він заснував будівельне підприємство і до 1933 якось викручувався на межі банкрутства. 1933 року почався розквіт його підприємства й досяг своєї вершини на початку 1943 року, після чого Груйтен пробув два роки, до закінчення війни, у в'язниці й, відлов., на примусових роботах, звідки вернувся додому 1945 року, вільний від будь-якого шанолюбства, і задовольнився тим, що організував невелику бригаду штукатурів, з якою аж до своєї смерті 1949 року "непогано давав собі раду" (Лені).