Він знову почав вимахувати ключем і дивився, як рухалась сіра вузенька тінь від шнурка. Тихо цокнув вимикач, і світло погасло. Мартін двічі, тричі —■ адже це так гарно! — примушував вискакувати з яскраво-зеленого світла позад себе тоненького, чорного, такого меткого звіра—свою тінь; намагався, щоб вона падала на те саме місце на підвальних дверях; знову розгойдував ключа на шнурку, аж поки почув нагорі Больдину ходу: вона прочовгала сіньми, у ванній зашуміла вода, і він згадав, що саме в такий час Больда спускається на кухню варити собі бульйон. Найважливіше тепер зайти в дім так тихо, щоб не почула бабуся. Він обережно вставив ключа, так само обережно повернув його, обома руками штовхнув двері, далеко сягнув ногою, щоб переступити рипуче місце на підлозі, і нарешті опинився в товстому, іржавого кольору хіднику. Тоді нахилився й тихенько замкнув двері.
Мартін затамував дух і напружено прислухався до звуків, що долинали з бабусиної кімнати. Бабуся нічого не почула й ходила собі з кутка в куток. Так само дзеленчали склянки в суднику, і бабусине мурмотіння нагадувало нестямний монолог в'язня. Ще не настав час "крові в сечі" — страшної звички, що по якомусь часі верталася до бабусі. Тоді вона урочисто носила від кімнати до кімнати посудину з жовтою рідиною, безцеремонно розхлюпуючи її і безцеремонно проливаючи гіркі сльози.
У таких випадках мати казала:
— Немає нічого страшного, мамо, я зателефоную Гурвеберові.
І дядько Альберт казав:
— Немає нічого страшного, бабусю, ми зателефонуємо Гурвеберові.
І Больда казала:
— Немає нічого страшного, дорога Бетті, поклич лікаря і не прикидайся.
І Глюм, коли вранці, вертаючись із церкви або з роботи, натикався на бабусю з нічним горщиком, казав:
— Немає нічого страшного, добродійко, лікар зараз прийде.
І Мартінові теж доводилося казати:
— Немає нічого страшного, кохана бабусю, ми покличемо лікаря.
Кожні три місяці один тиждень відбувалась така вистава, а вже минуло багато часу відтоді, як вони дивилися її востаннє, таки багато, і Мартін боявся, що вона ось-ось почнеться знову, може, саме цього вечора, цієї хвилини.
Він і досі стояв, затамувавши віддих, і тішився, що бабуся бурмотить собі, ходячи по кімнаті, що в суднику не затихає концерт склянок.
Він прокрався на кухню, знайшов у темряві материну записку, що завжди лежала на краю стола між синюватими візерунками церати, й повеселішав, почувши Больдину ходу. З нею не страшно було, що бабуся вскочить і закричить: "Кров у сечі!" Больда й бабуся знали одна одну надто давно, тому Больда в ролі публіки була зовсім нецікава бабусі.
Больда зійшла, човгаючи пантофлями, вниз, увімкнула світло, спершу в сінях — вона єдина в будинку не боялася бабусі,— а тоді в кухні, і нараз побачила Мартіна. Він швидко притулив пальця до вуст, щоб застерегти її. У Больди в горлі тільки щось забулькало. Вона підійшла до хлопчика, поплескала його по потилиці й промурмотіла, розкотисто вимовляючи "р" за своїм звичаєм:
— Сердешний мій, ти, певне, голодний?
— Еге, — ВІДПОВІВ ВІН ТИХО.
— Хочеш бульйону?
— Хочу.— Мартін стояв коло Больди, милуючись її довгими, чорними, як смола, гладенькими косами, розглядаючи біле як сніг, зморщене обличчя, слухаючи, як шипить у плиті газ. Вона взяла з бляшанки три чи чотири кубики бульйонного концентрату.
— Може з'їси ще й скибку хліба з маслом? Зовсім свіжий.
— Авжеж, з'їм! — відповів він.
Больда зняла з нього ранець, скинула шапку й запхнула ключа знову під сорочку на груди: холодний ключ поповз вниз, аж до пупа, і повис там, трошечки муляючи. Мартін вийняв з кишені материну записку й прочитав: "Мені знову треба було піти з дому". "Треба" — чотири рази підкреслено. Больда взяла в нього записку, наморщивши лоба, уважно вивчила й викинула у відро, що стояло під зливальницею.
По кухні повільно поширювався запах бульйону — запах, що його дядько Альберт вважав "вульгарним", мати — "огидним", бабуся—"простацьким", зате в Глю-ма від нього ніс блаженно морщився — і самому Марті-нові цей запах також подобався. Він любив Больдин бульйон з особливої причини, що її й досі ніхто не вгадав: це був той самий бульйон, яким пахло в Брілахів— дух цибулі, сала, часнику й ще чогось незрозумілого, що його дядько Альберт називав "казармою".
Ззаду, де вздовж плити тяглася газова труба, завжди стояла зелена чашка без вушка, в якій Больда тримала свій особливий напій, щоб він став зелений і густий, випарувався, перетворився майже на якийсь каламутний концентрат — теплуватий, гіркий, полиновий чай, від якого в роті набігала слина, в горлі дерло, а в шлунку розливалося приємне тепло. І ще довго в роті залишалася та непереборна гіркота, що потім по краплі домішувалася до всякої їжі: хліб був ніби замішений полином, суп ніби приправлений полином, і весь час — навіть уже вночі, в постелі,— відчувалася приємна гіркота, що струменіла десь із найпотаємніших куточків рота, із найменших шпарочок піднебіння і змішувалась із слиною на язиці.
"Щотижня один ковток полинового чаю" — це було Больдине гасло, і кожен, хто почував себе погано, в кого болів живіт, міг причаститись із зеленої чашки з відбитим вушком. Навіть бабуся, яка вважала гидотою все те, що Больда їла й пила, навіть вона потайки ковтала тієї сконцентрованої гіркоти. Щотижня Больда наби-р.ала з пошарпаного паперового пакуночка сухих зеленаво-сірих листочків і запарювала знову повну чашку...
— Кращі за коньяк, — мурмотіла вона,—кращі за всяких там лікарів, кращі за дурну свинячу ненажерливість, кращі за пияцтво, за куріння без тями, кращі за все на світі — полиновий чай і гарний хорал.
Больда співала часто, хоч голос у неї був жахливий: хрипкі, марні спроби віддати мелодію й ритм, що їй самій вельми подобались. Слух у неї був, мабуть, такий самий, як і голос, бо свій страхітливий спів вона вважала гарним і кожну строфу закінчувала з переможною усмішкою. Навіть Глюм, що дуже рідко втрачав спокій, був безмежно терплячий до всіх і до всього і витримував, не нарікаючи, цілий тиждень бабусину "кров у сечі" — навіть він міг стати таким, яким не ставав ніколи,— знервованим:
— Ох, Больдо, ти мене геть знервувала... Нарешті Больдин бульйон зварився, вона намазала
хліб маслом, і Мартін з великою, жовтою чашкою в руці навшпиньки пішов разом із нею сходами до її кімнати, повз величезний, намальований олійними фарбами портрет дідуся: сумного, худорлявого чоловіка з дивовижно червоним обличчям. Рука його із запаленою сигарою спиралась на зелений стіл. Внизу мідна бляшка з написом: "Нашому шановному шефові до двадцятип'ятиріччя фабрики—вдячні співробітники. 1938 рік".
Завжди здавалося, що сірий, аж білуватий, чудово намальований попіл з його сигари зараз упаде на блискучий, як дзеркало, стіл. Часом Мартін навіть уві сні бачив, що попіл упав, і вранці, прокидаючись від легкого кошмару, біг поглянути на портрет; попіл ще висів. Він завжди висів: занадто довгий, сіруватий, надзвичайно правдиво намальований; і через те, що він ще й досі висить, легше ставало на серці і водночас була причина до нового кошмару: якби він нарешті впав, було б усе гаразд. Ланцюжок від годинника теж намальовано так виразно, що хотілось ухопити його, а гарна срібляста краватка'з блакитною перлиною аж світилася. І щоразу Больда казала:
— Карл Гольштеге був добрий чоловік.— І цим, мабуть, давала зрозуміти, що бабуся гірша за нього.
Больдина синя спідниця завжди пахла мильним лугом і геть уся була забризкана мильною піною, тому що Больда виконувала почесну роботу: прибирала в трьох церквах — у парафіяльній, де двічі на тиждень урочисто чалапала по величезних калюжах лугу від дверей аж до лавки для причащальників, шанобливо скочувала килими перед вівтарем і, мов чорний янгол на хмарі, припливала навколо вівтаря по меншій уже калюжі, вкритій цілими купами піни, вкоронованій білою піною; а ще в парковій церкві і в монастирській каплиці, до якої часто ходив також дядько Альберт. То була темна каплиця, праворуч за лавкою для причащальників — полаковані в чорний колір грати, а за гратами — синя завіса. І за тією похмурою подвійною загорожею завжди — щоденно, щомісяця — черниці приємнішими, ніж у Больди, голосами співали тих самих хоралів, що й Больда співала, чи тільки уявляла, що співає.
Больда прибирала чотири дні на тиждень. Протягом чотирьох днів ширяла вона, мов худий чорний янгол із білим, як сніг, зморщеним обличчям, по церкві, на вкритих піною хмарах, що спустилися на церковну підлогу. Мартінові, як він часом заходив до Больди в церкву, її помело здавалося веслом, а синя спідниця — вітрилом, якими вона хоче знову підняти на небо хмару, що впала на землю. Але хмара завжди липла до землі й лише повільно рухалася, вкрита білою піною, по підлозі від дверей аж до лавки для причащальників, а далі — урочисто, так само повільно — навколо вівтаря.
У Больдиній кімнаті було затишно, хоч усе тут пахло мильною піною, вареною бруквою і "вульгарним" бульйоном. Від її канапи — так казала мати — тхнуло монастирською приймальнею. В цих материних словах був певний натяк, зрозумілий Мартінові, натяк на Боль-дине минуле. Больда колись була черницею. Ліжко її — теж материні слова — нагадувало Тарзанове лігво в джунглях, але знадвору в Больдину кімнату падало
світло газових ліхтарів і забарвлювало все в зеленаво-жовтий колір. Коли Мартін з'їв бульйон і бутерброди, вона відчинила шухляду й дістала звідти те, що й завжди,— злиплі докупи солодові цукерки. Мартін узяв їх і всміхнувся — тільки щоб не образити Больди.
Він ліг на Больдину канапу, поклав до рота цукерку і, примруживши очі, задивився на зеленаво-жовте проміння ліхтаря з вулиці. Больда не вмикала світла, коли Мартін був у неї. Вона сідала біля вікна до своєї малесенької книжкової полички, де були тільки молитовники й програми кіно. Щоразу, як Больда була в кіно, вона купувала за кілька пфенігів програму, а потім, уважно розглядаючи малюнки, пригадувала весь фільм і докладно розповідала його Мартінові. Щоб зібрати думки, вона заплющувала очі й розплющувала тільки тоді, як хотіла поглянути на малюнок і поновити в пам'яті якусь пбдробицір, Так вона розповідала весь фільм, сцену за сценою, ледь міняючи зміст.