до вечора не буде. Ні душі.
— Ні душі? — перепитав Плорін; він сів і неквапно витер рукавом вкритий росою автомат.
— Ні душі,— підтвердив обер-шарфюрер, ледь усміхнувся й знизав плечима: — Я вам кажу — ні душі. Чи вам цього не досить?
— Вивезли ? — спитав Шредер, що вже стояв біля дверей.
— Хай вам чорт,— лайнувся шарфюрер,— дайте мені нарешті спокій, я сказав сні душі", а не "вивезено". Тільки хор лишився,— оскірився він.— Адже наш старий схибнувся на своєму хорі. Глядіть, щоб він його знов із собою не потягнув...
— Ах так,— в один голос промовили обидва солдати,— ах так...
А Шредер іще додав:
— Старий справді схибнувся на своїх співунах.— І всі троє засміялися.
— Ну, то ми підемо,— сказав Плорін.— Тарадайка хай стоїть, я більш не можу.
— Хай стоїть,— погодився обер-шарфюрер.— Віллі віджене її.
— Ну, то ми підемо...— і обидва водії вийшли.
Обер-шарфюрер кивнув головою, підійшов до вікна й глянув на зелений меблевий фургон, що стояв на табірному проїзді — коло передньої машини готової до від'їзду автоколони. В таборі було зовсім тихо. Зелений фургон відчинили тільки через годину, коли до табору прийшов обер-штурмфю-рер Фільскайт. Фільскайт був чорнявий, середнього зросту чоловік, його бліде інтелігентне обличчя випромінювало цнотливість. Він був суворий, пильнував порядку й не терпів ніяких порушень правил. Він керувався тільки офіційними приписами. Він кивнув головою, коли вартовий відсалютував йому, кинув погляд на зелений фургон і ввійшов до вартівні. Обер-шарфюрер відсалютував йому й склав рапорт.
— Скільки їх? — спитав Фільскайт.
— Шістдесят сім, пане обер-штурмфюрер.
— Чудово,— сказав Фільскайт.— За годину чекаю їх на співи.— Він недбало кивнув головою, вийшов з вартівні й пішов через табірний плац. Табір мав 4юрму чотирикутника — чотири на чотири бараки з невеликою вільною площиною з південного боку, там, де була брама. На всіх чотирьох кутах стояли сторожові башти. Посередині — кухонні бараки, вбиральні, в одному куті табору, під південно-східною баштою — лазня, поряд неї — крематорій. В таборі стояла цілковита тиша, тільки один з вартових — на північно-східній башті — щось тихо мугикав собі під ніс.
Над кухонним бараком здіймався ріденький синій димок, над крематорієм — густий чорний дим, який, на щастя, відносило вітром на південь; крематорій уже давно випускав непроглядні чорні пасма. Фільскайт обвів поглядом усе, кивнув головою й зайшов до свого кабінету поряд із кухнею. Кинув кашкет на стіл і вдоволено кивнув знову: все було в порядку. При цій думці він міг би й усміхнутись, але Фільскайт ніколи не усміхався. Він ставився до життя дуже поважно, до служби ще поважніше, але найповажніше — до мистецтва.
Обер-штурмфюрер Фільскайт любив мистецтво, музику. Він був середнього зросту, чорнявий, і дехто вважав, що його бліде інтелігентне обличчя вродливе, але вугласте, завелике підборіддя ніби відтягувало делікатнішу частину обличчя вниз і надавало тому інтелігентному обличчю виразу такої ж страшної, як і несподіваної брутальності.
Колись Фільскайт був студентом консерваторії, але він любив музику так палко, що не міг ставитися до неї тверезо, як до проо^есії. Він пішов служити до банку й лишився завзятим аматором музики. Він був схиблений на хоровому співі.
Старанний і честолюбний, дуже надійний, він і як службовець банку дуже швидко дослужився б до завідувача відділу. Але справжньою його пристрастю була музика, хоровий спів. Насамперед чисто чоловічий хор.
Свого часу — досить-таки давно — він був хормейстером чоловічої співочої спілки "Конкордія", йому було двадцять вісім, але відтоді вже минуло п'ятнадцять років,— і його обрали регентом, хоча він був дилетант. Знайти проф>есіона-ла, що палкіше й ретельніше віддавався б справам спілки, навряд чи пощастило б. Коли він диригував хором, його бліде обличчя, що ледь помітно здригалось, його тонкі руки просто заворожували глядачів. Хористи боялись його пунктуальності, він не пропускав жодної фальшивої ноти і аж навіснів, коли хтось виявляв недбальство. Тож скоро цим добропорядним і славним співакам надокучили його прискіпливість та невтомне завзяття, і вони знайшли собі іншого регента. Фільскайт керував водночас і церковним хором своєї парафії, хоча й не любив церковної служби. Але тоді він хапався за кожну нагоду дістати під своє керівництво хор. Священика люди прозвали "Святим", то був лагідний, трохи недотепний чоловік, що міг інколи вдавати з себе дуже суворого, він був старий, сивий, а в музиці не тямив нічого. Але він завжди був присутній на репетиціях хору й інколи тихо всміхався, а Фільскайт ненавидів ту усмішку, бо то була усмішка любові, співчутливої й болючої любові. А інколи священикове обличчя робилося суворим і Фільскайт відчував, як нехіть до літургії здіймається в ньому разом з ненавистю до тієї усмішки. Та усмішка "Святого" ніби промовляла: "Марно... Марно... але я люблю тебе". А він не хотів, щоб його любили, і ненавидів церковний спів та священикову усмішку дедалі дужче, і коли "Конкордія" звільнила його, він покинув і церковний хор. Він часто думав про ту усмішку, про ту примарну суворість і отой, як він казав, "іудейський" погляд любові,— погляд, що здавався йому водночас і сухим, і любовним, і груди йому роз'їдали ненависть і мука...
Наступником його був один старший учитель, що любив курити добрі сигари, пити пиво й слухати масні анекдоти. Все це було огидне Фільскайтові: він не курив, не пив і був байдужий до жінок.
Через расову теорію, що відповідала його таємним ідеалам, він незабаром пішов служити до гітлерюгенду, скоро вислужився там до окружного хорляйтера, організовував хори, речитативні хори і незабаром відкрив своє захоплення: змішаний хор. Коли бував удома,— він мав просту, опоряджену по-казарменому кімнату в передмісті Дюссельдорфа,— то присвячував свій час літературі про хоровий спів та всім книжкам про расову теорію, які лишень міг дістати. Внаслідок цих тривалих і докладних студій з'явилася його власна праця, яку він назвав "Взаємозв'язок між хором і расою". Він подав працю до однієї державної музичної школи й одержав її назад із кількома іронічними зауваженнями на берегах рукопису. Тільки згодом Фільскайт довідався, що прізвище директора школи Нойман і що він єврей.
1933 року він остаточно покинув службу в банку, щоб цілком присвятити себе своїм музичним завданням у лоні нацистської партії. Інша музична школа позитивно оцінила його теоретичну працю і з невеликими скороченнями опублікувала її в одному спеціальному журналі. Фільскайт одержав чин обер-банфюрера гітлерюгенду, але обслуговував і штурмовиків та СС, він був фахівець по речитативних, чоловічих та змішаних хорах. Він, безперечно, мав організаційні здібності. Коли почалася війна, він відмовився від броні за
"незамінність", кілька разів зголошувався добровольцем до СС; двічі йому відмовляли, бо він був чорнявий, низенький і явно належав до пікнічного типу. Ніхто не знав, що він часто цілі години у відчаї простоював перед дзеркалом, дивлячись на те, чого не можна було приховати: він не належав до тієї раси, яку палко шанував і до якої належав Лоенгрін.
Та коли він зголосився втретє, його прийняли до СС, бо він пред'явив щонайкращі характеристики від усіх партійних організацій.
У перші роки війни йому дуже шкодила його музична слава: замість фронту його послали на курси, потім він став керівником курсів, потім керівником курсів для керівників курсів; він керував навчанням співу в цілих арміях СС, і одним з найвищих його досягнень був хор легіонерів, у якому були представлені тринадцять різних націй і вісімнадцять різних мов, але вони співали хор з "Тангейзера" в бездоганній гармонії. Згодом він дістав Хрест за військові заслуги 1-го ступеня — одну з найрідкісніших відзнак у армії, та тільки коли він удвадцяте зголосився добровільно до стройової служби, його відрядили на ще одні курси, і нарешті він потрапив на фронт: 1943 року йому віддали під команду невеликий концтабір у Німеччині, а потім, 1944-го, він став комендантом гетто в Угорщині, а ще згодом, коли те гетто вивезли, бо наближались росіяни, його перевели до оцього невеликого табору на півночі.
Він вважав справою честі точне виконання всіх наказів. Незабаром він виявив, який величезний музичний потенціал прихований у в'язнях; особливо здивували його євреї, і він застосував такий метод добору: кожного з новоприбулих примушував співати і відзначав його співацькі здібності в 4юрмулярах за десятибальною системою. "Нуль"—найвищу оцінку — діставав дуже рідко хто; таких одразу брали до табірного хору, а хто діставав "десять", той мав дуже мало шансів прожити більше, як два дні. Формуючи етапи, Фільс-кайт так добирав в'язнів, що добрі співаки туди не попадали, і його хор завжди лишався повноголосим. Тим хором, яким він сам керував так суворо, як колись співацьким товариством "Конкордія", він дуже пишався. З цим хором він би переміг будь-яких конкурентів, та, на жаль, єдиними слухачами були ледь живі в'язні та охорона.
Але накази були для нього ще священніші, ніж музика, а останнім часом надійшло багато наказів, які ослабили його хор: гетто й табори в Угорщині ліквідували, а що великих таборів, куди він раніше відсилав євреїв, уже не було і його табір лежав далеко від залізниці, то він мусив усіх їх знищувати прямо в таборі; правда, й тепер іще лишались робочі бригади — на кухні, в крематорії й у лазні — в достатній кількості, щоб він міг убезпечити принаймні найкращих співаків.
Фільскайт не любив убивати. Сам він іще не вбив нікого і тому був трохи розчарований у собі: він просто не міг цього робити. Він розумів, що це необхідне діло, й захоплювався наказами згори, які він доручав неухильно виконувати своїм підлеглим; власне, йшлося не про те, щоб виконувати накази охоче, а про те, щоб розуміти їхню необхідність, шанувати їх і тому виконувати...
Фільскайт підійшов до вікна й визирнув: за зеленим меблевим фургоном в'їхали ще дві вантажні машини, водії вийшли з кабін і втомлено піднімались на ґанок вартівні.
Гауптшарфюрер Блауерт із п'ятьма солдатами ввійшов у браму й відчинив великі, важкі, оббиті повстю двері фургона; люди всередині закричали, бо денне світло болюче різонуло по очах.