Я вже два роки тільки й чую, що війна. Весь час війна. Досить вам повернутися звідти, як ви одразу ж починаєте розказувати про фронт. Нудота.
— Чого ж ти хочеш?
— Я хочу тебе звабити. Ти ж іще незайманий. Я вгадала?
— Так,— каже Андреас і лякається, так несподівано вона зривається на рівні ноги.
— Я так і знала! —вигукує Оліна.— Я так і знала! Він бачить її збуджене, розпашіле обличчя, її блискучі очі
и думає: дивовижно, з усіх жінок, яких я будь-коли бачив, вона вабить мене найменше, хоч така гарна і така доступна. А як часто мене мимохіть пронизувала думка: яке щастя було б володіти жінкою! Але з усіх жінок я найменше жадаю цієї. Зате зможу їй усе розповісти, я розповім їй усе...
— Оліно,— просить він, показуючи на фортепіано.— Олі-но, заграй мені ту маленьку сонату Бетховена.
— Тільки пообіцяй, що будеш мене... що будеш мене любити.
— Облиш,— каже він спокійно.— Сідай сюди.
Він садовить її в крісло, і вона мовчки дивиться на нього.
— Слухай,— каже він.— Тепер моя черга розповісти тобі. Та, подивившись у вікно, Андреас бачить, що сонце вже
сіло і що над садами лишилася ще тільки маленька світла смужка. Ще трохи, й світло понад садами зовсім погасне, і вже ніколи, ніколи для нього не зійде сонце, він уже ніколи не побачить жодного сонячного промінчика, настає остання ніч, а останній день уже минув, як і всі інші, марно і безглуздо. Він молився зовсім небагато, пив вино, а тепер ось сидить у бор де лі...
Він чекає, поки зовсім стемніє. Не знає, скільки часу це тривало, забув про дівчину, і про вино, і про сам будинок, він бачить тільки далекі дерева, на верхів'ях яких лежать останні сонячні промені. І ось уже на кронах дерев зосталися тільки червонуваті відблиски, такі прекрасні, такі несказанно чудові. Зостався невеличкий сонячний німб, останнє світло, яке йому судилось побачити. І все щезло... ні, ще ні, на найвищому дереві ще щось мерехтить, це дерево підноситься над іншими і може впіймати ще відблиск золотавого світла, кілька бризок сонця, яке через півсекунди зайде назавжди... і тоді вже не залишиться нічого. Світло ще є, думає він, поривчасто дихаючи, світло ще видно на верхівці того дерева... аж смішно, такий маленький сонячний відблиск, і я — єдина в світі людина, що спостерігає його. Ще є... ще є, це як усмішка, яка повільно згасає на обличчі... ще трошечки, і все, кінець! Світло щезло, ліхтар погас, і я вже ніколи не побачу сонця...
— Оліно,— тихо каже він і відчуває, що настала хвилина, коли він нарешті може все розповісти, і що тепер він її переможе. І все тому, що стемніло. Бо перемогти жінку можна лише в темряві. Дивно, думає він, невже це правда? У нього з'явилось відчуття, що Оліна тепер належить йому, що вона йому підвладна.
— Оліно,— знов каже він півголосом,— завтра вранці я помру. Так,— спокійно каже він, дивлячись у її перелякане обличчя.— Не бійся! Завтра вранці я повинен умерти. Ти перша і єдина людина, яка про це дізнається. Я помру, я знаю це. Ось щойно зайшло сонце. Я помру, не доїхавши до Стрия...
Оліна схоплюється й нажахано дивиться на нього.
— Ти збожеволів,— лепече вона враз побілілими устами.
— Ні,— каже він,— я не збожеволів, усе так і буде, повір мені. Повір, що я не збожеволів і що завтра вранці я помру, і ти повинна зіграти мені зараз ту маленьку сонату Бетховена.
Вона не зводить з нього переляканого погляду й без радно промовляє:
— Але... але ж так не буває.
— Я знаю це абсолютно точно. А остаточно переконався, коли ти вимовила слово "Стрий". Саме Стрий. Яка жахлива назва. Що це за назва — Стрий? Чому я повинен умерти саме не доїжджаючи до Стрия? Чому спершу мені здавалося, що це має бути десь між Львовом і Чернівцями, а потім відстань звузилась до Коломиї, тоді — до Станіслава, а ось тепер — Стрий. Коли ти сказала "Стрий", я одразу зрозумів, що так воно й буде. Зажди!—гукнув він, побачивши, що вона кинулась до дверей, не зводячи з нього переляканого погляду.— Ти повинна залишитися зі мною,— просить він,— повинна залишитися зі мною. Я людина, і мені самому цього не витримати. Залишся зі мною, Оліно. Я не божевільний. Тільки не кричи.— Він затуляє їй рота.— О господи, що мені зробити, як переконати тебе, що я не божевільний? Ну, що мені зробити? Скажи, що мені зробити, як тебе перекона ти, що я не божевільний?
Але від страху Оліна не чує, що він їй говорить. Вона тільки дивиться на нього своїми переляканими очима, і він раптом усвідомлює, яка в неї жахлива професія. Адже він і справді міг бути божевільний, а їй би все одно довелось отут бути, зовсім беззахисною. її посилають у номер, адже за неї заплачено двісті п'ятдесят марок, оскільки вона Солістка, дуже коштовна іграшка, вона змушена йти в номер, як солдат іде на фронт. їй нікуди дітися, хоч вона й Солістка, хоч вона й дуже коштовна, мініатюрна лялька. Яке жахливе життя! її посилають у кімнату, і вона не знає, хто там: старий чи молодий, потворний чи гарний, розпусник чи невинний хлопець. Вона нічого цього не знає і однаково йде в номер. І ось вона стоїть переді мною, і їй страшно, дуже страшно, що вона навіть мене не чує. Це справді великий гРІх — іти в бордель, думає він. Адже їх просто посилають ТУТ У кімнати до будь-кого... Він починає тихо гладити її Руку, за яку тримав, щоб вона не втекла. І, дивна річ, страх у її очах поступово зникає. Він усе гладить і гладить її руку, і в нього таке відчуття, наче він пестить дитину Жодної жінки я не бажав менше, ніж цієї. Вона як дитина., і він раптом згадує ту бідну, маленьку, брудну й обдерту дівчинку, яку бачив на околиці Берліна. Вона бавилась собі в оточеному бараками миршавому садочку. Хлопчики кинули в калюжу її ляльку й повтікали. Він тоді нагнувся й дістав ту ляльку з калюжі, з неї струмками стікала брудна вода, це була дешева, незугарна, пошарпана шматяна лялька, і йому довелось довго гладити дівчинку по голові й заспокоювати, бо бідна лялька зовсім змокла... Дитина.
— Ну, годі, ти ж залишишся, правда? — питає він.
Вона киває головою, а в самої в очах стоять сльози Він знову ласкаво веде її до крісла. Сутінки густішають і стають сумними.
Оліна слухняно опускається в крісло, ще трохи злякано стежачи за ним очима. Він наливає їй вина. Вона надпиває з келишка. Тоді важко зітхає.
Господи боже, як ти мене налякав,— признається вона й одним духом випиває келишок до дна.
Оліно,— каже він,— тобі зараз двадцять три роки. Подумай, чи сповниться тобі двадцять п'ять. Розумієш, він настирливо намагається пояснити їй: — Спробуй собі уявити: сМені двадцять п'ять років. Зараз лютий тисяча дев'ятсот сорок п'ятого року". Ну ж бо спробуй, Оліно, зосередься.
Вона заплющує очі й по її устах видно, що вона шепоче про себе, певне, по-польськи: "Лютий тисяча дев'ятсот сорок п'ятого року".
Ні,— каже вона, наче прокидаючись, і хитає головою. Порожнеча, так ніби цього не існує, дивно.
Бачиш,— каже він.— А коли я думаю: "У неділю опівдні", "після обіду", "в понеділок опівдні", то ясно відчуваю, що для мене цього вже не існує. Ось так. Ні, я не божевільний.
Він бачить, як вона знову стулила повіки й щось тихо прошепотіла...
Дивно,— каже вона тихо.— І лютий тисяча дев'ятсот сорок четвертого теж уже не існує...— І раптом перебиває себе: — Господи, ну чому ти не хочеш меце любити? Чому не хочеш потанцювати зі мною?
Вона швиденько підходить до офорте піано, сідає і грає модну пісеньку: "Я танцюю з тобою на небі, на сьомому небі кохання..."
Андреас усміхається:
— Зіграй усе-таки ту сонату Бетховена... зіграй...
Але вона знову починає "Я танцюю з тобою на небі, на сьомому небі кохання". Вона грає дуже тихо, так само тихенько, як заповзають у кімнату сутінки крізь незаслонене вікно. Грає сентиментальний шлягер так, що в музиці зовсім не чути сентиментальності, аж дивно, звуки здаються твердими й чітко окресленими, майже пунктирними. Вона грає зовсім тихо, і здається, що це фортепіано в борделі раптом перетворюється на клавесин. Клавесин, думає Андреас, ось справжній інструмент для неї, вона повинна грати на клавесині. Здавалось, вона грає вже зовсім іншу річ, і все-таки була та сама пісенька. Як чудово звучить цей шлягер, думає Андреас. Неймовірно, що вона робить з цього шлягера. Напевно, вона вчила композицію, бо ж перетворила нікчемний шлягер на сонату, яка злилася з сутінками.
Часом, наче побіжно, вона вплітає до своєї гри мелодію пісеньки, і мелодія ця звучить дуже чисто і ясно, без ніякої сентиментальності: "Я танцюю з тобою на небі, на сьомому небі кохання". А часом ця музична тема виростає кам'яною скелею посеред ніжних хвиль музики.
Вже майже зовсім посутеніло, стає холодно, але він ні на що не зважає. Вона так чудово грає, що він просто не може встати й зачинити вікно; навіть коли із львівських садів на нього війнуло б тридцятиградусним морозом, він не встав би...
Може, це тільки сон. Може, мені тільки приснилося, що зараз тисяча дев'ятсот сорок третій рік і що я сиджу в цій сірій уніо^ормі гітлерівської армії ось тут, у львівському борделі, може, все це сон, і я народився не тепер, а в сімнадцятому, а то й у вісімнадцятому столітті й сиджу оце в салоні зі своєю коханою, а вона грає на клавесині лише для мене одного всю музику, яка тільки є в світі,— для мене одного... Цей дім — замок десь у Франції або на заході Німеччини, і я слухаю, як на клавесині, в салоні вісімнадцятого століття, грає дівчина, яка мене кохає, грає тільки для мене, для мене одного. Увесь світ належить мені у цю годину, коли на землю спускаються сутінки. Пора запалювати свічки, але ми не покличемо служника... не треба служника... я сам запалю свічки скіпкою, а скіпку підпалю своїм військовим квитком, устромивши його в камін. Ні, камін ще не горить, я сам розпалю камін; вогке й холодне повітря лине з саду, з замкового парку; я стану перед каміном на коліна, з любов'ю поскладаю дрова, зіжмакаю свій військовий квиток і підпалю його тими самими сірниками, які вона записала на
мій рахунок. За ці сірники буде заплачено грішми з львівської заставної, яку ми пропиваємо у Львові. Я стоятиму на колінах і перед нею, а вона з милим нетерпінням чекатиме, коли вже в каміні спалахне полум'я. Ніжки в неї змерзли, поки вона грала на клавесині; вона так довго сиділа при відчиненому вікні в цьому вогкому холоді, граючи тільки для мене одного, моя сестра.