Раптом хтось поруч з Андреасом вигукує:
— Тут!
— Ви що там, спали? — кричить голос з-під сталевої каски.
— Я воль,— відповідає голос, і Андреас упізнає зараз того, з нашивкою за Крим.
Дехто сміється.
— Прізвище? — кричить голос з-під сталевої каски.
— Фельдфебель Шнайдер.
— Призначаю вас старшим по вагону на той час, поки ми тут стоятимемо. Ясно?
— Так точно!
— Гаразд, а цей тут...— він показує на Блондина.— Прізвище?
— Єфрейтор Зібенталь.
— Значить, єфрейтор Зібенталь стоятиме на варті перед вагоном до четвертої години. Якщо до того часу ми не рушимо, ви, старший, заміните його кимось. Крім того, поставте пост по той бік вагона і в разі потреби знайдете йому заміну. Небезпечно! Можуть напасти партизани.
— Так точно!
Тип у сталевій касці зникає, бурмочучи під ніс: "Фельдфебель Шнайдер..."
Андреас тремтить. Аби тільки не на пост, думає він. Я сиджу зовсім недалеко від фельдфебеля, він просто схопить мене за рукав і запхає на пост.
Фельдфебель Шнайдер засвічує кишенькового ліхтарика, освітивши перед собою коридор. Пройшовся по комірцях тих, що лежали, удаючи ніби сплять, а тоді підняв котрогось за комір і, сміючись, сказав:
— Іди, стань зі своєю пукавкою. Нічого не вдієш. Солдат, що його підняли, лаючись, збирається.
Аби вони тільки не докопались, що в мене немає автомата, взагалі ніякої зброї, що мій автомат стоїть у Пауля в гардеробі під дощовиком. Взагалі, що Пауль робитиме з автоматом? Капелан з автоматом — непогана пожива для гестапо. Сам він не зможе про це заявити, бо тоді йому б довелося назвати моє прізвище, і Пауль боятиметься, що вони тоді напевно сповістять у мою частину. Це жахливо, що я залишив Паулю ще й свій автомат...
— Слухай, це триватиме тільки доти, доки ми не поїдемо далі,— каже фельдфебель до солдата, який, лаючись, навпомацки шукає двері й відчиняє їх. Дивно, що поїзд не йде далі; минає чверть години, а вони, стривожені, не можуть заснути. Може, й справді десь поблизу партизани. Напад на поїзд — це найстрашніше, що може бути. Наступної ночі теж, мабуть, слід чекати чогось подібного. Дивно... дивно. Може, подібне станеться й там, між Львовом і... ні, тільки не Коломиєю. Ще двадцять чотири години, двадцять чотири або, щонайбільше, двадцять шість годин. Зараз уже субота, вже справді субота. Я був страшенно легковажним... я знав усе від середи... і нічого не зробив, я знав про це зовсім певно і молився навряд чи більше, ніж звичайно. Я грав у карти, пив шнапс, їв усмак, спав. Я надто багато спав, а час мчав, час завжди мчить, і тепер мені залишилися останні двадцять чотири години. І нічого я не зробив. Коли знаєш, що маєш умерти, треба все владнати, розкаятись і молитися, багато молитися, а я молився навряд чи більше, ніж звичайно. І це при тім, що знаю все напевно. Я знаю це точно. Субота рано. Неділя рано. Буквально ще один день. Я повинен молитися, молитися...
— Дай-но мені ще ковточок. Холод собачий,— Блондин просовує голову у вікно вагона, його дегенеративний, як у хорта, череп під сталевою каскою здається просто потворним.
Віллі підніс йому до рота пляшку і довго тримає її так. Потім простягає пляшку й Андреасові.
— Не хочу,— каже Андреас.
— Ще один ешелон,— знову чути голос Блондина. Всі кидаються до вікна. Минає півгодини, потім проходить ще один поїзд, знову військовий ешелон, і знову пісні, знову серед темної сумної польської ночі "Стрілець"... "Стрілець" і "Марія на лужку"... і знову "Стрілець". І так весь час, поки не пройде поїзд... з усім своїм господарством, з польовою кухнею і солдатськими теплушками, з отим "Стрільцем", та ще з "Сьогодні нам належить Німеччина, а завтра — цілий світ... цілий світ... цілий світ..."
— Знову СС,— каже Віллі.— І все під Черкаси. Там, здається, все це теж скінчиться крахом.
Він каже це тихо, бо біля нього хтось запекло й оптимістично твердить, що ці вже таки дадуть собі раду.
Пісні лунають уже десь далеко в нічній тиші. Вони линуть з вітром у напрямку Львова, як ледь чутний, приглушений плач, а потім лишається тільки темна і смутна польська ніч...
— Небагато їх вернеться з цих ешелонів, хоч би з сімнадцятеро вернулося,— бурмоче Віллі. Він знову пропонує Анд-реасові пляшку, але той знову відмовляється.
Нарешті настав час, думає він, коли я помолюся. Передостанню ніч свого життя я не хочу проспати чи продрімати, не хочу ні осквернити шнапсом, ні згаяти. Я повинен зараз молитися і, головне, каятись. Надто багато в чому треба каятися, навіть у такому нещасливому житті, як моє, доведеться довго каятись. Тоді у Франції, того спекотного дня, я вихлебтав цілу пляшку шері-бренді, як тварюка, і впав, як тварюка, на землю й трохи був не вмер. Цілу пляшку шері-бренді при тридцяти п'яти градусах у тіні, на голій вулиці у французькій глушині. Тільки тому, що пропадав від спраги й нічого було напитися. Мені було так погано, вісім днів після того голова боліла. А ще я сікався до Пауля, завжди обзивав його "попом" і завжди лаяв попів. Це жахливо — перед смертю думати, що ти когось кривдив. І вчителів у школі, які змушували нас зубрити, обзивав, і на погрудді Ціцерона написав "лайно", зробив це з дурної голови, був тоді іще хлопчиськом, але вже розумів, що це погано, що по-дурному, проте зробив це, бо знав, що всі сміятимуться, бо хотів, щоб інші вважали мене дотепним. Із марнославства. Не тому, що справді вважав Ціцерона лайном; якби я справді так вважав, мені можна було б іще пробачити, а то ж просто задля жарту. А задля жарту нічого не можна робити. І з лейтенанта Шрекмюллера насміхався, з цього сумного, блідого хлопчиська, для якого й погони лейтенанта були надто важкі, просто важезні, а по ньому ж було ясно видно, що це кандидат у смертники. З нього я теж насміхався, бо мені хотілось, аби мене вважали дотепним, таким собі бувалим дотепним вояком. Це, напевно, було найгіршим, і я не знаю, чи господь зможе мене простити. Я насміхався з нього, з його гітлерюгендівського вигляду, а він був уже приреченим на смерть; я прочитав це на його обличчі, і він загинув; під час першого ж наступу в Карпатах у нього влучило, і тіло покотилося урвищем униз, відразу страшно якось покотилося вниз і, перекидаючись, вгорталось у болото, це було жахливо, хоч труп справді майже кумедно перекидався, дедалі швидше і швидше, дедалі швидше, аж поки опинився на дні ущелини...
А в Парижі я вилаяв повію: серед ночі, це було дуже погано. Вона причепилася до мене холодної ночі... просто накинулась на мене, пальці і кінчик носа у неї посиніли, і я бачив, що вона дуже змерзла і, напевно, була голодна. Мені стало гидко, коли вона сказала :"Ходімо!" І я відштовхнув її, а вона ж замерзла й була бридка й зовсім самотня на тій великій, широкій вулиці й, мабуть, була б рада, якби я ліг поруч неї в її жалюгідне ліжко й хоча б просто трохи її зігрів. А я по-справжньому відштовхнув її, штовхнув у якийсь рівчак, ще й просичав услід щось злостиве. Коли б я тільки міг знати, що з нею сталося в ту ніч. Може, вона кинулася в Сену через те, що була така бридка, що ніхто не пішов з нею тієї ночі, а найгірше те, що я не був би такий жорстокий до неї, якби вона була гарна. Якби вона була гарна, мене не збентежила б її про4>есія і я не штовхнув би її в рівчак, а може, й сам залюбки погрівся б у неї, і не тільки б погрівся. Бог його знає, що було б, якби вона була гарна. Це підло — погано ставитися до людини тільки через те, що вона бридка на вигляд. Бридких людей не буває. Бідолашна шльондра. Господи, прости мені за двадцять чотири години до смерті, що я відштовхнув від себе ту нещасну, бридку, змерзлу повію; відштовхнув уночі, на широкій безлюдній вулиці в Парижі, де вона не могла б знайти жодного клієнта, крім мене. Господи, прости мені все! Що зроблено, того вже не виправиш, і на віки вічні зависне над паризькою вулицею жалібний стогін тієї бідолашної дівчини як звинувачення мені, й нещасні, безпорадні собачі очі лейтенанта Шрекмюллера, якого аж пригинали додолу надто важкі, як для його дитячих плечей, погони...
Якби ж я міг плакати. Я не можу заплакати. Мені й боляче, й важко, і страшно, але заплакати я не можу. Всі вони можуть плакати, навіть Блондин, а я не можу. Господи, зроби так, щоб я міг заплакати...
Багато чого я не можу згадати. Багато чого. Скількох людей я зневажав, і ненавидів, і лаяв подумки. Наприклад, того, що сказав: "Фактично, фактично ми вже виграли цю війну". Я його ненавидів, але мені треба молитися за нього, бо він просто дурний. Я повинен помолитися ще й за того, хто оце щойно вимовив: "Ці вже дадуть собі раду",— і за всіх тих, що захоплено співали "Стрільця".
Я ненавидів тих усіх, що оце проїхали повз нас, співаючи "Стрільця"... і "Марію на лужку"... і "Як гарно бути солдатом"... і "Сьогодні нам належить Німеччина, а завтра—цілий світ". Я ненавидів усіх, усіх, з ким мені доводилося лежати в нестерпній тісноті у вагоні й у казармі. Ах, у казармі...
— Рушаємо! — кричить надворі якийсь голос.— Усі по місцях!
Білявий повертається до вагона, і той, з другого боку,— теж. Поїзд свистить і рушає.
— Слава богу,— каже Віллі. Але все одно вже запізно. Вже пів на четверту, їм треба щонайменше дві години, щоб дістатися до Львова, а вже о п'ятій відходить кур'єрський Варшава — Бухарест.
— Ще й краще,— додає Віллі.— Так ми матимемо цілий день на Львів.
Він знову сміється. Йому б так хотілося більше розповісти про Львів. Це чути з його голосу, але ніхто його ні про що не питає й ніхто не просить розповідати. Всі зморені, вже пів на четверту, страх як холодно, темне польське небо нависає над ними, а звістка про ті два батальйони чи полки, кинуті десь там у котел під Черкасами, змушує їх задумуватись. Усі мовчать, хоч ніхто й не спить. Тільки стукіт поїзда так гарно присипляє й тамує думки, розсіює їхню задуму, одноманітне рак-так-так-бумс, рак-так-так-бумс присипляє їх. Всі вони — нещасні, сірі, голодні, спокушені й обдурені діти, їхня колиска — це поїзди, поїзди для відпускників з фронту, які своїм рак-так-так-бумс присипляють їх.
Блондин, здається, таки спить. Він намерзся надворі, і задуха тут, у вагоні, справді мала б здатися йому теплом і приспати його. Тільки Віллі не спить, Віллі, який колись був Неголеним.