Ці спритні ділки відпочивають на природі, дихаючи морським повітрям, напоєним пахощами розкішних садів, від стомливої праці у своїх конторах, від задухи міських будинків, що стоять упритул один до одного і немає між ними ні вільного простору, ні навіть дворика; до такої скупченості призвело зростання населення Гавра, розбудова доків і несхитна лінія міських мурів. І справді, як похмуро в центрі Гавра і як весело в Інгувілі! Скоряючись закону суспільного розвитку, біля підніжжя пагорба виникло передмістя Гравіль, що виросло, як гриб після дощу, і витяглося, наче змія, останнім часом більш населене, ніж сам Гавр. Власне, Інгувіль лежить на вершині видовженого пагорба і там тягнеться одна тільки вулиця; і, звичайно, будинки, які виходять фасадами на Сену, мають велику перевагу над тими, що стоять з протилежного боку вулиці; вони затуляють їм краєвид і, здається, ті спинаються навшпиньки, щоб подивитися через дах сусіда,— як ото глядачі в задніх рядах натовпу. Але й тут, як і повсюди, існує нерівність. Будинки, споруджені на самій вершині пагорба займають привілейоване становище, і щоб їхні власники могли милуватися чудовим краєвидом, сусіди змушені обмежувати висоту своїх осель. У скелястих схилах пагорба прорубано дороги, що утворюють примхливе мереживо і то там, то там — просвіти, крізь які з окремих вілл видно місто, річку або море. До моря пагорб спускається хоч і не прямовисним урвищем, але досить круто. В кінці вулиці, що в'ється по вершині, відкривається вид на ущелини, в яких притулилися два-три сільця, названі іменами святої Адресси та ще якихось святих, і на кілька заток, де гуркоче океан. Цей майже пустельний схил Інгувіля утворює разючий контраст з чудовими віллами, що звернені фасадом до Сени. Може, тут остерігаються ураганних вітрів, згубних для рослинності? Чи може, комерсанти бояться великих витрат, що їх вимагає обробіток землі на крутосхилах? Хай там як, а кожен мандрівник здивується, побачивши з пароплава голий, порізаний ущелинами косогір, схожий на обшарпаного бідняка, що примостився поруч із розкішно вбраним, напахченим багатієм.
У 1829 році один з найближчих до моря будинків, який нині, безперечно, стоїть у самому центрі Інгувіля, називався — а може, називається і тепер,— Шале. Спочатку тут стояла хатина воротаря з невеликим садочком під вікнами. Хазяїн вілли, якій належала ця хатина, а також парк, сади, вольєр, оранжерея, луки, надумав перебудувати її на зразок котеджу, який би гармоніював з пишнотою його власної оселі. Свою віллу з прилеглими до неї терасою, квітниками й моріжками він відокремив від котеджу низеньким муром, схованим за густим живоплотом. За котеджем, що зберіг за собою назву Шале, попри всі зусилля власника вілли, тягнеться фруктовий сад і городи. Це Шале, біля якого немає ні корів, ні молочної ферми, відокремлене від вулиці простим частоколом, якого зовсім не видно за густими кущами. З протилежного боку вулиці, за таким самим частоколом і живоплотом, стоїть будинок, що перебуває порівняно з Шале в дуже невигідному становищі й зовсім не заважає мешканцям Шале милуватися видом на Гавр. Котедж під назвою Шале перепсував чимало крові хазяїну вілли Вількенові. І ось чому. Творець маєтку, де кожна дрібничка так і кричить: "Сюди вкладено мільйони!" умисне розширив свій парк, щоб, за його словами, не мати в себе під носом якихось садівників. Коли Шале було відбудовано, усім стало ясно, що в ньому можна оселити тільки друга. Пан Міньйон, колишній власник вілли, дуже любив свого касира — а з нашої оповіді буде видно, що й Дюме відповідав йому тим самим — і запропонував йому оселитися в котеджі. Дюме, великий формаліст, змусив свого патрона підписати договір на оренду Шале протягом дванадцяти років і з платою триста франків на рік, на що пан Міньйон залюбки погодився.
— Мій дорогий Дюме,— сказав він при цьому,— подумай, адже ти зобов'язуєшся прожити в мене цілих дванадцять років!
Внаслідок подій, про які ми згодом розповімо, маєток пана Міньйона, колись найбагатшого купця в Гаврі, перейшов до Вількена, одного з його конкурентів. Не пам'ятаючи себе від радості, що йому дісталася знаменита вілла Міньйона, покупець не здогадався зажадати розриву орендного договору. В той час Дюме погодився б на будь-яку вимогу Вількена, аби тільки відбувся продаж; та коли вілла змінила власника, він не захотів відмовитися від своїх прав орендаря, вбачаючи в цьому найкращий засіб помсти. Він залишився під носом у Вількена, посдред Вількенових володінь, він стежив за Вількенами, він докучав Вількенам, він переслідував їх, мов набридливий ґедзь. Щоранку, визирнувши з вікна, Вількен переживав напад гострого роздратування, бачачи, як Шале, ця іграшка вартістю в шістдесят тисяч франків, мерехтить на сойці, наче рубін. Влучне порівняння! Архітектор спорудив котедж з яскраво-червоної цегли, скріпленої білим вапном. Лиштву та віконниці пофарбовано у світло-зелений колір, а дерев'яну обшивку — в жовто-коричневий. Дах виступає на кілька футів уперед. Весь другий поверх охоплює прегарна галерея з різьбленими перилами, а посередині фасаду розташована засклена веранда. Перший поверх котеджу займають гарненька вітальня та їдальня, розділені дерев'яними сходами, що вражають своєю вишуканістю й простотою. їдальня межує з кухнею, а вітальня — з кабінетом, що на той час правив за спальню для подружжя Дюме. На другому поверсі архітектор влаштував дві великі спальні; кожна з них має суміжну з нею туалетну кімнату, веранда править за вітальню для обох. А під самим дахом, що скидається на дві стулені карти, розташовані дві кімнати для слуг, у вигляді мансард, але досить просторі; світло туди проникає крізь овальні віконця. Дріб'язковий і мстивий Вількен звелів спорудити мур за фруктовим садом і городами, й через те кілька квадратних метрів, закріплених орендною угодою за Шале, стали схожі на крихітний паризький садочок. Службові будівлі, споруджені й пофарбовані під стиль котеджу, тепер стояли впритул до муру сусідньої садиби.
Внутрішній вигляд цього чарівного будиночка цілком відповідає зовнішньому. Вітальня, де підлогу вистелено паркетом з дерева тропічної породи, тішить око чудовими розписами у стилі китайських лаків. На чорному тлі виблискують у золотих рамах барвисті птахи, чудернацькі зелені віти, фантастичні китайські малюнки. Стіни їдальні суціль обшиті сосновими панелями з мереживним різьбленням, що так прикрашає російські "ізби". Крихітний передпокій, утворений сходовою площадкою і кліткою, пофарбовано під старе дерево й оздоблено в готичному стилі. Обтягнуті ситцем спальні свідчать про простоту, яка дорого коштує. Стіни й стелю кабінету, де тепер спали касир і його дружина, обшито дерев'яними панелями, і тому кімната скидається на пароплавну каюту. Цю примху пана Міньйона легко пояснити — адже він був судновласником. Можна зрозуміти і гнів Вількена. Ошуканий покупець хотів оселити в Шале свою дочку й зятя. Дюме знав про цей задум, і згодом вам стане зрозумілою бретонська впертість касира.
Заходять у Шале крізь невеличку ґратчасту хвіртку, що її загострені прути виступають на кілька дюймів над частоколом і живоплотом. У садочку, не більшому за розкішний моріжок вілли, росли в той час найрізноманітніші квіти: троянди, жоржини, найгарніші й найрідкісніші екземпляри оранжерейної флори — і не дивно, бо маленька оранжерея (ще одна причина для Вількенових переживань), оранжерея-фантазія, так звана "оранжерея хазяйки", належить до Шале і відокремлює його від Вількенової вілли або, якщо хочете, з'єднує віллу з котеджем. Касир відпочивав від своїх обов'язків, доглядаючи за екзотичними квітами, що були чи не найбільшою радістю для Модести. Колись через більярдну, споруджену у вигляді галереї, можна було пройти з вілли у величезний вольєр у формі башти, а звідти — в оранжерею. Та відколи мур закрив мешканцям Шале вид на фруктовий сад, Дюме замурував двері, що з'єднували віллу з котеджем. "Мур за мур!" — заявив він при цьому. "Ви з Дюме почали уже мурчати",— піддражнювали Вількена гаврські комерсанти. І тепер на біржі одуреного ділка щодня зустрічали новим каламбуром.
У 1827 році Вількен запропонував Дюме десять тисяч франків відступного і шість тисяч платні, якщо касир погодиться на розрив орендного договору, але той відмовився, хоча отримував лише тисячу екю в Гобенгейма, колишнього прикажчика свого патрона. Отакої вдачі був Дюме — цей бретонець, якого примхлива доля пересадила в нормандський грунт. Можете собі уявити, як ненавидів мешканців Шале нормандець Вількен, багатій з трьома мільйонами в кишені! Довести багатієві безсилля золота — яке блюзнірство у відношенні до мільйонів! Вількен, чий безпорадний розпач зробив його посміховиськом у Гаврі, запропонував Дюме у повну власність чудовий будинок — той знову відмовився. Така впертість почала непокоїти Гавр, але багато знаходили їй вірогідне пояснення. Дюме — бретонець, і цим усе сказано! А касир просто вважав, що пані Міньйон, а надто її дочці Модесті буде незатишно жити деінде. Тут його богині мешкали в храмі, гідному їх, і принаймі мали змогу користуватися розкошами цього вишуканого притулку, де навіть скинуті з престолу королі могли б утішатися звичною для них величчю, тим декором, якого часто бувають позбавлені володарі, що втратили трон. Сподіваюся, читач не нарікатиме, що йому заздалегідь довелося познайомитися з оточенням, посеред якого жила Модеста, адже на майбутнє молодої дівчини близькі люди та навколишні речі впливають не менше, ніж природжені риси її характеру, якщо тільки на нього вже не наклали невитравного відбитку якісь незабутні враження.
Побачивши, як невимушено Латурнелі ввійшли до Шале, кожен зрозумів би, що вони приходять сюди кожного вечора.
— Ви вже тут, метре? — вигукнув нотар, побачивши у вітальні Гобенгейма, молодого гаврського банкіра, родича Гобенгейма-Келлера, що очолював великий паризький банк.
Гобенгейм, молодик з мертвотно-блідим обличчям, належав до тих чорнооких блондинів, чий нерухомий погляд має магнетичну силу. Скупий у житті й скупий на слова, весь у чорному, худий, наче хворий на сухоти, але міцно збудований, він зберіг дружні стосунки з родиною свого колишнього патрона і приходив до Дюме, але більше з розрахунку, ніж із почуття прихильності.