Рауля, пересиченого втіхами, вабило в ідеальний світ, а Марі, яка й на думці не мала грішити, і не уявляла собі, що вона може цей ідеальний світ покинути. Тому їхнє кохання було напрочуд невинним і чистим, але й на диво палким та ніжним у мріях. Графиня плекала думки, гідні рицарської епохи, але цілком пристосовані до сучасності. Вона обрала собі таку роль, що відраза, яку почував Фелікс до Натана, вже не могла стати перешкодою для її кохання. Чим менше пошани заслуговував би Рауль, тим благороднішим ставало б її почуття до нього. Палкі слова поета знайшли відгук не так у неї в серці, як у душі. Голос жаги розбудив почуття милосердя,— царицю чеснот,— і воно майже освятило в очах Марі бентегу, радощі й пал кохання. Стати для Рауля провидінням у образі жінки — хіба це не благородний порив? Солодкою і втішною здалася їй думка, що своєю білою слабкою рукою вона підтримуватиме колоса,— чиїх глиняних ніг вона не хотіла бачити,— заповнюватиме порожнечу його життя, стане таємним творцем його славного майбутнього, допоможе йому кинути виклик долі й здолати її, вишиватиме йому шарф для турніру, добуватиме йому зброю і даруватиме амулети проти злого чаклунства та бальзам для ран! Для жінки, вихованої, як Марі, побожної і шляхетної, кохання неодмінно мало вилитись у почуття солодкого милосердя. Звідси її сміливість. Чисті почуття компрометують себе з погордливою зневагою до оточення — в цьому вони схожі на безсоромні почуття куртизанок. Графиня зуміла переконати себе, що не порушує подружньої вірності,— хоча доводи її були хибні,— і цілком віддалася радості любити Рауля. Всі дрібниці життя сповнилися для неї чару. Будуар, у якому Марі думала про Рауля, став святилищем. Дивлячись на свій гарненький письмовий прибор, вона уявляла собі, з якою втіхою писатиме тут йому, читатиме і ховатиме його листи, відповідатиме на них. Уміння гарно вдягатися — ця висока поезія жіночого життя, якою графиня де Ванденес давно переситилась чи якої просто не розуміла — раптом набрало для неї магічної привабливості, стало — як і для всіх жінок — постійним виразом таємної думки, мовою, символом. Скільки втіхи приносить ретельно обмірковане вбрання, вдягнене, щоб йому сподобатися, щоб йому зробити честь. Вона наївно віддалася цим милим дрібничкам, які забирають у парижанки так багато часу і надають глибокої значущості всьому, що ви бачите в неї, у ній і на ній. Хіба заради самих себе жінки бігають по крамницях шовкових матерій, ходять до модисток та до кравців? Постарівши, вони втрачають інтерес до чепуріння. Коли, прогулюючись, ви побачите жінку, що зупинилася перед вітриною, придивіться до неї пильно. "Чи гарнішою я здамся йому в цьому вбранні?" — ось що написано на її прояснілому обличчі, у блискучих очах, в усмішці, яка тремтить на її устах.
Бал у леді Дадлі відбувся в суботу ввечері; у понеділок графиня де Ванденес поїхала в Оперу, впевнена, що зустріне там Рауля. І справді, Рауль стояв на сходах, перед рядами амфітеатру. Він опустив очі, коли графиня увійшла до своєї ложі. З якою солодкою втіхою Марі помітила, що її коханий сьогодні поставився до свого вбрання дуже уважно. У цього гордого мислителя, що зневажав елегантність, волосся було акуратно причесане й укладене кучерями, які поблискували від помади; жилет на ньому відповідав моді, краватка була добре зав'язана, складки на маніжці бездоганні. Руки, наскільки їх було видно з-під жовтих рукавичок, приписаних етикетом, здавалися дуже білими. Рауль стояв, склавши руки на грудях, наче позував для портрета, цілковито байдужий до всієї зали і сповнений погано прихованого нетерпіння. Його погляд, хоч і опущений, здавалося, був звернений у бік обтягнутого червоним оксамитом бар'єру, на який спиралася рука Марі. Фелікс сидів у протилежному кутку ложі, майже спиною до Натана. Кмітлива графиня вмостилася так, щоб їй було зручно бачити колону, до якої прихилився Рауль. Отже, за одну мить Марі змусила цього чоловіка з його гострим і дотепним розумом зректися свого цинічно-байдужого ставлення до одежі. Будь-яка жінка, від найбанальнішої до найрозумнішої, мліє від захвату, побачивши в одній з таких метаморфоз незаперечний доказ своєї влади. Змінитися — означає оголосити себе рабом. "Правду вони казали. Велике щастя відчувати, що тебе розуміють",— подумала Марі, згадавши повчання своїх лукавих наставниць.
Ковзнувши по залі поглядом, який усе бачить, закохані переглянулись. Вони зрозуміли одне одного, і обоє спізнали таке почуття, ніби небесна роса освіжила їхні серця, що палали вогнем чекання. "Я цілу годину провів у пеклі, але тепер милуюся небом",— промовляли очі Рауля. "Я знала, що ти тут, та хіба я вільна?" — відповіли йому очі графині. Злодії, шпиги, коханці, дипломати — одне слово, усі раби, і тільки вони знають, які можливості таїть погляд, якою радістю він обдаровує. Лише їм відомо, скільки проникливості, ніжності, розуміння, гніву або підлого лукавства несе в собі цей мінливий, одухотворений промінь світла. Рауль відчув, що його кохання стає дибки під острогами необхідності, але міцніє перед перешкодами. Між сходинкою, на якій він стояв, і ложею графа Фелікса де Ванденеса було навряд чи більше тридцяти футів, але здолати цю коротку відстань він не міг. Пойнятому шаленим нетерпінням мислителеві, якому перехід від бажання до втіхи досі давався легко, це вузьке, проте неподоланне провалля навіювало бажання перенестись до графині стрибком тигра. В нападі безсилої люті він спробував промацати грунт і відверто вклонився графині. Вона відповіла тим легким зневажливим кивком, якими жінки відбивають у залицяльника всяку охоту до дальших дій. Граф Фелікс обернув голову, щоб глянути, хто кланяється його дружині; помітивши Натана, він не вклонився йому, а вдав, ніби дивується його зухвальству, і повільно відвернувся, сказавши дружині кілька слів, якими, очевидно, схвалив її вдавану зневагу. Не було сумніву, що двері ложі зачинені для Натана, і той подивився на Фелікса страшним поглядом. То був погляд, у відповідь на який Флоріна колись сказала: "Гляди, не пропали свого капелюха!" Пані д'Еспар, одна з найзухваліших жінок тієї епохи, все бачила із своєї ложі. Вона досить голосно й байдуже кинула: "Браво!" Маркіза сиділа якраз над Раулем; він обернувся до неї і вклонився їй. Відповіддю йому була люб'язна усмішка, яка так явно означала: "Якщо вас женуть звідти, ходіть сюди!" — що Рауль відійшов від своєї колони й попрямував з візитом до маркізи д'Еспар. Йому необхідно було там з'явитися, він хотів показати тому вельможному нікчемі графові де Ванденесу, що слава варта походження і що перед Натаном відчиняються всі двері, прикрашені гербами. Маркіза посадила його навпроти себе. Їй хотілося познущатися з нього.
— Пані де Ванденес сьогодні просто чудова,— сказала маркіза таким тоном, ніби йшлося про його нову книжку, від якої вона в захваті.
— Так,— байдуже відповів Рауль,— пір'я марабу їй вельми до лиця. Але вона занадто йому вірна, вона й позавчора була в цьому уборі,— додав він невимушено, щоб цим критичним зауваженням спростувати солодку співучасть, у якій підозрювала його маркіза.
— Ви знаєте прислів'я: "Свято добре сьогодні, якщо триватиме й завтра"? — сказала вона.
Щодо обміну репліками літературні знаменитості не завжди можуть змагатися з маркізами. Рауль вирішив прикинутися дурним — такий останній засіб розумних людей.
— Це прислів'я передає мої почуття,— сказав він, дивлячись на маркізу закоханим поглядом.
— Ваша відповідь надто запізнилася, щоб я могла повірити в її щирість,— сказала вона, засміявшись.— Не будьте таким скромником; адже вчора над ранок графиня де Ванденес здалася вам чарівною у пір'ї марабу. Вона знає це і тому знову надягла його для вас. Вона вас любить, ви обожнюєте її; все сталося надто швидко, але нічого неприродного в цьому нема — як на мою думку. Якби я помилялася, ви не м'яли б так люто свою рукавичку. Вас доводить до нестями те, що ви змушені сидіти зі мною, а не в ложі свого божества, куди вас не допустила світська гординя, і слухати, як вам пошепки кажуть слова, що їх ви хотіли б почути сказаними на повен голос.
Рауль справді бгав рукавичку, показуючи на диво чисту руку.
— Графиня де Ванденес надихнула вас на жертви,— провадила маркіза, пильно й безцеремонно роздивляючись цю руку,— яких ви досі не приносили світському товариству. Мабуть, вона в захваті від свого успіху і, може, навіть, запишається трохи: але я на її місці, либонь, ще дужче запишалася б. Досі її вважали тільки за жінку з витонченим розумом, а тепер вважатимуть геніальною. Ви нам опишете її в якомусь своєму милому романі — вони виходять у вас так добре. Любий друже, не забудьте в ньому й про Фелікса, зробіть це заради мене. Далебі, він надто вже самовпевнений. Такої пихи я не простила б і Юпітеру Олімпійському — єдиному міфологічному богові, вбезпеченому, як кажуть, від нещасливих випадків.
— Маркізо, яким же ницим ви мене вважаєте, коли думаєте, що я здатен торгувати своїми почуттями, своєю любов'ю! — вигукнув Рауль.— Краще вже за англійським звичаєм накинути жінці на шию мотузку й повести її на торжище, ніж удатися до такої літературної підлоти.
— Але я знаю Марі, вона вас про це сама попросить.
— Вона на таке не здатна,— палко заперечив Рауль.
— То ви вже її так добре знаєте?
Рауль засміявся з себе самого — автор комедій спіймався на гачок властивого для комедій прийому.
— Вистава відбувається вже не там,— сказав він, показавши на сцену,— а тут, у вашій ложі.
Він узяв лорнетку й почав для годиться роздивлятися залу.
— Ви на мене гніваєтесь? — спитала маркіза, скоса дивлячись на нього.— Хіба я так чи так не розгадала б вашої таємниці? Ми легко помиримося. Приходьте до мене, я приймаю щосереди. Наша люба Марі не пропустить жодної моєї вечірки, як тільки побачить там вас. Я на цьому виграю. Іноді вона навідує мене між четвертою і п'ятою дня. Я жінка добра і зарахую вас до невеличкого числа фаворитів, які бувають у мене о цій годині.
— Оце такий він, світ! — сказав Рауль.— Адже мені казали, що ви жінка зла.
— Я буваю злою з необхідності,— відповіла маркіза.— Треба іноді захищатися, чи не так? Але вашу графиню я обожнюю.