До кінця року Філіпп навідував матір зо два рази на місяць. Де ж він бував? У своїй касі, в театрі або в Марієтти. Ніякі відомості про його поведінку не доходили на вулицю Мазаріні. Жірудо, Фіно, Біксіу, Верну, Лусто бачили, що він поринув у розваги. Філіпп бував на всіх виставах з участю Тюлліа30, одного з провідних акторів Опери, Флорантіни, що заступила Марієтту в Порт-Сен-Мартен, Флоріни й Матіфа, Коралі й Камюзо. Починаючи з четвертої години, коли він виходив зі своєї каси, він розважався до півночі, бо завжди мав якесь запрошення ще з учора — добрий обід на чийсь кошт, вечірку з картами, вечерю. Тоді Філіпп жив у своїй стихії. Цей карнавал, що тривав півтора року, не минав без турбот. Прекрасна Марієтта після свого дебюту в Опері, в січні 1821 року, скорила одного з найблискучіших герцогів двору Людовіка XVIII. Філіпп спробував боротися з герцогом; та хоч йому й щастило в грі, на початку квітня він мусив, захоплений своєю пристрастю, взяти грошей у касі газети. У травні він уже був винен одинадцять тисяч франків. У цьому фатальному місяці Марієтта подалась до Лондона визискувати лордів, поки споруджуватимуть тимчасову залу для Опери в будинку Шуазеля, на вулиці Лепелетьє. Нещасливий Філіпп, як воно звичайно ведеться, на той час по-справжньому покохав Марієтту, попри її шаблонну акторську зрадливість; а вона завжди бачила в цьому молодикові тільки брутального й тупуватого вояку, перший щабель, на якому не хотіла залишатися довго. Крім того, передбачаючи той день, коли у Філіппа не стане грошей, танцівниця зуміла здобути серед газетярів підтримку, яка звільняла її від необхідності триматись Філіппа, хоча й зберігала властиву таким жінкам своєрідну вдячність до того, хто, так би мовити, перший вирівняв їй стежку страшної артистичної кар'єри.
Змушений відпустити свою жахливу коханку до Лондона, не поїхавши з нею, Філіпп "вернувся на зимові квартири", як він висловлювався, й оселився в мансарді на вулиці Мазаріні, віддаючись там день у день похмурим роздумам. Він відчував, що не зможе жити інакше, не так, як жив цей останній рік. Розкіш, що панувала у Марієтти, обіди та вечері, вечірки за кулісами, товариство дотепників та газетярів, своєрідний шум, що лунав навколо нього, всі насолоди, які давав він чуттям і марнолюбству; це життя, яке можна знайти тільки в Парижі і яке щодня тішить нас чимсь новим, стало для Філіппа більше ніж звичкою; воно було для нього необхідністю, як тютюн і келишки лікерів. Він і сам зрозумів, що не зможе жити без цих постійних розваг. У голові вже зринала думка про самогубство — не через недостачу, яку виявлять у касі, а через неможливість жити з Марієттою, в атмосфері насолод, у якій він блаженствував цілий рік. Сповнений цих похмурих думок, він уперше зайшов у майстерню до брата; той, у синій блузі, саме працював — копіював картину для якогось купця.
— То ось як роблять картини! — сказав Філіпп, аби з чогось почати.
— Ні,— відповів Жозеф,— так їх копіюють.
— Скільки ж тобі заплатять за цю?
— Е! Небагато, двісті п'ятдесят франків, але я вивчаю манеру майстрів, здобуваю знання, розгадую таємниці ремесла. Онде моя картина,— і Жозеф показав пензлем на ескіз, фарби на якому ще не висохли.
— І скільки ж ти тепер кладеш у гаманець за рік?
— На жаль, поки що мене знають тільки художники. Мені допомагає Скіннер — виклопотав для мене розписи в замку Прель, я в жовтні поїду туди робити арабески, обрамлення, орнаменти, і граф де Серізі платить дуже добре. На цих дрібничках, на замовленнях купців я б відтепер міг заробляти тисячу вісімсот — дві тисячі франків чистих. Е! На найближчу виставку я подам оту он картину; коли вона сподобається, успіх мені забезпечений. Друзі хвалять її.
— Я на цьому не знаюся,— мовив Філіпп так тихо, що Жозеф глянув на нього.
— Що з тобою? — спитав художник, побачивши, що брат поблід.
— Цікаво, за скільки днів ти зробив би мій портрет?
— Коли працювати цілий день та погода ясна, за три-чотири дні закінчив би.
— Надто довго, я можу позувати тільки один день. Бідна матуся так любить мене, що я хотів би лишити їй свою подобу. Та годі про це.
— Отакої! Ти що, знов кудись їдеш?
— Туди, звідки не вертаються,— сказав Філіпп удавано весело.
— Ти що! Філіппе, братику, що з тобою? Коли щось поважне, то я ж чоловік, не якийсь нікчема; я готуюсь до тяжкої боротьби, і коли треба про щось мовчати, не прохоплюсь.
— Напевне?
— Слово честі.
— Нікому в світі не скажеш, хоч би що?
— Нікому.
— Ну, то мене чекає куля в лоб.
— Ой! Ти що, на дуелі битимешся?
— Ні, я застрелюсь.
— А чому?
— Бо я взяв із каси одинадцять тисяч франків, а завтра треба складати звіт, і половина застави пропаде. Нашій бідній матусі лишиться шістсот франків ренти. Та це пусте, згодом я б міг для неї здобути ціле багатство; але ж безчестя! Я не зможу жити в безчесті.
— Яке ж безчестя, коли ти відшкодуєш збитки? Ти тільки позбудешся служби, але в тебе лишиться п'ятсот франків за орден, а за п'ятсот франків можна прожити.
— Прощай! — сказав Філіпп і швидко вийшов: він не хотів нічого й слухати.
Жозеф спустився з майстерні до матері — поснідати; але братове зізнання відбило йому апетит. Відвівши пані Деквен убік, він поділився жахливою новиною. Стара жінка пронизливо скрикнула, впустила з рук казанок з молоком і впала на стілець. Прибігла Агата. Зойк за зойком, і фатальна правда розкрилась перед матір'ю.
— Безчестя! Йому! Син Брідо взяв гроші в довіреній йому касі!
Вдова тремтіла всім тілом, її очі розширились і застигли, вона сіла й залилася слізьми.
— Де він? — вигукнула вона, ридаючи.— Може, він уже кинувся в Сену!
— Не впадайте у відчай,— сказала пані Деквен.— Просто бідний хлопець зустрів погану жінку й наробив через неї дурниць. Господи! Таке буває раз у раз. Філіпп після свого повернення зазнав стільки прикрощів, йому припадало так мало щастя й любові, що нема чого дивуватися з його захоплення цією тварюкою. Всі пристрасті ведуть до надмірностей! Я сама собі маю чим докоряти з цього погляду, а проте вважаю себе чесною жінкою! Одна похибка — це ще не розбещеність! Та, врешті, не помиляються тільки ті, хто нічого не робить!
Агатин розпач дійшов до того, що й пані Деквен, і Жозеф мусили заспокоювати її, применшуючи Філіппову провину й запевняючи, що такі історії трапляються в усіх родинах.
— Але ж йому двадцять вісім років,— кричала Агата,— він уже не дитина!
Ці жахливі слова розкрили, що думає нещасна мати про синову поведінку.
— Мамо, запевняю, він тільки й думав, що про твоє горе та про свою провину перед тобою,— сказав Жозеф.
— О Господи, хоч би він прийшов! Хоч би лишився живий, я йому все пробачу! — вигукнула бідна мати, якій уявилось жахливе видовище: мертвий Філіпп, витягнений з води.
Якусь хвилину панувала похмура тиша. День минув у найстрашніших побоюваннях. Усі троє при найменшому звукові кидались до вікна, розривались у всіляких здогадах. А поки родина віддавалась розпачеві, Філіпп наводив лад у своїй касі. Він набрався зухвалості і, складаючи звіт, сказав, що, боячись якогось нещастя, заніс одинадцять тисяч франків додому. О четвертій годині цей шибеник пішов зі служби, прихопивши з каси ще п'ятсот франків, і спокійнісінько подався до казино, де не бував, відколи став на службу, бо добре розумів, що касирові не годиться вчащати в такі місця. Цьому молодикові не бракувало розрахунку. До речі, дальша його поведінка довела, що він більше успадкував у своїй натурі від діда, доктора Руже, ніж від доброчесного батька. Можливо, з нього вийшов би добрий генерал, але в приватному житті він став одним із тих неприторенних негідників, що здійснюють свої задуми і свої лихі вчинки під ширмою законності й у скромному лоні родини. Під час цієї останньої авантюри Філіпп зберігав цілковиту холоднокровність. Спочатку він вигравав і довів свій виграш до шести тисяч франків; але потім дав себе засліпити бажанню розв'язати всю свою проблему одним махом. Він покинув грати в "тридцять і сорок", почувши, що на рулетці щойно шістнадцять разів підряд випав чорний колір. Філіпп поставив п'ять тисяч на червоне, але чорне випало сімнадцятий раз. Тоді підполковник поставив останню тисячу франків на чорне й виграв. Попри цей дивовижний наплив азарту, він почував утому в голові; проте хотів грати далі. Але прозірливе чуття, якого слухаються грачі і яке виявляється в осяяннях, уже відійшло. Почалися хитання, що бувають згубою для гравців. Ясновидіння, як промені сонця, йде тільки по прямій лінії; воно вгадує тільки при умові, що його погляду не переривають, а стрибки випадковостей затьмарюють його. Філіпп програв усе. Після таких тяжких випробувань згинається найбезтурботніша й найнепохитніша душа. Повертаючись додому, Філіпп майже не думав про свою обіцянку вбити себе, бо він і не хотів цього по-справжньому. Він уже не думав ні про втрачену службу, ні про заставу, яка пропаде, ні про матір, ні про Марієтту, причину його згуби; він ішов, ніби машина. Коли він увійшов, заплакана мати, пані Деквен і брат кинулись обнімати його й повели, зраділі, до каміна.
"Ти ба! — подумав він.— Моя заява справила враження!"
Цей виродок тоді тим більше мав підходящий вигляд, що тривала гра розхвилювала його глибоко. Побачивши, який блідий, розбитий її жорстокий Веніамін31, бідна мати впала навколішки, почала цілувати йому руки, притискати їх до серця й довго не зводила з нього очей, наповнених сльозами.
— Філіппе,— здушеним голосом промовила вона.— Пообіцяй, що не заподієш собі нічого. Ми все забудемо.
Філіпп подивився на розчуленого брата, на пані Деквен, у якої були сльози в очах, і сказав сам собі: "От добрі люди!" Тоді підвів матір, посадив її собі на коліна, пригорнув до себе й сказав їй на вухо, обнімаючи її:
— Ти вдруге даєш мені життя!
Пані Деквен знайшла змогу приготувати чудовий обід, ще й поставити дві пляшки старого вина та трохи лікеру "кюрасо" — скарбу зі своїх давніх запасів.
— Агато, дозволь йому закурити сигару! — сказала вона за десертом. І піднесла Філіппові сигари.
Дві бідні жінки гадали, що коли полишити молодикові цілковиту волю, він почуватиме себе краще серед них і більше держатиметься дому, тож і намагалися звикнути до ненависного їм тютюнового диму.