Зазвичай він просто вітався. Але для Ненсі, яка одного разу пішла з Поліанною, привітання чоловіка стало великою несподіванкою.
— Заради усіх святих, Поліанно! — вичавила з себе Ненсі. — Чоловік справді привітався з тобою?
— Так, — усміхнулася Поліанна, — він завжди зі мною вітається.
— Він завжди з вами вітається? Боже! Ви хоч знаєте, хто це такий? — допитувалася Ненсі.
Поліанна засмучено похитала головою.
— Я одного разу спробувала з ним познайомитися, але він забув назватися. Я представилася, а він — ні. [67]
У Ненсі очі полізли на лоба.
— Але він ніколи ні з ким не розмовляє, дитино моя, він мовчить роками. Хіба що у справах. Це — Джон Пендлтон. Він живе сам у величезному будинку на Пендлтонському пагорбі. Він відмовляється від послуг кухарки, тому щодня тричі на день ходить їсти до готелю. Я знаю Селлі Міллер, яка прислуговує йому, так вона розповідала, що він ледве вичавлює із себе слова, щоб сказати, що він замовляє. Кожне друге слово доводиться вгадувати. Це конче щось дуже дешеве. Але вона й без слів усе знає.
Поліанна співчутливо закивала головою.
— Я розумію. Коли ти бідний, мусиш брати найдешевше. Ми з татком часто брали з собою благодійні страви. Здебільшого боби та рибні тюфтелі. Ми казали, що радіємо, бо любимо боби... особливо коли бачили смажену індичку по шістдесят центів. А містер Пендлтон теж любить боби?
— Любить боби? Яке це має значення? Міс По-ліанно, він зовсім не бідний. У нього купа грошей... від батька. Він — найбагатша людина в місті. Цілком міг би, якби схотів, харчуватися доларовими банкнотами.
Поліанна зайшлася сміхом.
— Я ще ніколи не бачила, щоб хтось їв доларові банкноти, Ненсі. їх же пережувати треба.
— Та ні! Я просто хотіла сказати, що він дуже багата людина, — зрушила плечима Ненсі. — Але він їх не витрачає. Він їх накопичує.
— Ой, це для поган, — здогадалася Поліанна. — Просто чудово. В усьому собі відмовляєш і несеш свій хрест. Я знаю: татко мені казав.
У Ненсі на язиці вже крутилися лихі слова, але вона помітила таку променисту довірливість і ще [70] щось в обличчі Поліанни, що не змогла їх вимовити.
— Гм, — лише й спромоглася вона. Але цікавість не давала спокою, і Ненсі знову звернулася до Поліанни. — Але ж справді дивно, міс Поліанно, що він озвався до вас. Він же ні з ким не розмовляє. Він мешкає сам у великому чудовому домі, сповненому всякої пишноти. Хтось каже, що він несповна розуму, хтось хреститься. А інші натякають, що йдеться про якусь страхітливу таємницю.
— Ненсі! — здригнулася Поліанна. — Як таке може бути? Хіба йому не лячно?
Ненсі захихотіла. їй стало смішно, що Поліанна боїться страхіть. Але далі говорити про різні жахи вона не схотіла.
— Люди кажуть, що щось таке в цьому є, — вела далі Ненсі. — Кілька разів він подорожував світом по кілька тижнів, і завжди це були країни поган — Єгипет, Азія чи пустеля Сахара.
— О, то він місіонер, — кивнула Поліанна. Ненсі лукаво розсміялася.
— Я про це не казала, міс Поліанно! Так от, коли він повертається звідти, то пише книжки... подейкують, ніби це дивні книжки про якісь чудасії, що він надибав у поганських країнах. А тут він ні на що гроші не витрачає, навіть на себе особисто.
— Звичайно, він же збирає гроші для поган, — запевнила Поліанна. — Але він дивак і теж не схожий на інших, як і місіс Сноу. Але він не схожий по-іншому.
— Ще б пак, — втішалася Ненсі.
— І тому я ще більше рада, що він до мене заговорив, — задоволено зітхнула Поліанна. [71]
СЮРПРИЗ ДЛЯ МІСІС СНОУ
Коли наступного разу Поліанна навідалася де місіс Сноу, та знов була у затемненій кімнаті.
— Мамо, до вас дівчинка від міс Полі, — стомлено оголосила Міллі.
Поліанна залишилася наодинці з хворою.
— А, це ти? — пролунав від ліжка розчарований голос. — Я пам'ятаю тебе. Варто раз тебе побачити, і забути вже неможливо. Шкода, що тебе вчора не було. Ти мені була потрібна вчора.
— Справді? Ой, тоді я рада, що я прийшла сьогодні й вам не довелося мене довго чекати, — весело засміялася Поліанна, зайшовши до кімнати й обережно поставивши кошик на стілець. — Але > вас так темно. Я вас не бачу, — вигукнула вона, рішуче підійшла до вікна й підняла штори. — Я хочу подивитися, яка зачіска у вас цього разу. Ой, та ви ж не зачесані. Хоча — це на краще. Я навіть рада, що у вас немає зачіски, адже це означає, що ви дозволите мені вас зачесати... трошки пізніше. Зараз я хочу, щоб ви поглянули, що я вам принесла.
Хвора завовтузилася на ліжку.
— Можна подумати, буцім вигляд того всього якось впливає на смак, — кпила вона, проте поглянула на кошик. — Ну, то що там?
— Здогадайтесь! Що б ви хотіли?
Поліанна підскочила до кошика і змовницьки подивилася на місіс Сноу. Жінка спохмурніла.
— Що я хочу? Та я нібито не хочу нічого, — зітхнула вона. — Зрештою, усе на один смак.
Поліанна захихотіла.
— А ось це — ні. Здогадайтеся! Якби ви щось схотіли, то що саме? [72]
Жінка завагалася. Сама того не усвідомлюючи, вона так призвичаїлася хотіти того, чого нема... що не могла висловити, чого ж вона хотіла насправді... доки не побачить, що там є. Та наразі щось треба сказати. Бо ця виняткова дитина чекає.
— Ну, звичайно, це бульйон з ягнятини...
— У мене він є, — вигукнула Поліанна.
— Але саме цього я й не хотіла, — зітхнула хвора, зрозумівши тепер, чого хоче її шлунок. — Насправді я хотіла б курку.
— Чудово! Я принесла вам і курча, — хихотіла Поліанна.
Хвора вражено повернулася до неї.
— Ти принесла те й те? — запитала вона.
— Так, і холодець із телячої ніжки також, — тріумфувала Поліанна. — Я хотіла, аби ви нарешті мали те, що хочете, і ми з Ненсі це влаштували. Звичайно, тут усього потроху, але є все, що ви любите! Я така рада, що вам сьогодні захотілося саме курки, — не вгавала вона, дістаючи три мисочки з кошика. — Я ще й дорогою думала, а раптом ви забажаєте рубець, цибулю, чи ще щось таке... а в мене нема. Це було б жахливо... Так кортіло догодити! — радо сміялася вона.
Хвора не відповіла. Вона плуталася в своїх думках, намагаючись збагнути, що саме вона втратила...
— Ось! Я залишаю вам усе, — говорила Поліанна, виставляючи три мисочки рядком на столі. — Раптом вам завтра захочеться бульйону з ягнятини. Як ви ся маєте? — чемно поцікавилася вона.
— Дякую, дуже погано, — пробурмотіла місіс Сноу, займаючи звичну незадоволену позицію. — Уранці не вдалося подрімати. Неллі Гіґґінс, що живе поряд, почала вчитися музики, і її гами доводять мене до сказу. Тарабанила цілісінький ранок. Просто не знаю, що мені робити. [73]
Поліанна співчутливо закивала.
— Я вас розумію. Це жахливо. Місіс Вайт теж колись мала таку неприємність... це одна пані з Жіночої допомоги. У неї ще й ревматизм, і тому їй важко рухатися. Вона казала, буцім було б набагато легше, якби вона могла рухатися. А ви можете?
— Що... можу?
— Ну, повертатися з боку на бік, рухатися, коли музика стає нестерпною.
Місіс Сноу затопила очі в дівчинку.
— Звичайно, я можу рухатися, принаймні — на ліжку, — трохи дражливо підтвердила вона.
— Ну от, ви маєте привід радіти, ге? — кивнула Поліанна. — А місіс Вайт не могла. Бо з ревматизмом не поворушишся, як би не хотів. Вона нарікала мені, що з'їхала б з глузду від цієї музики, аби не вуха сестри її чоловіка. Вона була глуха.
— Які вуха... якої сестри? Поліанна розсміялася.
— Вибачте, я зовсім забула, що ви не знайомі з місіс Вайт. Отож міс Вайт була глуха. Абсолютно глуха. Вона приходила до них у гості й допомагала доглядати за місіс Вайт та їхнім будинком. їй так складно було хоч щось пояснити, що коли в будинку навпроти починало грати піаніно, місіс Вайт була щаслива з того, що вона його чує, бо просто не могла собі уявити, як це можна бути абсолютно глухою і не чути нічого, як сестра її [74] nчоловіка. Розумієте, вона теж грала в цю гру. Я її навчила.
— Яку гру?
Поліанна заплескала в долоні.
— Ну, я ж зовсім забула. Місіс Сноу, я ж придумала, з чого можна радіти вам.
— Радіти? Що ти маєш на увазі?
— Як, я ж вам обіцяла. Ви що, забули? Ви попросили сказати вам, з чого ви можете порадіти. Порадіти... навіть якщо вам цілісінькими днями доводиться лежати в ліжку.
— О, — посміхнулася жінка. — Пам'ятаю. Але я гадала, що це несерйозно.
— Ні, я казала серйозно, — тріумфувала Поліанна. — Я придумала. Хоч це й складно. Але що важче, то цікавіше. Зізнаюся, що деякий час я взагалі не могла нічого придумати. І раптом — вдалося. [75]
— Справді? І що ж ти придумала? — голос місіс Сноу був саркастично ввічливим.
Поліанна набрала повні груди повітря.
— Я придумала, що ви можете радіти з того, що інші люди здорові і не змушені цілісінькі дні лежати в ліжку, як ви, — пристрасно виголосила вона.
Місіс Сноу витріщила очі. її погляд переповнювала лють.
— Отакої! — вигукнула вона не вельми приязно.
— А тепер я розповім вам про гру, — життєрадісно запропонувала Поліанна. — Це чудова гра... хоча й складна. Але що складніше, то цікавіше! Отож... — і вона почала розповідати місіс Сноу про місіонерські пожертви, про милиці і про ляльку, яку вона так і не отримала.
Поліанна якраз закінчила розповідати, коли у дверях з'явилася Міллі.
— Ваша тітонька чекає на вас, міс Поліанно, — повідомила вона апатично. — Вона зателефонувала до Гарловзів, що мешкають навпроти. Казала, щоб ви не барилися, бо до вечора на вас іще чекають уроки музики.
Поліанна неохоче підвелася.
— Добре, — зітхнула вона, — я не баритимуся. — І раптом розсміялася: — Зрештою, я повинна радіти, що у мене є ноги і я можу не баритися, адже так, місіс Сноу?
Відповіді не було. Місіс Сноу лежала на ліжку, заплющивши очі. Але вражена Міллі побачила сльози на зів'ялій щоці.
— До побачення, — кинула від порога Поліанна через плече. — Мені страшенно шкода, що я так і не встигла зробити вам зачіску. Але сподіваюся, що наступного разу мені випаде така нагода.
День за днем збіг і липень. Для Поліанни це були по-справжньому щасливі дні. Вона часто радо [76] розповідала тітці, яка вона щаслива, на що міс Полі стомлено відповідала:
— Дуже добре, Поліанно, я задоволена, що ти щаслива. Але я сподіваюся, що ти так само маєш із цього певну користь. Інакше я вважатиму, що я не належним чином виконую свій обов'язок.
Зазвичай Поліанна на такі слова відповідала поцілунком та обіймами...