Тоді вона зітхнула, повернулася і збайдужіло пішла сходами нагору... а байдужість їй була невластива. У вухах досі лунав глузливий голос хлопчика: "Ви така добра і чуйна". В серці відчувалася порожнеча — наче щось втратила.
ПЕРЕД ЖІНОЧОЮ ДОПОМОГОЮ
Обід у садибі Гаррінгтонів у день зустрічі громади Жіночої допомоги пройшов майже в цілковитій тиші. Поліанна кілька разів намагалася заговорити. Але дарма, бо чотири рази вона починала розмову, але спотикалася об "рада" і, зашарівшись, замовкала. Коли це трапилося вп'яте, міс Полі стомлено повернулася до неї:
— Гаразд, Поліанно, можеш казати своє "рада", якщо ти без цього не можеш, — зітхнула вона. — Мені здається, так буде краще, якщо це завдає тобі стільки клопоту.
Схвильоване личко Поліанни проясніло:
— Ой, дякую вам. Розумієте, без цього мені дуже важко. Я досить довго в це гралася.
— Ти... що? — перепитала міс Полі.
— Гралася... в гру, розумієте, в ту, що тат... — Поліанна змовкла і з болем густо почервоніла; вона знову почала говорити про заборонені речі.
Міс Полі спохмурніла і змовкла. До кінця обіду ніхто не зронив ні слова.
Поліанна зовсім не засмутилася, коли тітка Полі трохи згодом сказала телефоном дружині священика, що їй болить голова і вона не зможе прийти на засідання Жіночої допомоги. Потому як тітонька [91] Полі піднялася в свою кімнату й зачинила двері, Поліанна спробувала пожуритися з приводу того, що тітці боліла голова. Але натомість лише раділа, що тітки не буде, коли вона перед жінками викладатиме суть справи Джиммі Біна. Дівчинка не могла забути, як тітонька Полі назвала Джиммі Біна жебраком, і їй не хотілося, щоб вона це повторила перед усіма жінками.
Поліанна чула, що Жіноча допомога збирається о другій годині за півмилі від їхнього дому в церковній капличці. Тому вона планувала прийти туди перед третьою.
"Нехай усі позбираються, — міркувала вона. — Бо саме та, що спізниться, може, й схотіла б узяти до себе Джиммі Біна. Ну й, звичайно, для членкинь Жіночої допомоги — де друга, там і третя година".
Тихо, але впевнено Поліанна піднялася сходами каплиці, відчинила двері й зайшла до передпокою. Із головної кімнати до неї долинув багатоголосий гомін та жіночий сміх. На мить завагавшись, Поліанна відчинила внутрішні двері.
Балаканина вщухла, і запанувала тиша. Поліанна посувалася несміливо: тепер, коли настав час, вона трохи ніяковіла. Зрештою, всі обличчя ледве знайомі, — це ж не її рідна Жіноча допомога.
— Доброго дня, шановні пані з Жіночої допомоги, — боязко звернулася вона. — Мене звати Поліанна Вітьєр. Може, дехто з вас мене знає. А я вас... ще не знаю.
У кімнаті запала мертва тиша. Дехто вже встиг познайомитися з неординарною [92] небогою однієї з членкинь, але наразі ніхто не знав, про що мова.
— Я... я прийшла до вас, щоб викласти вам одну справу, — несміливо почала Поліанна, мимоволі повторюючи добре відомі їй батькові звороти.
Присутні пожвавилися.
— Тебе послала твоя тітонька, люба? — запитала місіс Форд, дружина священика.
Поліанна зашарілася.
— Ні, я прийшла сама. Розумієте, я звикла покладатися на Жіночу допомогу. Там, де я жила раніше, мене виховували Жіноча допомога і татко... [93] Хтось нервово захихотів. Дружина священика нахмурилася.
— Слухаю тебе, люба. Чого тобі треба?
— Ні, не мені, а Джиммі Біну, — зітхнула По-ліанна. — Йому ніде жити, крім сиротинця, але там повно дітей, і він там нікому не потрібен. Принаймні йому так здається. Він хоче мати власний дім, як у звичайних дітей, де в нього буде мама, а не наглядачка, де будуть родичі, котрі про нього піклу-ватимуться. Йому десять років. Я гадала, що хтось із вас міг би зацікавитись ним... щоб він жив у вас.
— Отакої! — пробурмотів хтось, порушивши заціпеніння після слів Поліанни.
Дівчинка стояла перед жінками і стурбовано озирала обличчя довкола.
— Ой, я ж зовсім забула сказати. Він може працювати, — палко додала вона.
Мовчання тривало. Тоді одна чи дві жінки почали розпити холодним тоном. За кілька хвилин усі все зрозуміли й загомоніли жваво, але не вельми прихильно.
Поліанна прислухалася з дедалі більшим хвилюванням. Дещо з того вона не розуміла. Але з часом збагнула, що жодна з присутніх не поривається взяти до себе Джиммі Біна, хоча кожна жінка гадала, що хтось із присутніх, у кого не було власних дітей, міг би це зробити. Проте жодна жінка так і не згодилася взяти його. Зрештою, дружина священика несміливо запропонувала, аби громада взяла в опіку хлопчика, сплачуючи за житло, харчування й навчання за рахунок зменшення пожертв цього року для дітей у далекій Індії.
Тут заговорили усі разом; галас усе дужчав. Складалося враження, ніби їхня громада завжди була першою серед пожертв на місії в Гіндустані, а [94] дехто казав, що помре від сорому, якщо цього року вони пожертвують менше. Поліанні здалося, ніби далі вона щось неправильно зрозуміла, бо так виходило дивно, буцім гроші жінок не обходять, доки у звіті навпроти назви їхньої громади проставлятиметься певна сума... Ні, вони, мабуть, насправді мали на оці щось зовсім інше! Але чи так, чи так, а все було якось розпливчасто й не дуже приємно, і тому Поліанна зраділа, коли нарешті опинилася серед тиші, на чистому повітрі... проте їй було також прикро, бо вона знала, як буде непросто й сумно сповіщати завтра Джиммі Біну, що Жіноча рада ухвалила краще надіслати всі гроші на виховання хлопчиків в Індії, ніж заощадити достатню суму на виховання одного хлопчика в їхньому містечку, тому що "їх за це не відзначать у звіті", як висловилася висока пані в окулярах.
"Ні, це, звичайно, добре — піклуватися про виховання поган, і я нічого не маю проти того, щоб посилати трохи і їм, — сумно зітхнула Поліанна, чимчикуючи дорогою. — Але я не можу зрозуміти, чому хлопчики тут не йдуть на рахубу, а десь там — ідуть. Як на мене, було б набагато краще, якби вони більше дбали про Джиммі Біна, а не про свій звіт!".
У ПЕНДЛТОНСЬКОМУ ЛІСІ
Вийшовши з каплички, Поліанна попрямувала не додому, а — до Пендлтонського пагорба. День був важкий, а, крім того, "вихідний" (так вона називала ті рідкісні дні, коли вона не шила і не готувала, а могла просто "жити"), і наразі дівчинка вирішила за найкраще прогулятися в зеленій тиші Пендлтонського лісу. І тому вона, хоч сонце гріло їй у спину, поволі піднімалась на Пендлтонський пагорб. [95] "Мені вдома треба бути пів на шосту, — казала вона собі, — тож буде набагато краще, якщо я не дертимуся на пагорб, а зроблю гак і прогуляюся лісом".
У Пендлтонському лісі було чудово, як вона вже знала. Але сьогодні здавалося краще, ніж завше, попри те, що завтра на неї чекала сумна розмова з Джиммі Біном.
"Шкода, що нема тут тих пань, котрі так галасували, — зітхала Поліанна, підводячи погляд на клаптики ясної блакиті серед осяяної сонцем зелені крон. — Якби вони були тут, то змінили б своє ставлення до Джиммі Біна і хтось із них узяв би його до себе", — завершила вона, несхитна у своєму переконанні, хоча не могла собі пояснити, звідки воно взялося.
Раптом дівчинка підняла голову й прислухалась. Десь попереду гавкав собака. За мить він із гавкотом вискочив до неї.
— Привіт, цюцю! — Поліанна клацнула пальцями і вичікувально поглянула на стежину. Безперечно, вона цього собаку вже бачила: він тоді був з Чоловіком, містером Джоном Пендлтоном. Поліанна сподівалася зараз його побачити. Кілька хвилин видивлялася, та ба. Тоді вона звернула увагу на собаку.
Поліанна помітила, що він поводиться дивно. Він гавкав уривчасто, різко, як на тривогу, а також туди й назад метлявся по стежині. Щойно дійшли до бічної стежинки, собака рвонув по ній щодуху, але за мить прибіг, скиглячи й гавкаючи
— Ой! Додому не туди, — засміялася Поліанна, не звертаючи з головної стежки.
Собача, наче сказилося, метлялося туди-сюди, туди-сюди між Поліанною й бічною стежкою, гавкало й скиглило. Тремтіння маленького тільця, погляд [96] його коричневих очей були сповнені відвертого благання... і Поліанна нарешті зрозуміла, звернула на бічну стежину й пішла за ним.
Собака щодуху кинувся вперед, і незабаром Поліанна зрозуміла причину такої поведінки: за кілька ярдів від бічної стежинки біля підніжжя кручі лежав безрухом чоловік.
Під ногою Поліанни тріснула галузка, і чоловік повернув до неї голову. Злякано скрикнувши. Поліанна кинулася до нього.
— Містере Пендлтон! У вас серйозна травма?
— Травма? Та ні, я просто вирішив погрітися на сонечку, — роздратовано ощерився чоловік. — Послухай, ти хоч щось знаєш? Що ти можеш зробити? Ти вмієш думати?
Поліанні аж віддих запнуло, але — як було звично для неї — вона послідовно відповіла на всі запитання:
— Ну, містере Пендлтон... я знаю і вмію ще не так багато. Але багато хто з Жіночої допомоги, крім місіс Ровсон, казав, що я дуже кмітлива. Я випадково це почула... вони не знали, що я все чую.
Чоловік не міг стримати усмішки.
— Гаразд, мала, вибач мені. Це все через цю кляту ногу. А тепер слухай, — він зробив паузу, насилу дістав з кишені штанів в'язанку ключів, виокремив одного ключа й затис між великим і вказівним пальцями. — Іди ось по цій стежині, хвилин за п'ять побачиш мій дім. Відімкни цим ключем бічні двері під дашком. Ти знаєш, що таке дашок?
— Так, сер. У тітоньки теж є і дашок, і солярій. Я одного разу на ньому спала... власне, я не встигла заснути. Мене знайшли.
— Що? Угу! Отже, коли зайдеш до будинку, іди просто через передпокій і коридор до дверей в [97] кінці. Там, на великому письмовому столі посеред кімнати, побачиш телефон. Ти вмієш користуватися телефоном?
— Так, сер. Якось, коли тітонька Полі....
— Про тітоньку Полі поговоримо потім, — сердито урвав чоловік, спробувавши поворухнутися. — Знайди там на телефонній картці номер лікаря Томаса Чилтона. Вона десь там, на гачку збоку, принаймні мусить бути. Сподіваюся, ти знаєш, яка на вигляд телефонна картка?
— Так, сер, звичайно. У тітоньки Полі я часто любила роздивлятися таку телефонну картку. Там стільки чудернацьких імен, і...
— Скажи лікарю Чилтону, що Джон Пендлтон зламав ногу і зараз лежить біля підніжжя Малої Орлиної кручі, що в Пендлтонському лісі. Нехай він прийде сюди з ношами і візьме на допомогу двох чоловіків. Решту він і сам знає. Скажи йому, нехай іде по цій стежці, що веде від будинку.
— Ви зламали ногу?! Ой, містере Пендлтон, який жах! — здригнулася Поліанна.