Тому вона вирішила не втрачати цієї нагоди.
-— Мене звати Поліанна Вітьєр, — мило почала вона. — А тебе?
Хлопчик знову завовтузився. Він навіть спробував звестися на ноги, але передумав і знову сів.
— Джиммі Він, — нелюб'язно і байдуже бовкнув він.
— Чудово. Ось ми й познайомилися. Я рада, що ти назвався, бо дехто забуває про це. Я живу в домі міс Полі Гаррінгтон. А ти де?
— Ніде.
— Ніде! Так не буває. Кожен має десь жити, — наполягала Поліанна.
— Ну, я ... наразі шукаю собі нове місце.
— Справді? І де ж воно?
Хлопчик зміряв Поліанну презирливим поглядом.
— Дурепо! Як я можу знати, де воно, якщо я його ще не знайшов?
Поліанна трохи відхилила голову назад. Це не гарний хлопчик, а крім того, вона не любила, коли її називали "дурепою". І все ж він зовсім не схожий на тих старших людей.
— А де ти жив досі? — допитувалася вона.
— От причепа на мою голову! — нетерпляче зітхнув хлопчина.
— Доводиться чіплятись, бо інакше я про тебе нічого не дізнаюся, — спокійно пояснила Поліанна. [84] — Якби ти більше розповів про себе, я б менше розпитувала.
Хлопець хихотнув. То був дурнуватий сміх, нещирий. Але, коли хлопчик почав розповідати про себе, обличчя його погарнішало.
— Ну, тоді слухай. Я — Джиммі Він, мені щойно минуло десять років. Торік я жив у сиротинці. Але нас таких там було багато, і тому їм за мене голова не боліла. І я пішов звідти. Тепер житиму деінде, але поки не знаю, де саме. Я хотів мати власну домівку... ну, звичайну — щоб була мама, а не доглядачка. Як є домівка, то є й родичі, а в мене нікого немає, відколи... татко помер. Ото й ходжу світами. Вже обійшов чотири будинки, але ніхто з господарів не схотів мене взяти, хоча я й казав, що відпрацюю. Дарма. Що тобі ще сказати? — на цих словах голос хлопчика здригнувся.
— Як їм не соромно! — співчувала Поліанна. — І ніхто з них не захотів тебе взяти до себе? Боже! Я розумію, що тобі довелося пережити, бо коли мій татко помер і в мене не було нікого, крім Жіночої допомоги, доки мене взяла до себе тітонька Полі... — Поліанна раптом урвала. Обличчя її осяяла чудова ідея.
— О, я знайшла для тебе домівку, — вигукнула вона. — Тебе візьме тітонька Полі... я впевнена. Адже вона взяла мене! А тоді Флаффі і Баффі, коли в них не було нікого, хто б їх любив, і їм не було де жити, а це ж лише кошеня і песик. Ходімо, я знаю, що тітонька Полі візьме тебе. Ти навіть не уявляєш, яка вона добра та чуйна.
Худеньке обличчя Джиммі Біна розпромінилося.
— А ти не брешеш? Вона мене візьме? Ти знаєш, я можу працювати, насправді я дуже сильний, — і він продемонстрував тоненьку кістляву ручку.
— Звичайно, візьме, — запевнила Поліанна. — Моя тітонька Полі — найкраща пані в світі... відколи [85] моя мама стала небесним янголом! А кімнат у неї... донесхочу, — продовжила вона, схопившись на рівні ноги і смикаючи хлопчика за руку. — Це надзвичайно великий будинок. Щоправда, — додала вона дорогою дещо стурбовано, — можливо, тобі доведеться деякий час спати в кімнатці на горищі. Я теж спочатку спала там. Але там на вікнах тепер є сітки від комах, тому тобі не буде так спекотно, і мухи не принесуть на лапках різних мікробів. Ти знаєш, що таке мікроби? Це дуже цікаво! Можливо, вона тобі дасть почитати цю книжечку, якщо ти гарно поводитимешся... чи, навпаки, якщо погано. Ой, а в тебе теж є веснянки, — критично роздивлялася вона хлопчика. — Тоді ти будеш радий, що у тій кімнатці немає свічада. А краєвид за вікном набагато кращий, ніж просто стінка. Тож ти там любісінько спатимеш, — відсапувала Поліанна, раптом виявивши, що дихати треба не тільки щоб балакати.
— Хай мені біс! — вигукнув Джиммі Бін; він нічого не міг збагнути, але вже був у захваті. А тоді додав: — Знаєш, той, хто може, біжачи, безугавно балакати, як ти, може взагалі ніколи не змовкнути.
Поліанна розсміялася.
— Що ж, в такому разі ти маєш радіти з того, — відповіла вона, — бо тоді ти можеш помовчати.
Коли допнулися до будинку, Поліанна відразу припровадила свого супутника ошелешеній тітці перед очі.
— Ось, тітонько Полі, — тріумфувала вона, — тільки-но подивіться, кого я вам привела. Це набагато краще, навіть, за Флаффі і Баффі, яких ви прихистили раніше. Це — справжнісінький живий хлопчик. Він не проти спочатку деякий час спати в кімнатці на горищі, і він обіцяє працювати. Але, думаю, він мені майже весь час буде потрібний, щоб гратися зі мною. [86]
Міс Полі зблідла, а потім густо почервоніла. Вона ще не все розуміла, але, на її думку, зрозуміла достатньо.
— Поліанно, що це означає? Хто цей обшарпанець? Де ти його знайшла? — різко запитала вона.
"Обшарпанець" відступив крок назад до дверей. Поліанна весело розсміялася.
— Невже я забула його представити? Я така ж, як і Чоловік. Авжеж, він брудний. Тобто, хлопчик... як Флаффі й Баффі, коли ви їх прихистили. Я думаю, миття піде йому на користь, як і їм. Ой, я знову забула про головне, — Поліанна урвала і розсміялася _ Знайомтеся: Джиммі Бін, тітонька Полі.
— І що він тут робить?
— Ну як же, тітонько Полі, я ж вам щойно все пояснила, — від здивування у Поліанни очі полізли на лоба. — Це — для вас. Я привела його додому, бо йому нема де жити. Йому потрібний дім і родина. Я розповіла йому, якими ви були добрі до мене, до Флаффі та Баффі і, я знаю, будете до нього, тому що він набагато кращий за котів чи собак.
Міс Полі гепнулася на стілець і піднесла тремтливу руку до горла. Ось-ось нею заволодіє знайоме відчуття безпорадності. Але вона перемогла себе і сіла прямо.
— Годі, Поліанно. Це твоя найдурніша витівка. Тобі не досить приблудних котів і дворняг, і ти приводиш обшарпаних маленьких жебраків з вулиці... [87]
Хлопчик від цих слів аж здригнувся. Його очі спалахнули, а підборіддя гордо піднялося. Він зробив два маленькі крочки до міс Полі і став визивно перед нею.
— Я не жебрак, мем, і мені нічого не потрібно від вас. Я розраховував улаштуватися на роботу за харчі і дах над головою. І я ніколи не зайшов би до вашого старого будинку, якби ця дівчинка не притягла мене сюди. Вона розповідала, яка ви добра та чуйна і тільки й мрієте про те, щоб узяти мене до себе. Ось так, — на цьому слові він розвернувся і вийшов із кімнати, сповнений власної гідності, що виглядало б безглуздо, якби не було гідне жалю.
— Але, тітонько Полі? — розпачувалася Поліан-на. — Я гадала, що ви будете раді взяти його до себе, їй-богу, я думала, що ви зрадієте...
Міс Полі підняла руку, закликаючи Поліанну замовкнути. Терпець їй нарешті урвався. В її вухах усе ще дзвеніли слова хлопчика про те, яка вона "добра і чуйна", і знайома безпорадність знову охоплювала її. Але останнім зусиллям волі вона опанувала себе.
— Поліанно! — різко вигукнула вона. — Припини торочити своє одвічне слово "радіти". З ранку до ночі тільки й чуєш від тебе: радіти, радіти, радіти... я скоро з глузду з'їду від цього.
Від подиву Поліанна роззявила рота.
— Але чому, тітонько Полі? — вихопилося у неї. — Я гадала, що ви радітимете, коли я ра..., — вона урвала, почала ляскати себе по губах і кинулася комітьголов із кімнати.
Поліанна наздогнала хлопчика в самому кінці під'їзної дороги.
— Хлопчику, хлопчику! Джиммі Він, зачекай, я хочу вибачитися перед тобою, — видихнула вона, хапаючи його за руку. [88]
— Не варто вибачатися. Я не ображаюся на тебе, — похнюплено відповів Джиммі. — Але я не жебрак, — пристрасно додав він.
— Звичайно, ні. Але ти не повинен ображатися на тітоньку, — благала Поліанна. — Це я винна, бо не так тебе представила. Я думаю, я не розповіла їй багато чого про тебе. Вона справді добра й чуйна. Вона завжди така. Напевне, я просто не пояснила їй усе правильно. Але я сподіваюся, що мені вдасться знайти для тебе домівку.
Хлопчик стенув плечима й відвернувся.
— Пусте. Я сам собі знайду місце. Я ж не жебрак.
Поліанна напружено міркувала. Раптом її обличчя просяяло.
— Слухай, що я надумала зробити. По обіді збирається Жіноча допомога. Я чула, як тітонька Полі говорила про це. Так ось, я викладу перед ними суть справи. Так завжди робив мій татко, коли брався до якоїсь справи — чи то навчати поган, чи то купувати нові килими.
Хлопчик розлютовано повернувся.
— Ну, я не поганин і не новий килим. А, крім того, що таке Жіноча допомога?
Поліанна скрушно подивилася на нього.
— Джиммі Він, де ти виховувався, якщо не знаєш, що таке Жіноча допомога?
Хлопчик образився.
— Ну, гаразд... не хочеш — то й не кажи, — пробурмотів він і з байдужим виглядом рушив геть.
Поліанна кинулася навздогін і пішла поруч.
— Ну, не ображайся. Жіноча допомога — це коли багато жінок збираються разом і шиють, готують вечерю, збирають гроші і... балакають. Це і є Жіноча допомога. Вони дуже милі... принаймні ті, що були там, де я жила раніше. Тут я ще не встигла [89] познайомитися, але вони скрізь добрі. Я розкажу їм сьогодні ж.
Хлопчик знов розлютовано повернувся.
— Іще чого! Гадаєш, я стоятиму і вислуховуватиму, як не одна жінка, а цілий гурт жінок називатиме мене жебраком?! Ні, щиро дякую!
— Тобі зовсім не обов'язково туди йти, — швидко заперечила Поліанна. — Я піду сама і розповім про тебе.
-Ти?
— Так. І цього разу я представлю тебе краще, — запевнила Поліанна, пильно вдивляючись хлопчикові в обличчя. — Я знаю, не одна з них буде рада надати тобі домівку.
— Я можу працювати. Не забудь їм про це сказати, — попередив Джиммі.
— Звичайно, — радо пообіцяла Поліанна, переконана, що домоглася свого. — Завтра я тобі про все розповім.
-Де?
— Біля дороги... де ми зустрілися сьогодні, поблизу будинку місіс Сноу.
— Гаразд, до зустрічі, — хлопчина змовк, а тоді поволі сказав: — Можливо, буде краще, коли я повернуся ночувати до притулку? Розумієш, мені не було де зупинитися, і я жив там до цього ранку. Зник та й годі. Нікому не сказав, що я не повернуся, хоча, гадаю, вони особливого клопоту з того не робитимуть собі. Це ж не родичі. їм байдуже.
— Я знаю, — кивнула Поліанна з розумінням в очах. — Але я переконана, що завтра, коли ми побачимося, я матиму для тебе гарні новини про твій новий дім і людей, які піклуватимуться про тебе. Бувай, — бадьоро вигукнула вона і, повернувшись, попрямувала до будинку. [90]
Міс Полі спостерігала за дітьми крізь вікно вітальні. Похмурим поглядом вона провела хлопчика, аж доки той не зник за поворотом дороги.