і це завжди змушувало міс Полі знічуватися. Але якось вони стали на мову. Це трапилося під час уроку шитва.
— Ви вважаєте, що не достатньо, аби дні були просто щасливими, тітонько Полі? — замислено запитала Поліанна.
— Авжеж, Поліанно.
— І вони повинні бути ще й ко-рис-ни-ми?
— Звичайно.
— А як зрозуміти цю корисність?
— Ну, як це... просто бути корисними... давати певну користь, Поліанно. Ні, ти справді незвичайна дитина.
— А просто радіти життю — у цьому немає ніякої користі? — збентежено поцікавилася Поліанна.
— Звичайно, ні.
— О, Господи, тоді вам це не сподобається. Боюся, ви не зможете грати у цю гру.
— Гру? Яку гру?
— Мій тат... — Поліанна запнулася, затулила рота руками. — Ні-чо-го, — пробелькотіла вона.
Міс Полі спохмурніла.
— Наразі досить, — сухо виголосила вона. На цьому урок і закінчився.
Удень, коли Поліанна зіходила зі своєї кімнати на горище, вона зіткнулася на сходах із міс Полі.
— Ой, тітонько Полі, як чудово! — вигукнула Дівчинка. — Ви прийшли до мене в гості? Заходьте, [77] будь ласка, я так люблю гостей, — запрошувала вона, вибігаючи по сходах нагору і широко відчиняючи двері кімнати.
Міс Полі зовсім не збиралася заходити до небоги. Вона піднялася на горище, щоб знайти у кедровій скрині біля східного вікна білу вовняну шалю. Але сама незчулася, як уже сиділа на маленькому стільці посеред кімнати Поліанни. Відколи дівчинка оселилася в домі, міс Полі раз по раз робила несподівані й дивовижні речі, чинила щось зовсім інше, ніж намірялася перед тим.
— Я люблю гостей, — щебетала Поліанна, літаючи по кімнаті, ніби вона була власницею палацу. — Особливо з того часу, як у мене з'явилася ця кімната, моя особиста, розумієте? Ні, звичайно, я мала кімнату і до цього, але це була наймана кімната, а наймана кімната далеко не така гарна, як власна, адже так? Я ж можу вважати цю кімнату власною?
— Т-так, Поліанно! — пробурмотіла міс Полі, подумки дивуючись собі, чому вона не встає і не йде шукати шалю.
— А зараз я достоту люблю цю кімнату, попри те, що тут немає ні фіранок, ні килимів, ні картин, про які я мрі... — Поліанна раптом урвала і зашарілася. Вона хотіла змінити тему, коли тітка різко запитала:
— Що ти хочеш цим сказати?
— Ні-нічого, тітонько Полі, справді нічого, я не хотіла цього говорити.
— Звісно, — холодно відрізала міс Полі, — але ти почала, то вже закінчуй.
— Та я просто сподівалася, що в моїй кімнаті будуть гарні килими, мереживні фіранки та інша всячина, розумієте? Але, звичайно...
— Ти сподівалася? — гостро урвала міс Полі. Поліанна ладна була провалитися крізь землю. [78]
— Я не повинна була на це сподіватися, тітонько Полі, — перепрошувала вона. — Може, через те, що я завжди хотіла їх мати й не мала. У нас було тільки два ряденця від місіонерських пожертв, але вони були геть маленькі, ще й один був заляпаний чорнилом, а інший — дірявий. І було лише дві картини, але одну із них тат... я хочу сказати, ми одну продали, а друга була така погана, що розвалилася. Звичайно, це ще не означає, що я мала сподіватися на ту гарну всячину. Просто я собі просто в перший день у вітальні науявляла химерію про власну кімнату і... і... Але, їй-богу, тітонько Полі, це було лише хвилинку, а потім я навіть зраділа, що трюмо не має дзеркала, яке показувало б мої веснянки. І важко уявити кращу картину, ніж чудовий краєвид, що відкривається з вікна. І ви такі добрі, що...
Міс Полі раптом схопилась на рівні ноги. Обличчя її палало.
— Досить, Поліанно, — сказала вона суворо. — Ти сказала більш ніж досить.
Наступної хвилини вона стрімко кинулася вниз по сходах... і лише на першому поверсі вона згадала, що піднімалася на горище, щоб знайти білу шалю в кедровій скрині біля східного вікна.
Не минуло й доби, як міс Полі сухо наказала Ненсі:
— Ти можеш перенести речі міс Поліанни з її кімнати в іншу, поверхом нижче. Я вирішила, що моїй небозі там буде зручніше спати.
— Так, мем, — вголос промовила Ненсі, а по-думки: "Слава тобі, Господи!"
За хвилину вона вже радо кричала до Поліанни:
— Ви тільки-но послухайте, міс Поліанно! Тепер ви спатимете в кімнаті поверхом нижче. Атож, атож.
Поліанна аж побіліла.
— Це означає..? Ні, Ненсі? Ви серйозно? [79]
— Серйозніше не буває, — урочисто проголосила Ненсі, киваючи Поліанні, несучи оберемок одягу з шафи. — Мені наказано перенести речі, і я збираюсь це зробити, доки вона не передумала.
Кінця цієї тиради Поліанна вже не почула. Ризикуючи зламати карк, вона кинулася вниз, стрибаючи через дві сходинки.
Грюкають одні, другі двері, перевертається сті-ї лець... і ось вона нарешті дісталася мети — міс Полі.
— Ой, тітонько Полі, тітонько Полі, ви справді так вирішили? У тій кімнаті все є: і килими, і фіранки, і три картини, ще й краєвид за вікном. Ой, тітонько Полі!
— Вгамуйся, Поліанно. Я рада, що тобі сподобалися такі зміни. Але, якщо тебе так обходять ці речі, я сподіваюся, ти дбатимеш про них. Поліанно, підніми стілець. Ти за ці півхвилини двічі грюкнула дверима, — міс Полі намагалася говорити якомога суворіше, бо раптом відчула, що вибухне плачем, а плакати вона не звикла.
Поліанна підняла стілець.
— Так, мем, я знаю, що двічі грюкнула дверима, — радісно погодилася вона. — Розумієте, я| щойно довідалася про переселення; гадаю, ви теж! грюкнули б... — вона урвала і з новою цікавістю подивилася на міс Полі. — Тітонько Полі, а ви ніколи в житті не грюкали дверима?
— Авжеж — ні, Поліанно! — у голосі міс Полі чувся шок.
— Ой, як прикро, тітонько! — обличчя Поліанни виражало стурбованість і співчуття.
— Прикро?! — повторила остаточно збита з пантелику міс Полі.
— Еге ж. Розумієте, якби ви хотіли, то безперечно грюкнули б. А якщо не грюкнули, то це означає [80] що вам ніщо в житті не було до душі... Бо інакше ви б грюкнули. Не втрималися б. І мені прикро, що вам ніщо в житті не було до душі!
— Поліанно! — обурено вигукнула леді. Але дівчинка уже побігла геть, і лише віддалений грюкіт дверей на горище відповів за неї. Поліанна кинулася допомагати Ненсі переносити "її речі".
Міс Полі лишилася у вітальні. Спочатку відчула незрозумілий неспокій, а потім — радість... з казна-якого приводу.
ЗНАЙОМСТВО З ДЖИММІ
Настав серпень. Він приніс низку змін і несподіванок, що, проте, не здивували Ненсі. Відколи приїхала Поліанна, вона чекала на них щомиті.
Першою несподіванкою стало кошеня.
Поліанна знайшла кошеня, що жалібно нявчало край дороги. Коли докладні розпити сусідів не виявили господаря, Поліанна, без вагань, принесла його додому.
— Я зраділа, що не знайшлося господаря, — довірливо повідомила тітці щаслива Поліанна, — бо захотіла його взяти до себе. Я люблю кошенят. Я знаю, ви теж будете раді, що воно житиме з нами.
Міс Полі подивилася на жалюгідний занедбаний сірий клубочок, що тремтів у руках Поліанни. Міс Полі не тримала в домі котів, навіть симпатичних, здорових та чистих.
— О! Поліанно! Що це за брудна тварина? Ще й, Думаю, хвора. Вона блохаста і шолудива.
— Я знаю, що це бідне маленьке створіння, — промовила Поліанна, ніжно зазираючи переляканій [81] тваринці в очі. — Погляньте, як воно тремтить від страху. Воно ще не знає, що ми його візьмемо до себе.
— Звичайно, більше нікому, — відповіла двозначно міс Полі.
— Безперечно, — кивнула Поліанна, не зауваживши двозначності. — Я так усім сказала, що як не знайду справжнього господаря, воно житиме в нас. Я знала, що ви зрадієте горопашному кошенятку.
Міс Полі відкрила рот і спробувала щось сказати, але марно. Несподіване відчуття безпорадності, яке часто охоплювало її після приїзду Поліанни, знову безповоротно оволоділо нею.
— Я так і знала, — вдячно заторохтіла Поліанна, — що ви не кинете напризволяще горопаху. От і мене ви ж узяли — я так і сказала місіс Форд, коли вона запитала, чи ви дозволите. Я їй сказала, що ви мене взяли, попри те, що у мене була Жіноча допомога, а в кошеняти ж нікого. Я знала, що у вас добре серце, — кивнула Поліанна і щаслива вибігла з кімнати.
— Поліанно, Поліанно, — запротестувала міс Полі, — я не...
Але Поліанна вже бігла до кухні й гукала на ходу:
— Ненсі, Ненсі! Погляньте на це чудове маленьке кошеня, яке тітонька Полі погодилася виховувати разом зі мною.
Міс Полі, яка ненавиділа котів, у цей час нерішуче зітхнула і відкинулась на спинку стільця, не маючи сил протестувати.
Наступного дня з'явився пес, ще брудніший і нещасніший, ніж кошеня. І знову міс Полі, на своє превелике здивування, стала янголом милосердя та захисником знедолених. Таку роль безапеляційно [82] визначила їй Поліанна. І жінка, яка терпіти не могла собак ще більше, ніж котів, знову виявилася безсилою протестувати.
Одначе, коли менше ніж за тиждень після цього Поліанна привела додому обшарпаного хлопчика і довірливо попросила прихистити і його, міс Полі не стрималася. А сталося ось що.
Чудового ранку в четвер Поліанна несла холодець із телячої ніжки місіс Сноу. Останнім часом вони дуже здружилися. Ця дружба почалася з третього візиту, коли дівчинка розповіла місіс Сноу про свою гру. Тепер місіс Сноу гралася в цю гру разом з Поліанною. Власне, їй це не дуже вдавалося, вона стільки часу плекала в собі жаль, що наразі стало важко зрадіти. Але вона швидко вчилася під щасливий сміх та заохочувальні коментарі Поліанни. Того дня, на превелику втіху Поліанни, вона сказала, що дуже рада, що Поліанна принесла їй саме холодець із телячої ніжки, бо саме цього холодцю їй сьогодні найбільше хотілося. І це попри те, що перед дверима кімнати хворої Міллі встигла повідомити Поліан-ні, що дружина священика зранку вже надіслала місіс Сноу миску такого ж холодцю.
Поліанна розмірковувала над усім цим, коли раптом побачила хлопчика.
Він, сіромашний, сидів край дороги і збайдужіло стругав паличку.
— Привіт! — приязно всміхнулася Поліанна. Хлопчина глипнув на неї, але відразу відвів погляд.
— Привіт, якщо не жартуєш, — буркнув. Поліанна розсміялася.
— Ти кажеш так, ніби й холодець із телячої ніжки тебе не потішить, — захихотіла вона, зупинившись біля хлопчика. [83]
Той завовтузився, здивовано зиркнув на Поліан-ну, а тоді знову почав стругати паличку тупим ножем зі зламаним лезом.
Поліанна завагалася, а тоді вмостилася на траві поруч із хлопчиком. Попри її запевнення в тому, що у неї є Жіноча допомога і що їй байдуже, з ким спілкуватися, дівчинка нишком мріяла про те, щоб мати друзів серед однолітків.