— Як ти гадаєш, від чого вона допомагає?
— Не знаю. А від чого?
— Придивися гарненько. Тут написано, як у книзі, навіть ясніше: тут я все можу прочитати, а в книзі не розумію жодного слова. Ну, то на що ж це схоже? — ще раз перепитала вона, простягаючи Яну дволопасну насіннєву коробочку.
— На мозок і спинний хребет.
— Е, хлопчику, в мене очі гостріші. Бачиш дві бруньки, схожі на нирки? Саме їх і виліковує липка трава краще за всіх лікарів на світі. Я скажу тобі, як саме. Річ у тому, що хвороба нирок — це щось подібне до пропасниці, з жаром. Ось чому треба настояти липку траву на холодній тоді, а гаряча тільки нашкодить, як найстрашніша отрута…
…А це сідач, конопельник, або костоправ. Від нього кидає в піт. Раз я вилікувала ним чоловіка, якого слабість, мов тріску, висушила. Хоч як морочилися з ним лікарі, а зарадити нічим не могли. Тоді я дала його матері пучечок листя цього самого костоправа, вона заварила чай, і з хворого відрами полився піт. А лікарі думали, що це справа їх рук!
Знахарка весело хихикнула.
— А це золототисячник од виразок у роті… Піпсісева помагає від пропасниці та ревматизму. Вона виростає скрізь, де є ці хвороби. Подивись, на білій квітці червоні цяточки, як у людей з пропасницею… Ось м’ята, вона рятує, коли хто отруїться спазмовим коренем. Ці рослини і в лісі ростуть одна біля одної…
…Ось червиве сім'я від глистів. Бачиш дрібних черв’ячків на листі?.. Це плевритовий корінь… А осьдечки… О!.. Це найчудодійніша цілюща травка, — вона лікує від усього. Одні рослини від одних хвороб, інші — від інших. Але якщо ти не знаєш, що давати, бери цю траву — і ти ніколи не допустишся помилки, її показав мені один індієць. Він таки дещо знав…
Розповідаючи, вона посмоктувала свою коротеньку люльку й щохвилини спльовувала на гарячу грубку, але ніколи не забувала з суто жіночою акуратністю витерти рот кістлявою рукою.
Ян квапливо записував назви рослин, але відмовився від спроб робити малюнки чи навіть хоча б коротенькі нотатки.
— А ти, хлопче, прив’яжи папірці з назвами до трав і зберігай їх. Так робив доктор Кармартін, коли у мене вчився. Еге, правильно, — додала вона, коли Ян послухав її поради й почав прикріплювати до кожного стебла паперовий ярличок з назвою рослини.
— Який чудний віник! — сказав Ян, побачивши в кутку щось незвичайне, але явно призначене для підмітання.
— Еге. Буковий. Це Ларрі зробив.
— А хто такий Ларрі?
— Мій хлопчик (Ларрі було вже під шістдесят). Він робить віники з синього бука.
— Як? — запитав Ян, взявши віник у руки й з цікавістю розглядаючи його.
— Та хіба як — ножем. Ларрі дуже любить стругати. Він бере цурочки синього бука, дюймів у три завтовшки, струже їх уподовж, але стружок до кінця не знімає, а дає їм закручуватись.
— Як на молитовних паличках?
— Еге, саме так, тільки стружки довші, а синій бук, як тобі відомо, дуже міцний. Коли цурка потоншає до одного дюйма, він вивертає всі стружки і зв’язує їх смужкою шкіряного дерева. Потім прироблює держак, підрівнює сокирою мітелку, дає їй просохнути — та й готово. Кращих віників ніде не знайдеш. В нашій родині завжди були такі віники, поки Ларрі не оженився на Кітті Кон-нар, нікчемі з нікчем. Я сама була проти цієї гордячки. Крім покупних товарів, вона знати нічого не хоче! А до неї жоден пристойний парубок не сватався, поки вона не злапала мого Ларрі. Атож, я не боюся казати правду, — саме злапала! — з притиском вигукнула стара, і її схвильованість говорила про якесь родинне нещастя.
В цю хвилину відчинилися двері й до хати зайшла Бідді. Через те, що вона була дочкою злополучної Кітті, розмова на цю тему урвалась.
— Як я рада вас бачити! Коли ж ви назовсім переселитеся в наші краї? — привітала дівчина Яна.
Поки вони розмовляли, бабуся ковтнула з пляшки чимало рідини, яка за кольором та запахом дуже скиталась на "бальзам для легенів".
— А ти сьогодні рано, Бідді,— зауважила бабуся.
— Еге. Тільки вийшло пізно. Вчитель каже, що так буває завжди, коли йти зі сходу на захід.
— Я порадую тебе: Ян залишиться пообідати з нами. Качки з зеленим горошком у нас немає, та нічого бога гнівити, знайдеться чим пригостити хлопця. Бачиш, Ян, у святкові дні Бідді завжди готує мені обід, а в будні я вже сама варю собі юшку. Сплю наодинці з собакою, кішкою та яблуками. Яблук залишилася жменька, але ті, що є,— всі твої. Не соромся, голубе, їж на здоров’ячко,
І вона відгорнула сірі простирадла, під якими лежали останніх півдесятка червонобоких яблук.
— А вам не страшно спати самій, бабусю?
— Кого ж мені боятись? Злодії лише один раз вдерлись до мене, та я віднадила їх назавжди. Вони прийшли вночі, а я прокинулась, сіла на постелі та й кажу: "Чого ви шукаєте?"— "Грошей", відповідають вони. Ходили чутки, що я продала корову за двадцять п’ять доларів. "Ну зачекайте, я встану, допоможу вам, — сказала я, — бо відколи я зібрала яблука, то не бачила жодного цента". "Дай нам двадцять п’ять доларів, а не даси — порішим тебе". — "Любі, не можу вам дати навіть двадцяти п’яти центів, — сказала я, — а до смерті я вже готова". Тоді один злодій, невеличкий на зріст і широченний, як оці двері, питає: "Хіба ти не продала корову?" — "Ви знайдете її у хліві, — відповіла я. — Тільки не варто б її турбувати вві сні: від переляку в неї пропадає молоко". І тут обидва злодії нарешті зрозуміли, що пошилися в дурні, й почали реготати. Потім маленький сказав: "Гаразд, бабусю, живи собі спокійно, тільки про нас нікому нічичирк". Другий злодій похмуро мовчав. "Ні пари з вуст, — пообіцяла я, — до того ж ми станемо друзями". Вони попрямували до дверей, а я їм гукнула: "Заждіть! Хіба можна, щоб друзі пішли від мене й не попоїли? Одверніться, будь ласка, я накину спідницю". Я встала, одяглася й кажу: "Я пригощу вас найкращим бальзамом для легенів". Тут низенький парубійко так закашлявся, таким зайшовся кашлем, що я навіть подумала, чи не коклюш у нього. А другий був наче не при собі, і меншенький усе збиткувався з нього. Я помітила, що цей шульга або ж удає такого. Але до пляшки він потягнувся правою рукою, і на ній виявилось тільки три пальці. В обох були величезні, чорні й страшні бороди, — я ці бороди скрізь упізнаю! Голова низенького була обмотана якоюсь ганчіркою. Він сказав, що в нього болять зуби. Та хіба зуби болять під чуприною? Коли вони зібралися йти, низенький поклав мені в руку долар і сказав: "Це все, що в нас є". — "Спасибі, люди добрі,— відповіла я. — Це перші гроші, які я бачу, відколи зібрала яблука. Коли вам щось потрібно буде, не забувайте про мене".
Стара явно пишалася своєю перемогою.
— Бабусю, ви знаєте, якими фарбами користуються індійці? — запитав Ян, повертаючись до того, що його більше цікавило.
— А чому ж ні, хлопчику? Вони йдуть до крамниці й купують їх у пакетиках, як і ми.
— А раніше, коли ще не було крамниць, вони вміли добувати фарби з лісових рослин?
— Звісно, що вміли. У лісі є все, що треба для людини.
— Які ж вони брали рослини?
— Різні, дивлячись для чого.
— А все ж таки?
Переконавшись, що загальні питання нічого не дають, Ян почав розпитувати конкретніше:
— Чим вони фарбували в жовте голки дикобраза? Я говорю про ті часи, коли ще не було магазинних фарб.
— Є гарненька жовта квіточка. Вона росте в полі й попід парканами. Зветься вона "золотий дощик". Індійці виварюють цю квіточку, а потім кладуть в окріп голки дикобраза. Поглянь, ось шерсть, пофарбована таким способом.
— А червоний? — запитав Ян, поквапливо нотуючи сказане.
— У них не було гарного червоного кольору. Вони робили поганеньку червону фарбу з ягідного соку. Але одного разу мені довелось бачити, як стара скво виварювала голки дикобраза спочатку в жовтій, а потім у червоній фарбі, і колір вийшов дуже приємний.
— Бабусю, які ягоди дають кращий червоний колір?
— Зовсім не червоні, як ти, може, гадаєш. Й можна добути з чорниці, брусниці, і чорна смородина годиться для цього більше за червону. Та найкращими вважаються "ягоди скво".
— Які вони?
— Ну ходім, я покажу тобі листочки.
Вони вийшли з хати, та скільки не шукали, не знайшли потрібного.
— Ще дуже рано, — сказала бабуся. — Зате в серпні цих ягід ке обберешся. Вони яскравочервоні. Лаконоска теж іще не зацвіла. На ній бувають густочервоні, майже чорні ягоди, які дають чистий червоний колір.
— А з чого роблять блакитну фарбу?
— В індійців я такої не стрічала. Та, мабуть, щось є. Різні рослини трапляються в лісі. Але блакитної фарби я там сама ніколи не бачила і не робила. Можна настояти пагони бузини, але такого кольору не буде, — і вона показала на смарагдову стрічку, що її носила Бідді.— В коричневе фарбує кора волоського горіха, в чорне — кора білого дуба. Можна одержати майже блакитний колір, якщо вмочати в дві фарби: в жовту, а потім у чорну. В чорне фарбує також кора американської горішини, гікорі; в оранжове — хай йому всячина! — спідні шари березової кори; у жовте — коріння розквітлого ясеня; в ясно-червоне — корінці дерену. Але в лісі немає справжньої блакитної фарби. Я так і скажу отим оранжово-блакитним пратисонам: чого не побажав створити господь, те мусять робити самі дияволи… Синю фарбу дає індіго, але вона такою не буде (стара показала на яскравий кобальт), а коли в лісі такої нема, то й нам не личило б її мати…
XII
ОБІД У ЗНАХАРКИ
Бідді тим часом метушилась по кімнаті, розхитуючи мостини своїми величезними босими ногами, і накривала на стіл. Вона явно силкувалась манірнічати, бо якось особливо вивертала п’яти. Кілька разів дівчина починала розмову про "ті часи, коли жила у Янової мами". Нарешті вона запитала:
— Де ваша скатерть, бабусю?
— Ще тобі новина! Ніби й не знає, що в нас ніяких скатертей зроду не було. Раденькі, коли на стіл є що поставити, а вона, бач, скатерті задумала стелити! — Відповіла бабуся, жорстоко, хоч і не навмисне, вдаривши по самолюбству Бідді.
— Вам чаю чи кави, Ян? — запитала Бідді.
— Чаю, — сказав Ян.
— Дуже добре, що ти вибрав чай, бо я не бачила ані зернинки кави од самого різдва, а чай я приношу з лісу. Хоча стривай, для тебе в мене є дещо й таке, чого не знайдеш у лісі.
Стара пошкутильгала до полиці, зняла стару коробку від сигар і серед сірників, тютюну, пір’я, цвяшків, шпильок та голок з нитками, притрушених позаторішньою пилюкою, знайшла шість грудочок пиляного цукру, які колись були білими.
— Я приберігала їх до приїзду епіскопа.