Серед тих хвиль, де в морі ріг стримить.
І сльози наринають запізніло.
Учора знову розлучився з ним,
Воно — по волі, я — із провожатим,
В Єгипет я, воно в Єрусалим.
Розлуку зле обом переживати.
У нас так повелося вже давно:
Стрічатись лиш вряди-годи дано.
Поетове кохання триватиме
до смерті
Амур, що у думках живе давно
І в серці оселивсь, мені на горе,
Морщинами чоло моє вже оре
І тисне над бровами знамено.
А та, кому гасить цей пал дано,
Усовіщанням діючи суворо,
1 хто сама камінна непокора,
Простити нас не хоче все одно.
А що ж Амур? Він, плачучи, в цю мить,
Забувши все, із трепетом біжить,
Щоб більш не появлятися на очі.
Невже мого я зраджу владаря?
Невже йому услід не кинусь я?
З кохання вмерти — смерть така уроча!
СХЫ
Поет порівнює себе з мотилем
У жар опівдні, залетівши з піль,
Принаджений іскринкою в зіниці,
Ударить боляче, хоч може сам убиться,
По оку нерозважливий мотиль.
Так і мене, зажеврівши тіль-тіль,
Промінний вабить зір, щоб опалиться,
Хоч як там будуть ум і тяма злиться,
Амур перемага їх без зусиль.
Я бачу, що чинити так не треба,
Що в оч мені вже зазирає смерть,
Що до біди веде, хай чесна, ця тропа.
І все ж підхоплений в любовну круговерть,
Я плачу про чужих, а не про себе,
І рада умирать душа сліпа.
СХІЛІ
Поет доводить, що пора згадати
про любов до Бога
Під тінь ласкаву, під густенне листя
Утік я од виснажливого світла,
Що сіяло його вже третє небо;
Уже од снігу майський вітер гори
Опорожняв, оновлюючи час,
У долах заквітали трави й віття.
Не бачив світ шляхетнішого віття,
І зеленішого не пестив вітер листя.
Ніж те, яке явив весняний час, —
І я, рятуючись від злого світла,
Не за тінисті заховався гори,
А за лаврину, вирослу під небо.
Віднині я не озиравсь на небо,
Лиш милувався на чудове листя,
В гаях гуляв і забирався в гори,
Але ні стовбура не бачив, ані віття,
Які б сподобились пошани світла
Верховного і зневажали час.
Мого завзяття не послабив час,
І, кваплячись туди, де чув я небо,
У супроводі пломінкого світла,
Я повертав до вас, зелене віття,
У дні, як землю застеляє листя,
У дні, як зелом зеленіють гори.
Гаї, каміння, ниви, ріки й гори —
Все перетворює на цьому світі час;
І хай мені дарує любе листя,
Що скільки вже ходило колом небо,
1 це, усе в живиці, мокре віття, —
Надумав кинуть я, узрівши світло.
Вчарований лелінням цього світла,
Через високі перебравсь я гори,
Аби улюблене побачить віття;
Тепер короткий вік, місця і час
Стежину іншу вказують на небо
І плоду ждуть — не все ж тут квіти й листя.
Страсть інша, інше листя й світло,
Мені шукати час і інше віття.
СХІЛІІ
До Лауриної подруги
Мені так любо чуть Амура мову,
Коли вона ще звернута до вас,
Палаю так, що пал би мій не згас
Й нечулому діставшись юнакові.
Перед красою кожен мліть готовий.
В моєму серці буря вже знялась.
Боюся тільки, як би раз у раз
Мої зітхання не глушили зову.
Невже повірить маренням моїм?
її голівка в кучерях в'юнких,
Так, це вона до мене вітром лине.
А як же я? У захваті німім,
Утупившись, стою ні в сих ні в тих.
М о вчиться так й терпливості богині.
СХЫУ
Сеннуннові дель Бене
І сонце в чистім небі після зливи
Не так уже прекрасне вочевидь,
І райдуга, інакша кожну мить,
Не так без порівняння і красива,
Як того дня, ясного напродиво,
Був світлий і пригожий любий вид,
Який не годен я належне похвалить,
Слів не знаходячи високих і правдивих.
Будив кохання цей урочий зір,
Мені, Сеннуччо мій, з тих самих пір
Очей ясніших більше не видать.
Вона стискала грізний лук рукою,
Відтоді смерть висить над головою,
Та я б хотів вернуть той день назад.
СХІ.У
Хай би що суджено поетові,
його кохання не зміниться
І там, де сонце топить сніг і лід,
І там, де жар випалює пашницю,
І там, де сонцева огниста колісниця
Звершає і завершує політ;
І за негоди, і в ясну блакить,
Повітря чисте чи імла клубиться,
Коротка ніч чи день усе бариться,
Чи вже благословляється на світ;
І в небесах, і в чортовім болоті,
Байдуже, це гора чи долу спід,
Дух вільний чи ув'язнений у плоті,
Хай зганьблений, хай піднятий на щит,
Зостануся таким, як був я доти,
Зітхаючи уже п'ятнадцять літ.
СХІЛЧ
Поет уболіває, що не може
достойно оспівати чесноти
і красу своєї донни
О душе чиста, щоб ушанувати
Тебе, не стане сторінок і пер!
О честе, певне, із надхмарних сфер,
Верхів'я, попід небеса узяте!
О полум'я, о рожі пелехаті,
Полотна над якими сніг простер!
0 щастя милуватися тепер
На те, що кращим годі уявляти!
Аби поет ясніший був із мене
В далечині, про вас би Тула знала,
Бактр, Кальпа, Танаїс, Олімп, Атлас.
Та що самої лиш охоти мало,
Почує край чудовий ваше ймення:
Від Альп до моря я прославлю вас.
СХЬУН
Любовні випробування
Лише вудила і чіпкі остроги,
Коли мене гнуздає сильна хіть,
її ще можуть якось поскромить,
1 тільки в цьому знати осторогу;
Й ведуть до тої, що могла б тривоги
І муку на чолі моїм узріть,
Щоб запалив Амур мені в одвіт
Огонь очей, стурбований і строгий.
Тоді, немов од гніву Зевса-Пана,
Хіть відсахнеться й тим уже здобріє, —
Всесилій притаманний сильний страх!
Вогонь солом'яний й несмілива надія
Душі моєї зовсім зримі стануть,
І потурання знайдуть ув очах.
СХЬУІІІ
Алегорична похвала джерелу Сорт
і лавру, посадженому на берегах річки
По, Тезин, Вар, Алфей, Гаронна, В'єнна,
Жиронда, що навпіл розбила суходіл,
Інд, Ера, Тигр, Євфрат, Ганг, Ельба, Ніл,
Ібр, Арно, Танаїс, Рейн, Рона, Сена;
Плющ, ялівець, ялина, кущ вербени
Мені не виб'ють молодецьких сил;
Крізь сльози так співається звідсіль,
Де річки берег й лавра лист зелений.
Черпаю я сподівану підмогу,
Зійшовшись із Амуром у бою,
Хоть час усе жене мене в дорогу.
Рости ж, лаврино! Скритий в тінь твою,
Твій садівник, під тихий плюск вологи,
Паперу душу сповіря свою.
схих
Балада
Поетове бажання зростає разом
з надією
Часом до мене не такі суворі
ЛИК ЯНГОЛЬСЬКИЙ І любий сміх. І зміни
Вже видно навіть з міни,
З ласкавішого, ніж раніше, зору.
Що ці зітхання втворюють зі мною?
Зродилися з печалі
І людям показали
Усю злиденність животіння цього.
Коли лице я оберну порою,
Спочинок серцю давши, —
Хіба Амур не завше
Підтримує мене й дає підмогу?
Та цій війні іще тривати довго.
І на душі я спокою не маю,
Бо чим палкіш бажаю,
Тим ревніше надія сумнів боре.
СЬ
Розмова поета зі своєю душею
— Душе, як бути? Чим майбутнє диха?
Чи прийде мир? Чи вічно буть війні?
— Не знаю; вочевидь лише одне мені:
У її зорі видно й наше лихо.
— Що в тому, як цей зір, собі на втіху,
Морозить жар, а лід пече в огні?
— Аби ж то річ лише у ній, так ні!
— Нехай! Але мовчать і хоч би слово стиха!
— Язик, бува, мовчить, але щемить душа.
Порою лагодою сяє добрий вид,
Але сльозина набіга з-під вії.
— Та розум не спокійний ні на мить,
Скорботи він стійкої не вгаша;
Бідаха знає: марні всі надії.
СІЛ
Поет оспівує силу погляду
своєї донни
Від хвищі не втікає так морської
Скоріш у гавань зморений стерник,
Як я од муки утікати звик
До тої, хто жаги й не заспокоїть.
І смертного так з висі осяйної
Божественний не засліпляє лик,
Як та, у кого чорне з білим встик
І хто стріли чека лиш золотої.
Він не сліпий, я бачу пахоля;
Без сорому себе він заголя;
Стоїть живий, а за плечима крила.
Тепер таємне зринуло наяв,
Слова, що про кохання я казав:
Мені дівочі очі все розкрили.
СІЛІ
Поет нарікає на свою нерішучість
Покірний звір, хоч тигряча повада,
Щось людське, але й янгольське на вид, —
В надії, в страсі, між утіх і бід,
Кручусь я біля тебе до упаду.
То випустиш, то обів'єшся гадом,
То пазурами ладна знов схопить, —
Все на одно — тому уже не жить,
Кого любов солодким поїть ядом.
І вже несила моці захирілій
Узяти верх над цими обома:
Морозним льодом й жаром у горнилі.
І хоче самогубцем стать сама,
Як та, яка вже нас осиротила.
Та сил нема. І смерті теж нема.
сип
Поет просить притулку у смерті
Палке зітхання, ЙДИ до замку серця,
Від криги хай відтане Вболівання!
Лети аж до небес, моє ридання, —-
Хай смерть чи ласку являть страстотерпцю.
Гаряча думко, просвіти у герці
Того, хто схаменеться хоч востаннє.
І якщо доля знову не обмане,
Ми відшукаєм до рятунку дверці.
Чи може мисль переконать мене,
Що наше житов'я — якесь похмуре,
Зате її — погідне і ясне.
Отож рушай ти в путь уже з Амуром,
І всяке лихо, може, нас мине,
Як світоч помахає без зажури.
СІЛУ
Досконала краса і досконала
чеснота поетової донни
Планети, небо, зорі всі загалом,
Суперники розвихрених стихій,
Красою-величчю творили в ній
Душі своєї осяйне зерцало.
І сонечко нове нам заблищало,
І опустилось безліч смертних вій.
Амур подбав, щоб погляд чийсь дерзкий
Не торопів на диво небувале.
Пронизане очей її промінням,
Пала повітря, наче купина.
І вільно дихає у ньому тільки цнота.
Та ница хіть побита вже камінням,
Бо хто на світі істини не зна:
Як є краса, то й доблесть буде доти.
Лаурині сльози
Юпітер з Цезарем наготувались двоє
Мечем і громом винних покарать.
Аж це Мольба їх кинулась благать,
І випала із рук їх грізна зброя.
Мадонна плакала; щоб якось заспокоїть,
Амур почав мене у свідки звать,
І я утратив сон, душевний лад,
І з мене і не вийшло так героя.
Амур береться тихими словами
Намалювать мені жалі почуті,
Накарбувати серце, мов перлину.
А потім з хитрими й надійними ключами
Повернеться, щоб з мене ще добути
Зітхання довгі і скупу сльозину.
сіла
Той самий сюжет
Якось мені зустрівся серафим —
Гарнішого нема створіння в світі,
І спогад цей живе від тої миті
І збурює, мов тінь, мов сон, мов дим.
Я бачив сльози двох огнів, яким
Далеко й сонцеві, аби отак світити;
І чув я спів — він змусив би тремтіти
Високі гори й водам дав би стрим.
Все: біль і жалість, розум і чеснота —
Злилося у довершення земне,
Якого ще цей світ не відав доти;
І ближче небо стало осяйне,
Й повітря так завмерло у сонноті,
Що навіть лист на гілці не кивне.
СІЛІЇ
Той самий сюжет
Цей день палкий ще у мені живе
І досі уявляється як диво.
Чи спише хоч перо його правдиво
Так, як душа леліє і зове?
А як страждання виникне нове?
Вона сумна, але така красива.
Навряд щоб смертне божество чи діва
Це небо роз'яснила грозове.
Волосся — золото, і мов з ебену брови,
Чоло як сніг, і очі — як зірки,
З яких Амур пускає стріли зразу.
Уста — корали й рожі пурпурові —
Ласкавих нарікань полон гіркий...
Зітхання полумінь і сліз ясні алмази.
СЬУІІІ
Той самий сюжет
Коли уперто, без моїх зусиль,
Мені щось очі завше повертає,
Я знаю, що це діву зображає,
Щоб нагадати про любов, мій біль.
її подоба ніби ставить ціль
Про сум поговорить, що серце крає,
Й зітхання за якимсь незбутнім раєм,
І річ жива лунають серед піль.
Амур і правда тут зі мною згодні
(Та це й не розірвати одне з одним):
На цій землі вона краса сама.
Ніжніш за голосок нема на світі,
І за сльозу чистіш, щоб застелити
Прекрасні очі, теж ніде нема.
CLIX
Душевна краса поєднується
в коханої з красою тілесною
Де той небесний рай, де та Ідея,
За прикладом яких Природа узяла
Опуклу звабу білого чола,
Те, що й дива затьмило Емпірея?
Де Німфа, що текучою струєю
Волосся золотого так цвіла?
В чиїй душі нема ні дрібки зла,
Дарма що я боюсь іти за нею?
Іскряве полум'я в очах богині
Чи може мрією єдиною шукати
Той, хто не зрів її очей живих?
З кохання покріпиться чи загине
Той, хто не чув, які на мед багаті
І її мова, і зітхання, й сміх?
СЬХ
Досконалість поетової донни
Амур і я — обидва з давніх пір
Дивуємось: яка вона чудова!
А що вже сміх дзвінкий і люба мова.
В душі від них завжди такий сумир.
А сяєво очей немов те сяйво зір,
Вчувається мені у цьому щось від зову.
Світило ж інше, раннє чи смеркове,
Уже не підійшло б мені за взір.
Побачити її така любота,
Чи то сидить вона на моріжку,
Сама, сказати б, найпишніший квіт.
Чи то у пору весняну, пахку
В замрії вирушає побродить,
Корону сплівши з крученого злота.
СЬХІ
Поет найнещасніший з коханців
О кроки тихі, о думки просторі,
О спомини, о палахке пишання,
О серця щем, о трепетне бажання,
О вічі, дві криниченьки у горі.
О листя, що підносить чола вгору,
Одне двом доброчесностям визнання,
О тяготи, о незначне зблукання,
Яке веде округ у доли й гори.
О гожий лику! Тут уже я мушу
Послухатись Амурових велінь:
Того, хто бришкає, узяти в шори.
О чистії й тихолюбиві душі,
Хоч ви живі, та ви вже тінь і тлінь,
Погляньте ж на мою сердечну змору!
СЬХН
Поет ревнує до всього,
що оточує його донну
Блаженні квіти і щасливі трави
Там, де мрійливо діва моя йшла,
Де чула її річечка мала,
І де хилилась мурава ласкава.
Гаї тінисті і дубочків лави,
Омела, що гілля їх обплела,
Дрімучий бір, де не затьмила мла
Живого сонця променисту славу.
Чудовий край, прозірчаста ріка,
Омийте лик ясний і тії очі,
Впиваючи світила блиск урочий.
Настільки мисль моя із вашою близька!
Адже не зможе і скала тривка
Спахнути так, як я, якщо й захоче.
СЬХІІІ
Поет прагне, щоб його донна
зглянулася на його кохання
Амуре, то оце твоя мета —
Вести мене, пропащу сиротину,
Дорогою до самого загину?
Ти ж бачиш, що людина я не та.
Замучила мене ця суєта —
З тобою вирушати кожну днину
І дертися з вершини на вершину.
Втомивсь я, а тропа така крута.
Я бачу віддалік звабні вогні
І вже ніколи не верну назад.
Шкода, що замість крил лопатки звислі.
А так хотілось би, безкрилому, мені
З тобою, легкокрилим, поспішать.
Аби ж знаття, що діві це до мислі.
Поет страждає і не може зцілитися
від такого любого йому самому
страждання
Земля і небо — у солодкім сні,
Відпочивають хижий звір і птиця,
В об'їзд руша зірчаста колісниця,
І моря хвильки вже неголосні.
Ходжу, нудьгую, голова в огні,
А сльози, скільки тим сльозам ще литься!
Уже не горювать, а впору злиться,
Та любий образ — втіха все ж мені.
Щоб пить солодку і гірку струю,
До одного джерела припадаю.
Одна рука то пестить, то ударить.
Чи є кінець на муку цю мою?
Стократ на день народжуюсь, вмираю,
І нікому обрятувать від кари.
СЬХУ
Які доннині принади ваблять
поета
Вона ступає тихо в мураву,
І миттю звідусіль барвисті квіти
Назустріч пелюстки спішать розкрити,
Щоб це здалося сном їй наяву.
Амур, офіру здибавши нову,
Навиклий завше власть свою явити,
Ллє із очей блаженство боговите —
Я іншої утіхи й не зову.
Ході й очам віддавши вже належне,
А їм до пари ще й прегарній мові,
Четвертою назву смиренну вдачу.
З цих іскор народитися готовий
Огонь, з яким я так необережний,
Як птах нічний у світлі дня гарячім.
СЬХУІ
Поет боїться підвести свою
поетичну зорю
Триматися б яскині Аполлона,
Де він пророкував для всього світу,
Дістала б і Флоренція піїта,
Як Мантуя, Арунка і Верона.
Та на землі моїй з сухого лона
Камінного воді не цебеніти,
Доводиться будяк і терен вліті
Кривим серпом стинати на осонні.
Олива сохне.