Не став би я життя любить,
Якби (Амур це знає) не вона,
Хто сонцем нам здавалася на сході.
Та після смерті злинула в блакить
її душа, шляхетна й чарівна.
І ось за нею я спішу відтоді.
Одначе затаївся сум на споді,
Адже я не схистився уловить
Амура іншу раду в зорі,
І нині я у горі.
Хто сподівавсь на щастя в смертну мить,
Бувало, покидав нещасним світ.
СССХХХІІ
Секстина
Скарги на смерть
Щасливий вік мій, невимовна радість,
Погідні дні і тихомирні ночі,
І зойки ніжні, і солодкий вірш,
Поставлені к строці дзвенючі рими,
Усе перевелось на жаль і сльози,
Життя мені нелюбе, хочу Смерті.
1 мовлю я, звертаючись до Смерті:
"Кирпата свашко, ти убила радість,
У мене на очах не сохнуть сльози,
Похмурі дні мої і тоскні ночі,
Квиління й ґвалт не в'яжуться у рими,
І від ячань розвалюється вірш".
Куди тебе завів любовний вірш?
До криків гніву, до думок про Смерть!
Де пломінкі рядки? Чому кульгають рими,
Шляхетної душі завждішня радість?
Коханчині слова де серед ночі?
І на устах, і в думах тільки сльози.
Колись жага народжувала сльози.
Цупкий, лунав уже ніжніше вірш.
І довгі, плачучи, не спав я ночі,
А нині сльози ще горій од Смерті, —
Оскільки назавжди утратив радість
Той погляд, про який лунали рими.
Колись кохання нарізало рими
Жарким вогнем очей, а нині сльози
І спала мисль перетворити вірш.
І до блідої я волаю Смерті:
"Нехай минуть мене лихі ці ночі!"
Прогнали сон нудні томливі ночі,
Грімкі колись, мої приглухли рими,
Попавши нині ув обійми Смерті,
І в кожній пісні неодмінні сльози.
На манівці в Амура збився вірш:
Тепер журба панує, а не радість.
Ніхто не вмів сповна так пити радість,
Ніхто не мучиться сильніше дні і ночі.
Журбою, журячись, журливий дише вірш, —
І озиваються лементуванням рими.
Я жив надією, її втопили сльози,
І лише Смерть рятунок мій од Смерті.
Убитий смертю, тільки з ласки Смерті
Я зможу знов відчути давню радість
Узріти ту, хто гамувала сльози,
Хто дощиком скропляла ніжні ночі,
Коли думки вбивалися у рими
Й Амур підніс увись мій вбогий вірш.
Коли б я, прочитавши цей мій вірш,
Лауру зміг би вирвати у Смерті,
Як подругу Орфей, не дбаючи про рими.
Яка була б це невимовна радість!
А ні, хай тьма близесенької ночі
Криниці заснітивши, впинить сльози.
Амуре, роки вже, як ллються сльози,
Як нарікає мій журливий вірш,
Не сподіваючись на тихі ночі.
Тому-то і волаю я до Смерті,
Аби взяла мене, мені на радість,
До тої, по якій голосять рими.
Коли б притомлені злетіли рими
Туди, де невідомі гнів і сльози,
До тої, чия врода небу радість,
Вона б узнала, як змінився вірш,
Що їй судила день, мені млу ночі.
Ви, хто ще вірить у блаженні ночі,
Хто жде кохання й добирає рими,
Перекажіть мою мольбу до Смерті —
В ту гавань суму, де вже зайві сльози, —
Нехай мені верне колишній вірш,
На горе людям, а мені на радість.
Нехай цю радість не змарнують ночі:
І вірш скорботний, і плачливі рими,
І сльози — все мине з приходом Смерті.
СССХХХІІІ
Поет посилає свої рими
на Лаурину могилу
Ідіть, тужливі рими, до плити,
Де скарб безцінний мій земля ховає,
Скажіте їй (з небес вона відповідає.
Хоч тлін її устиг час замести),
Що листя з Лавра, пущене пливти,
З сумного я потоку підбираю,
Бо слід її по нім я відшукаю:
"Так і дійдеш, — кажу, — до неї ти".
Я весь у ній, у мертвій і живій,
Живій навік, вона-бо невмируща,
Такою її світ не втомиться любить.
І вийде хай на шлях останній мій
Прийнять мене спочити в її кущі
У ту мою прощальну смертну мить.
СССХХХГУ
Поет просить Лауру прийти
до його смертної постелі
Як вірність заслуговує заплати,
І Жаль до мене в'ється, наче пліть,
Я жду віддяки, бо не погасить
Моєї віри в Донну, в світ багатий.
Тепер я не боюсь її утрати.
Вона вже добре знає мою хіть,
Про це устигло слово заявить
Або лице, якого не сховати.
Почувши угорі, як я зітхаю,
Вона захоче, зглянувшись на мене,
На бідолаху знову очі звести.
І як я скину це одіння бренне,
Вона зійде назустріч з небокраю
У гурті друзів і Христа, і Честі.
cccxxxv
Видіння
Між сотнями жінок лише одна
Заволоділа думами моїми,
З подобою благого серафима
Зрівнятись гожістю могла вона.
Істота ця не смертна й не земна,
На щось, крім неба, і очей не зніме.
Душа ж моя, в любові невситима,
На крилах ось її наздоганя.
Та плоть мені летіти заважала,
І наздогнати я її не зміг,
Лиш поглядом провівши осмутніло.
О ясні, чисті і живі зерцала,
Навіщо ж Донна, зажуривши всіх,
Крізь вас вселилась в інше гарне тіло?
CCCXXXVI
Поетові здається, ніби його донна
і досі жива
Лелію завше у душі моїй
Ту, хто у Лету, знаю я, не кане.
Я бачу знов її в красі пишання,
Ще й на зорі світання осяйній.
Як вперше, все таке хороше в ній,
Ловлю в лиці вітання ненастанно,
Кричу: "Жива і жить не перестане!"
Ось відповідь почую з уст, постій.
Відповіла, а то й мовчить. І ось ми
Із серцем, іззирнувшись непомітно,
Зітхаємо: нас обмануло диво!
У літо тисяча і триста сорок восьме,
В годину першу, шостого дня квітня,
Заснула поміж нас душа щаслива.
СССХХХУІІ
Алегоричний апофеоз
0 ти, кого багатством не здолає
Пишновеличний і духмяний Схід
1 ким і Захід мав би дорожить,
Як скарбом, що такого більш немає.
Мій любий Лавре, у твоїм розмаю
Лишала врода, пал, любовна хіть.
Сюди злітав спочити серед віт
Владика благородний мого раю.
І ось мені на долю випада
Обрать тебе для помислів гнізда,
Я був щасливий, хоч в тривозі сам.
Яким же доскональством був цей храм!
Тоді Господь, аби прикрасить небо,
Тебе покликав і узяв до себе.
СССХХХУІІІ
Поетова донна знана лише
небові і йому
Задула ти, Кирпата, мій світець.
Світ отемнів, кохати некрасиво,
Красу і гожість нехтують спесиво.
Я світом нуджу, я душею мрець.
Добро в зневазі. Честі вже кінець.
Всі дивляться, та й я, чомусь іскрива.
Якщо нема зерна, чи ж буде добре мливо?
Ведеш ти гру, який же з тебе грець?
Земля, повітря, безбереге море
Цей бренний рід людський іще оплачуть —
Без квітів луки, перстень без рубіну.
Чи знав же хто її в земну ще пору?
З мук мліючи, я знав її, одначе,
І небові віддав любов свою єдину.
СССХХХІХ
Поет засліплений Лауриною
досконалістю
Відколи небеса поширили мій зір,
Відколи я навчивсь в Амура льоту,
Я бачив, як влила свою ясоту
У смертне сотворіння кожна з зір.
Проте явив мені небавом світотвір
Ще вищі, несмертельні вже чесноти,
Такі, що їх нікому не збороти,
Вони для мене недосяжний взір.
Тому-то для тієї, що у Бога
За мене просить, всі мої творіння
З морського дна не винесли нічого.
Перу моєму не хапає вміння,
І той, у кого зір такий убогий,
У Сонце втупившись, узріє лиш проміння.
сссхь
Поет просить Лауру втішити
його уві сні
Моя коштовна, дорога твердине,
Тебе могила встигла загорнуть,
Та небеса дали тобі приют,
Прийди до мене, зболеної тіні!
Являлася ти в сни мої донині,
Та ось і цю ти занедбала путь.
Чому б тобі на неї не вернуть?
На небі-бо нема ні гніву, ні гордині,
Що змушують у нас і добрі душі
На муки любувати та катуші
Чужі, цим зневажаючи Амура.
Мене ти зриш. Поспівчувай мені,
Потіш, не наяву, так уві сні,
Прийди до мене у моїй зажурі.
СССХІЛ
Подяка донні за те, що вона
одразу виконала поетову
волю
Чия душа це, янгол чий, як стій,
До неба донесли мої квиління,
Аби моя володарка єдина
Являлася у благості своїй
Біль гострий серця гамувати мій,
Ісповнена добра і благостині?
І я відчув: тепер я не загину,
І жити став, а смерті дав відбій.
Блаженна ти. Бо можеш дати щастя
Видінням, словом, ніби ненароком
Промовленим, розумним нам одним:
"Хай тобі, друже, прикрим це не здасться.
Для твого блага я була жорстока!"
І сонце враз стає, і я із ним.
СССХЇЛІ
Як донна втішає поета
Живлюся я поживою, якою
Мене мій пан так щедро наділив:
Скорботою, нахилком до планів,
Жалем про те, що я зробив з собою.
Вона ж приходить до мого покою,
Як я лежу, безсилий, і з-під брів
Лиш гляну (більшого б не смів!),
Й сідає при моєму узголов'ю.
І ось уже ласкавими перстами
Мені втирає сльози і речами
Дає надію на багато літ:
"Мій друже, голосіння упини,
Тебе зсушили вже всього вони!
Я не вмирала, а тобі ще жить".
СССХІЛИ
Поетове життя підтримує
Лаура
На небі бачу ту, кого там славлять хори,
Усмішку, голови злотистої уклін.
І чую голосок — мене втішав би він,
Якби не завдавав чимало горя,
Й дивуюсь: я живу сьогодні, як і вчора,
Хоча сконать багато мав причин.
Рятують сходини на кілька тих хвилин
Спасенних, як зоряється Аврора.
Яка вона тоді уважна та ласкава,
Як слухає мої вже без обави
Повістки про любовні всі мороки!
Та тільки небо запала над нами,
Летить лиш їй відомими шляхами,
1 очі мокрі в неї, як і щоки.
СССХІЛУ
Поет нарікає на біди,
які ніяк його не відпускають
Розкошами, надись, колись було
Кохання — я того не знаю.
Тепер я мов на вогнищі палаю,
Тепер я знаю, в чому його зло.
Земного світу честь, чиє ім'я як скло,
Хто нині небо сяйвом сповиває,
На час малий була для мене раєм,
Гай-гай, це все було, та загуло.
Забрала Смерть мою святу розраду,
І туга душу їсть, немає гірш.
То що ж, це до загину путь проста?
Я плакав і співав. Тепер кульга без ладу,
Не корячись мені, упертий вірш.
І болем очі зведені й уста.
СССХЬУ
Палінодія
Кохання й біль штовхнули мій язик
Ступити на неправедну дорогу:
Мовляв, усе, що слухала небога, —
Неправда, хоч її як правду рік.
У тім, що муки не утишив лік,
Що так вона й зосталась надто строга,
Блаженну дорікать мені незмога:
В моєму ж серці бути їй повік.
Я сам собі біду свою вколишу,
А їй уже не бачить цього аду,
Щоб я тут сам умерти й жити міг.
Тепер вона зробилась ще гарніша
І там, у янгольському хорі, рада
Сидіти біля Господевих ніг.
сссхіла
Лаурина поява в небесах
Хор янголів і душ блаженних ряд
Ясу їй воздавали невгомонно,
Коли по сконі в перший день мадонна
Вступила врешті у Небесний Град.
Що це за світло, врода ця без вад?
Ось хто носить заслужує корону!
Ні в сьогоденні, ні во врем'я оно
Не випадало нам таку вітать.
Вона радіє цій новій оселі
Серед обранців, з неба оглядає
Плачу долину, горе світове.
І, мариться, той погляд підганяє.
Я борсаюсь, сумний і невеселий.
"Поквапся!" — голос з вишини зове.
СССХІЛ/ІІ
Поет просить Лауру заступитися
за нього перед Богом
0 Донно, зі Всевишнім засідать
Тебе на троні небо допустило.
1 там земну твою красу і силу
Оздоблюють не перла, не шарлат.
Довкола тебе лиш жіноцька знать.
І бачить Бог, кого ти полонила,
Хто тобі вірний, скільки сліз й чорнила
Він мусив за тобою проливать.
Як моє серце тужить на землі,
Тобі це добре видно і на небі,
Як мрію про очей твоїх сонця.
Щоб примирить розбіжності малі
Між нами, попросить тобі лиш треба,
Щоб був у вас якнайскоріше я.
СССХІЛТІІ
Перелік високих прикмет
поетової донни
Лице і зір, найгожіші з усіх,
Які лишали будь-коли на світі,
І коси, з сонячного жару литі,
Солодка мова і солодкий сміх.
Правиця, що зухвальців молодих
Уміла враз Амуру підхилити,
Приборкавши; і рухи пановиті
Таких легесеньких і борзих ніг.
Ви дух живили мій.