Діти лишаються самі в своїй кімнаті. Світло загашено. Між ними все поринуло в темряву, тільки ледь-ледь біліють їхні постелі. Обоє дівчаток дихають майже нечутно, можна подумати, що вони сплять.
– Слухай-но! – зринає в темряві чийсь голос. Це озивається менша дівчинка, дванадцятирічна, – тихо, майже полохливо.
– Що таке? – відповідає з другого ліжка її сестра. Вона старша тільки на один рік.
– Ти ще не спиш? От добре. Я… я хотіла б тобі щось розповісти.
Відповіді немає. Тільки чути шарудіння в постелі. Сестра підвелася й запитливо дивиться на другу постіль. Очі її блищать у темряві.
– Знаєш… Я хотіла тобі сказати… Але спершу скажи мені сама: ти нічого не помітила останнім часом у нашій фройляйн?
Друга нерішуче замислюється.
– Так, – каже нарешті вона, – але я не знаю, що то. Вона вже не така вимоглива. Цими днями я двічі не приготувала жодного завдання, і вона нічого мені не сказала. І потім, вона стала якась… не знаю, як тобі й пояснити. По-моєму, їй тепер байдужісінько до нас, – вона завжди сідає осторонь і вже не бавиться з нами, як було раніше.
– Мені здається, що вона тяжко сумує, але не хоче цього показати. І на фортепіано вона вже не грає.
У кімнаті знову западає мовчанка.
Старша сестра нагадує:
– Ти хотіла щось розповісти.
– Так, але щоб ти нікому про це не пробалакалась… справді нікому – ні мамі, ні своїй товаришці.
– Добре! – нетерпеливиться та. – Ну, то що там?
– Та… тепер оце, коли ми лягали спати, я раптом згадала, що забула побажати нашій фройляйн "на добраніч". Черевики свої я вже скинула, а все ж таки побігла до неї в кімнату… Знаєш, так тихенько, щоб захопити її зненацька. Отож я обережно відчиняю двері… Спершу мені здалося, що її немає в кімнаті. Лампа світилася, але фройляйн я не бачила. Коли це – я страх як злякалася! – чую, хтось плаче. Гульк – а то вона, цілком убрана, лежить на ліжку, сховавши голову в подушку. Вона так ридала, що я вжахнулася. Але мене вона не помітила. І тоді я знов тихенько причинила двері. Я так тремтіла з переляку, що не могла рушити з місця. І до мене ще раз долинув крізь двері той плач, зовсім виразно, а тоді я кинулась мерщій тікати і збігла донизу.
Обидві мовчать. Потім одна з них тихо каже:
– Бідолашна фройляйн!
Те слово бринить у темній кімнаті й помалу завмирає. Знову настає тиша.
– Хотіла б я знати, чого вона плакала, – починає молодша. – Адже ж вона ні з ким не сварилася останніми днями, мама теж дала їй, нарешті, спокій, не чіпляється, як завжди, до неї, а ми то вже напевне не заподіяли їй нічого прикрого. То чого ж вона так гірко плаче?
– Мабуть, я починаю розуміти, – мовить старша.
– Чого? Скажи мені, чого?
Сестра вагається. Нарешті вона каже:
– Мені здається, що вона закохана.
– Закохана? – Менша схоплюється. – Закохана? В кого?
– Ти нічого не помітила?
– Та невже ж у Отто?
– А хіба ні? А він хіба не закоханий у неї? То чого ж тоді він, хоч живе в нас уже три роки, ніколи не гуляв з нами, а останні місяці, ні сіло ні впало, гуляє щодня? Чи він був коли привітний до мене або до тебе, поки не було в нас фройляйн? А тепер цілісінькі дні крутиться коло нас. Завжди ми його випадково зустрічаємо – аякже, випадково! – то в Народному саду, то в Міському парку, то в Пратері, там, де ми завжди гуляємо з нашою фройляйн. Ти хіба цього ніколи не помічала?
Менша перелякано шепоче:
– Так… так, звичайно, я це помічала. Але завжди думала, що…
Голос у неї зривається. Вона замовкає.
– Я теж спершу думала так само… Ми, дівчата, завжди такі дурноголові. Але я швидко збагнула, що ми для нього тільки зачіпка.
Тепер замовкають обидві. Розмова начебто скінчилась.
Обидві заглибились у свої думки, а може, почали вже дрімати.
Та з пітьми ще раз долинає розгублений голос меншої:
– Але чого ж вона плаче? Він же кохає її. Я завжди думала, що бути закоханою дуже гарно.
– Я не знаю, – мрійливо каже старша, – я теж думала, що то дуже гарно.
І ще раз, тихо й жалісливо, злітає з уст сонної дівчинки:
– Бідолашна фройляйн!
А тоді в кімнаті настає тиша.
Наступного ранку вони про це більше не говорять, а все ж обидві відчувають, що думки їхні кружляють навколо того самого. Вони уникають, обминають одна одну, а проте погляди їхні мимоволі зустрічаються, коли вони обидві крадькома зиркають на гувернантку. Біля столу вони пильно стежать за кузеном Отто, що вже кілька років живе в їхньому домі, стежать, як за чужим. Вони з ним не розмовляють, але з-під опущених повік раз у раз скоса поглядають, чи не подасть він часом їхній фройляйн якогось знаку. Вони обидві стривожені й знервовані. По обіді вони не бавляться, як звичайно, а, намагаючись розгадати таємницю, роблять багато непотрібного й зайвого. Аж увечері одна з них холодно запитує другу, так, ніби їй цілком байдуже до того:
– Ти знову щось помітила?
– Ні, – відповідає їй сестра й відвертається.
Обидві наче бояться тієї розмови.
І так минає кілька днів, – дівчатка мовчки стежать, відчуваючи поряд з собою привабливу таємницю, і знемагають від підсвідомої тривоги.
Нарешті, ще за кілька днів, одна з сестер помічає під час обіду, що гувернантка подає Отто знак очима. Він у відповідь киває головою. Дівчинка тремтить від хвилювання. Попід столом вона легенько торкається руки старшої сестри. Коли та повертається до неї, молодша кидає їй палаючий погляд. Та відразу ж про все здогадується і починає й сама хвилюватись.
Тільки-но вони підводяться по обіді з-за столу, як гувернантка звертається до дівчаток:
– Ідіть до своєї кімнати й візьміться до чогось. У мене дуже болить голова, і я хочу півгодини відпочити.
Діти опускають очі і обережно торкаються одна одної руками, немов для того, щоб нічого не пропустити повз увагу. І тільки-но гувернантка зникає за дверима, менша сестра кидає старшій:
– Ось побачиш, зараз Отто піде до її кімнати.
– Звичайно! Через те вона нас і відіслала!
– Треба послухати під дверима!
– А як хтось надійде?
– Хто ж може надійти?
– Мама.
Дівчинка лякається.
– Ну, тоді…
– Знаєш що? Я слухатиму під дверима, а ти залишишся в коридорі й подаси мені знак, якщо хтось надійде. Тоді нас не впіймають.
Менша насуплюється:
– Але ж ти мені тоді нічого не розкажеш!
– Все розкажу!
– Справді? Але ж усе-все!
– Розкажу, слово честі! А ти кашлянеш, якщо почуєш, що хтось іде.
Вони чекають у коридорі, тремтячі, схвильовані. В жилах у них бурхає кров. Що ж то буде? Вони злякано туляться одна до одної.
Хтось іде. Дівчатка розбігаються по темних закамарках. Справді, це Отто. Він береться за клямку, двері зачиняються. Старша стрілою кидається за ним, притуляється до дверей і слухає, затамувавши віддих. Менша заздрісно позирає на неї. Вона аж палає з цікавості і зривається з домовленого місця. Вона теж підкрадається до дверей, але сестра сердито відштовхує її. Менша вертається назад і знов чекає – дві, три хвилини, що здаються їй вічністю. Нетерплячка не дає їй устояти, вона підскакує, немов під нею горить підлога. Вона мало не плаче від хвилювання і злості, що сестра чує все, а вона – нічого. Раптом десь там, у третій кімнаті, грюкають двері. Вона кашляє. І обидві прожогом кидаються до своєї кімнати. Там вони якусь хвилину стоять захекані, серця в них колотяться.
Тоді менша напосідає на старшу:
– Ну ж бо, розповідай!
Старша стоїть мовчки, заглибившись у себе, – міркує… Нарешті вона каже задумливо, звертаючись ніби не до сестри, а до себе самої:
– Я не розумію!
– Чого?
– Щось таке дивне…
– Що?… що?… – задихаючись, питається молодша.
Старша намагається зібратися з думками. Менша міцно притуляється до неї, щоб не пропустити жодного слова.
– Це було так дивно… Зовсім не так, як я гадала. Мені здається, що він, коли зайшов до кімнати, хотів обняти її чи поцілувати, бо вона йому сказала: "Облиш, я маю поговорити з тобою серйозно". Побачити я не могла нічого, бо ключ стирчав ізсередини, та чула все добре. "Що сталося?" – запитав Отто, але зовсім не так, як завжди. Ти ж знаєш, як він завжди говорить, – голосно й зухвало, а тут раптом запитав так полохливо – аж я відразу збагнула, що він чогось боїться. І вона, мабуть, помітила, що він прикидається, бо сказала тихенько: "Ти ж уже знаєш…" – "Ні, я нічого не знаю". – "Он як?… – мовила вона і так сумно додала: – А чому ж ти раптом почав мене уникати?… Ось уже вісім днів минуло, як ти й слова до мене не промовив, тікаєш від мене, де тільки можеш, не ходиш гуляти з дітьми, не з'являєшся більше до парку… Невже я стала враз така чужа для тебе? О, ти чудово знаєш, чому ти став такий байдужий". Він помовчав, а тоді сказав: "У мене іспити на носі, треба багато працювати, і ні на що інше я не маю тепер часу. Інакше не виходить". Тоді вона заплакала й сказала йому крізь сльози, але так лагідно й так ніжно: "Отто, навіщо ти брешеш? Скажи ж бо, нарешті, правду!.. Невже я в тебе цього не заслужила? Адже я нічого від тебе не вимагала, але ж поговорити про це нам треба. Ти ж добре знаєш, що я маю тобі сказати, – по очах твоїх бачу". – "Що ж саме?" – промимрив він зовсім, зовсім тихо. І тоді вона сказала…
Дівчинка починає раптом тремтіти і не може далі й слова вимовити від хвилювання. Менша притуляється до неї ще міцніше.
– Що?… Ну що?
– Тоді вона сказала: "Я ж маю від тебе дитину!"
Менша аж підскакує:
– Дитину? Дитину? Не може бути!
– Але вона так сказала.
– Мабуть, ти добре не почула.
– Ні, почула. І він теж сказав те, що й ти, – схопився і вигукнув: "Дитину?" Вона довго мовчала, а тоді й каже: "Що ж тепер буде?" А тоді…
– Що тоді?
– Тоді ти кашлянула, і я втекла.
Менша розгублено дивиться просто перед себе.
– Дитину? Не може бути. Де ж у неї та дитина?
– Я не знаю. От саме цього я її не можу збагнути.
– Може, вдома… народилася раніше, ніж вона прийшла до нас… Мама, звичайно, не дозволила взяти її з собою, через нас. Тому вона й така сумна.
– Що ти вигадуєш, вона ж тоді зовсім не знала Отто!
Вони знов замовкають, довго міркують, але збагнути, в чому ж тут річ, ніяк не можуть. Ця думка не дає їм спокою. І знов починає менша:
– Дитина… Цього ніяк не може бути! Звідки ж у неї візьметься дитина? Адже вона неодружена, а тільки одружені люди мають дітей – це я знаю.
– А може, вона була одружена?
– Не балакай таких дурниць. Адже ж не з Отто.
– Ну, то звідки ж?…
Дівчатка розгублено дивляться одна на одну.
– Бідолашна фройляйн… – сумно каже менша.
Ці слова знов і знов зриваються з їхніх уст і закінчуються співчутливим зітханням.