ДІЙОВІ ОСОБИ
Антігона, Ісмена — дочки Царя Едіпа.
Креонт — цар фіванський.
Еврідіка — його дружина.
Гемон — син Креонта, наречений Антігони.
Тіресій — сліпий провісник.
Страж.
Вісник.
Слуга Креонта.
Хор фіванських старійшин.
Пролог
АНТІГОНА
Ісмено рідна, сестронько улюблена!
Де лиха ті, яких Едіпу-батькові
Й нам, що живі ще ходим, не послав би Зевс?
Ні горя вже, здається, ані напасті,
5] Ані ганьба й безчестя не знайти ніде,
Яких з тобою, сестро, не зазнали ми.
Новий сьогодні, кажуть, оголошено
Наказ у місті від воєначальника?
Не чула ти нічого? І не знаєш ти,
10] Що зловорожа доля наших друзів жде?
ІСМЕНА
Ні, Антігоно люба, не доходило
Чуток до мене ні гірких, ні радісних
Від дня, як наші два брати загинули,
Убивши на двобої один одного.
15] Лише цієї ночі відійшла відціль
Аргейська рать,— нічого більш не знаю я.
АНТІГОНА
Та я-то добре знаю, тим-то й кликала
Тебе за браму — побалакать сам на сам.
ІСМЕНА
20] В чім справа? Видно, дуже ти схвильована?
Дивіться також
- "Антігона" (скорочено)
- "Антігона" (шкільні твори)
- Кому не страшні хвороби, нещастя? (та інші запитання)
- Біографія Софокла
Правитель похороном одного з братів
Вшановує і відмовляв другому.
Прах Етеокла, кажуть, по закону він
Віддав могилі і по правді праведній,
25] І той між тіней бути удостоєний.
Нещасне ж тіло Полініка вбитого
Заборонив не тільки поховати він,
А навіть не дозволив і оплакати,
Щоб без плачу й обряду похоронного
30] Став хижим птахам здобиччю солодкою. [121]
Так, кажуть, добрий всім оголосив Креонт,-
Тобі й мені,— так, і мені, повторюю,
І йде сюди оголосити людові,-
Хто ще не знає,— щоб не смів порушити
35] Ніхто цього наказу, а порушив би,
Камінням буде без жалю побитий він.
От знаєш все ти й незабаром виявиш —
Чи благородна, чи низька душею ти.
ІСМЕНА
О бідна сестро! Що ж робити? Вузол цей
40] Ні розв'язати, ні стягнуть не в силі я.
АНТІГОНА
Чи згодна ти сприяти й помагать мені?
ІСМЕНА
Хіба це легко буде? В чому задум твій?
АНТІГОНА
Чи допоможеш брата поховать мені?
ІСМЕНА
Як поховать? Та це ж нам заборонено.
АНТІГОНА
45] Мого й твого — як ти не схочеш — брата я
Ховатиму,— йому лишусь я вірною.
ІСМЕНА
Смілива ж ти. Наперекір Креонтові?
АНТІГОНА
Мого чуття не може в мене взяти він.
ІСМЕНА
Ой леле! Ти подумай, сестро, батько наш
50] В неславі згинув, усіма зневажений,
Свої жахливі виявивши злочини
І власноруч два ока в себе вирвавши.
В петлі ганебній свій укоротила вік.
55] І трете — нещасливі наші два брати
В відвазі самозгубній один одного
В єдину мить рукою вбили братньою.
Тепер подумай, як, самі лишившись, ми
Загинем ще страшніше, не послухавши
60] Закону, влади й повеління царського. [122]
Зваж те, що ми жінками народилися,
І нам з чоловіками не змагатися.
Тож завжди коримося ми сильнішому
І слухаєм в усьому, навіть в гіршому,
65] Отож підземні сили я благатиму
Простить, що дію не своєю волею,
А владцям мушу підкоритись — марна річ
Із тим, що вище сил твоїх, боротися.
АНТІГОНА
Нічого не прошу я, хоч би й хтіла ти
70] Мені допомагати,— все сама зроблю.
А ти — як хочеш. Брата поховаю я.
Обов'язок здійснивши,— й вмерти солодко.
Для нього люба, з любим поруч ляжу я —
Безвинно погрішивши. Доведеться-бо
75] Годить померлим довше, ніж живим отут.
Зостанусь там навіки. Ну, а ти — як хоч —
Зневаж закони, що й боги шанують їх.
ІСМЕНА
Велінь богів ніколи не зневажу я,
А й громадянам побоюсь перечити.
АНТІГОНА
80] Та годі, не виправдуйсь. Я сама піду
Надгробок брату любому насипати.
ІСМЕНА
Нещасна сестро, як страшусь за тебе я.
АНТІГОНА
Журись не мною, лиш своєю долею.
ІСМЕНА
Нікому ж не проговорись про задум свій.
85] Дотримуй таємниці, й я мовчатиму.
АНТІГОНА
Ой леле. Йди вже краще й розкажи усім,
А змовчиш — будеш тим ще ненависніша.
ІСМЕНА
Ну й лід же в тебе під душевним полум'ям.
АНТІГОНА
Годжу, кому й повинна догоджати я. [123]
ІСМЕНА
90] Якби ж то такі Жадаєш ти незбутнього.
АНТІГОНА
Хоч упаду й без сили — не спинюся я.
ІСМЕНА
За безнадійне й братися нема чого.
АНТІГОНА
Не говори так, бо й мені немилою,
Й померлому ти станеш осоружною.
95] Хай вже сама з своєю безрозсудністю
Той жах я перетерплю. Не страшніше це,
Аніж умерти смертю недостойною.
І см єн а
Іди й роби, як знаєш. Нерозумна ти,
Але для близьких зостаєшся близькою.
Парод
ХОР
Строфа 1
100] Сонця променю, ще не грав
Ти ніколи яскраво так —
Світло Фів семибрамних.
Зір ясний золотого дня
Нам нарешті являєш ти
Над потоком Діркейським.
Весь у зброї аргівський муж,
Що із білим прийшов щитом,
Кроком швидким утікав назад,
Наче кінь без вудила.
110] Він розбоєм у нашу країну прийшов,
Полінікових гнівних послухавши слів,
І, неначе могутній орел,
Він із криком шаленим пронісся по ній,
115] Сніжно-білими крилами вкритий увесь,
З зброєносною раттю в шоломах,
Що їх кінські оздоблюють гриви. [124]
Антистрофа 1
Він над наші доми злетів.
Люттю хижих списів обняв
Місто це семибрамне.
120] Аде мусив тікати геть —
Кров'ю нашою він не впився,
Не наситив утроби.
Зрубів башт не сягнув вогонь
Смолоскипів Гефеста, вчув
125] Гомін Ареїв за спиною враг —
Нездоланність дракона.
Бо хвальків велемовних ненавидить Зевс
І, побачивши, як гордовито ідуть
Повноводдям бурхливим вони,
130] Брязкотіння почувши золочених лат,
При самій вже меті, коли мали свою
Перемогу вони скликати,
Він метнув на них грім-блискавицю.
Строфа 2
Аж загриміло, як впав і об землю вдаривсь
135] Муж вогненосний, що гнівного повен шалу,
Злобно кинувсь на нас
Диким бурі поривом.
Сталось, проте, інакше:
Нам допоміг славний Арен
І відігнав помахом дужим
Військо вороже.
Вийшло сім полководців на семеро брам —
Переможцеві Зевсу по рівнім бою
Поскладали вони свою зброю ясну.
Тільки двоє нещасних, що батько один
145] І одна породила їх мати, зійшлись,
Щоб списів одночасним ударом
Один одному смерть заподіять.
Антистрофа 2
Врешті до нас велеславна прийшла звитяга
В Фіви, де гул колісниць бігових лунає,
Щоб в імлі забуття
Жах війни ми втопили. [125]
В храми богів ходімо,
Хай цілу ніч в Фівах святих
Наш хоровод, ведений Вакхом,
Землю стрясає!
155] Але гляньте, он син Менекеїв Креонт,
Що підданців новітніх новим владарем
Став із волі безсмертних, підходить до нас.
Із яким же велінням сюди він іде,
Розіславши окличників всюди своїх
Семибрамного міста старійшин
Поскликати на раду народну.
Епісодій перший
КРЕОНТ
Мужі фіванські! Від страшної бурі ми
Врятовані — нам відновили мир боги.
От і послав я вісників — з вас кожного ,
165] Закликать поіменно. Владу Лаєву
І трон його державний шанували ви,
Так само і Едіпа, що владарив тут;
А як загинув батько, то й синам його,
Як завжди, серцем залишались вірними.
170] Коли ж, побиті смертю обопільною,
Убивці й жертви, в день один загинули
Обоє братовбивством осквернившися,
Державну владу перейняв по праву я,
Загиблим бувши якнайближчим родичем.
175] Але людину важко розпізнати нам,
Її всю душу, і думки, і наміри, .
Якщо вона у владі їх не виявить.
Тож мислю так я: хто, людьми керуючи,
На кращі їх поради не зважатиме,
180] Кому уста ганебний острах сковує,
Того найгіршим з владарів я визнаю.
А хто своїх шанує друзів більше, ніж
Вітчизну,— за ніщо того вважаю я,
Я сам — хай свідком буде всевидющий Зевс! —
185] Мовчать не буду, тільки б небезпеки тінь
Для нашого я міста десь побачив би.
Ніколи другом я вітчизни ворога
Не назову, бо знаю — порятує нас
Лише вона, і, пливши тільки цим човном, [126]
190] Хороших друзів ми для себе знайдемо,
Таким законом возвеличу місто я.
А зараз я повинен сповістити вам
Про двох братів тих, про синів Едіпових:
Я Етеокла, що в бою за місто впав,
195] Міць вражу списом подолавши доблесно,
З обрядом урочистим поховать звелів,
Як личить то героєві славетному.
А Полініка, його брата рідного,
Що хтів свою вітчизну і богів її
200] Умкнувши із вигнання, всю до тла спалить
І кров'ю прагнув братньою упитися,
А хто лишивсь — у рабство повигонити,-
Звелів оголосити всьому місту я —
Не вільно ні ховати, ні оплакувать,
205] Лише без похорону, на поживу псам
І хижим птахам на поталу кинути,
Так ухвалив я, і не ждать злочинцеві
Такої шани, як і справедливому,
Лиш той, хто місту вірний буде й відданий,
210] Живий чи мертвий, в нас пошану матиме.
ПРОВІДНИК ХОРУ
Креонте, Менекеїв сину, визначить
Ти владен друзів міста й ворогів його.
Закон який завгодно застосовувать
Ти й до померлих можеш, і до нас, живих.
КРЕОНТ
215] То будьте ж ви закону охоронцями.
ПРОВІДНИК ХОРУ
Є в нас молодші, їм загадуй службу цю.
КРЕОНТ
Я вже поставив стражів біля мертвого.
ПРОВІДНИК ХОРУ
То що ж ти нам волієш загадати ще?
КРЕОНТ
А щоб не потурали ви порушникам.
ПРОВІДНИК ХОРУ
220] Нема дурних, нікому з нас не мила смерть. [127]
КРЕОНТ
Це слушна засторога... Багатьох, проте.
Корисливі надії погубили вже.
Входить Страж.
СТРАЖ
Признаюсь, володарю, не задихавсь я
Від того, що, не чувши ніг, прибіг сюди,-
225] Не раз в путі я зупинявсь, вагаючись,
Чи то назад не краще повернутися.
То так, то так мій розум говорив мені:
"Чого, нещасний, поспішать до кари так?
Що, бідолашний, дляєшся? Не журишся,
230] Що інший хтось все доповість Креонтові?"
Отак роздумуючи, брів повільно я,
Й коротка путь для мене стала довгою.
Та зваживсь я дійти до тебе зрештою,
І хоч не легко мовить, я скажу тобі:
235] Прийшов із однією я надією —
Не потерпіти більше, ніж заслужено.
КРЕОНТ
Та що ж бо сталось? Чим ти так збентежений?
СТРАЖ
Сказать про себе хочу спершу: участі
Не брав в тій справі, й хто вчинив — не бачив я;
240] Було б несправедливо і винить мене.
КРЕОНТ
Занадто щось себе ти вигороджуєш,-
Мабуть, якась важлива новина ота.
СТРАЖ
Така, що я боюся і промовити.
КРЕОНТ
Мерщій розказуй, і тоді іди собі.
СТРАЖ
245] Усе скажу. Хтось над померлим виконав
Обряди похоронні й сам утік кудись,
Сухого пилу залишивши слід на нім.
КРЕОНТ
Що кажеш ти? Хто з громадян посмів таке? [128]
СТРАЖ
Не знаю. Ні сокири там, ні заступа
250] Знаків не видно, лиш твердий та голий грунт,
Пі колії від возового колеса
Немає там,— так винний десь безслідно зник.
Лиш денний страж нам перший указав на це,
І всі були страшенно ми здивовані.
255] Хоч видно труп, був не цілком заритий він,
Від скверни тільки пилом був посипаний,
Та ні від псів, ані від звіра дикого,
Які терзали б тіло, ані сліду там.
І почали ми між собою лаятись,
260] Страж стража винуватив, не було кому
Спинить нас, хоч до бійки наближалося,
Бо кожен, очевидно, не безвинний був,
Але не признавались, одмовлялися,
Готові й крицю в руки взять розпечену,
265] Й в огонь іти, й богами поклястись всіма,
Що ми про це не знали і не відали,
Й ні помислом, ні ділом не замішані,
Але не дошукались ні до чого ми,
Й один сказав нарешті — і від страху всі
270] Поникли головами, ні перечити
Ніхто не міг, ні певне щось порадити,
Як краще діять.