Я, звісно, розсердилась і навпростець заявила йому, що він дурень, Що він допустився "ні-теліги-ні-цп"} що думки його не "спиртуалістичні", а слова — "галіматня". Цим він задовольнився, і я вернулась до споглядання.
Після цієї суперечки минуло з півгодини; я весь час самозаглиблено милувалась неземним видовищем унизу, коли враз мене пробудив лагідний доторк чогось холодного до потилиці. Чи варто казати, що я глибоко стривожилась? Я знала, що Помпей у мене під ногами, а Діана, згідно з моїм прямим наказом, сидить на своїх задніх лапах у найдальшому кутку. Що ж це таке? Гай-гай! Я це зрозуміла аж надто швидко. Трохи повернувши голову, я, на свій невимовний жах, побачила, що довга, блискуча, схожа на ятаган хвилинна стрілка дзиґарів, рухаючись по циферблату, опустилась на мою шию. Я зрозуміла, що не можна гаяти й миті. Я зразу сіпнулась назад, та було запізно. Ніякої змоги витягти голову з тієї страхітної пастки, в яку я так легко попалась і яка стискалася далі так швидко, що від самої думки про те жах брав. Годі уявити мою смертельну тривогу в ту хвилину. Я підняла руки й з усієї сили спробувала підняти важезну сталеву штабу. З таким самим успіхом я б могла піднімати цілий собор. А стрілка спускалась нижче й нижче, затискала мене дужче й дужче. Я закричала Помпеєві, просячи допомоги, але він відказав, що я образила його твердженням, ніби в нього "гола матня". Я верескнула, кличучи Діану, але та відповіла тільки своїм "гав-гав": мовляв, я ж наказала їй "сидіти в кутку й не ворушитись". Отже, годі було сподіватись рятунку від моїх супутників.
Тим часом важка, жахлива Коса Часу (бо тепер я зрозуміла дослівне значення цього риторичного виразу) не зупиняла свого руху — і не збиралась зупиняти. Вона спускалась і спускалась. Вона вже заглибила свій гострий край на цілий дюйм у мою шию, і всі мої чуття потьмарились і затуманились. То мені здавалось, ніби я в Філадельфії зі статечним доктором Грошолуппом, то — в приватній вітальні містера Блеквуда вислухую його неоціненні настанови. Потім вернулися любі спомини про давніші, кращі часи, і я почала думати про щасливу пору, коли світ не був іще пустелею, а Помпей зовсім не знав жорстокості.
Цокання механізму розважало мене. Я кажу — розважало, бо тепер мої почуття наближались до цілковитого щастя, і найменші дрібнички тішили мене. Безупинне "тік-так, тік-так, тік-так" лунало в моїх вухах, як наймелодійніша музика, а часом навіть нагадувало чарівні проповіді доктора Оллапода. А потім ще великі цифри на циферблаті — який розумний, який же розумний вигляд вони мали! Врешті вони пустились танцювати мазурку, і найдужче мені сподобалось, як танцює цифра V. Вона, очевидно, дістала чудове виховання. В ній не було нічого вульгарного, в рухах її — навіть тіні нескромності. Вона виконувала чарівні піруети, крутячись на гострому кінці. Я хотіла було запропонувати їй стільця, бо танець наче втомив її, і тільки тоді цілком усвідомила своє катастрофічне становище. Так, катастрофічне! Стрілка вп'ялась мені в шию вже на два дюйми. Мене проймав гострий біль. Я кликала смерть і в своїх муках мимохіть декламувала вишукані рядки поета Мігеля де Сервантеса:
Ванні Бюрен, тан ескондіда,
Квері но те сенті венні
Полк на пляжі деллі морі,
Номі, торні, дарі, віді!
Та ось насунулось нове страхіття, таке, що могло потрясти найміцніші нерви. Від невблаганного натиску стрілки мої очі почали вилазити з очниць. Поки я задумалась, як же я обходитимусь без них, одне й зовсім вискочило з голови і, скотившись по крутому дахові дзвіниці, впало в ринву, що тяглася понад краєм церковної покрівлі. Сама втрата ока не так дошкулила мені, як той нахабний вираз незалежності й зневаги, з яким воно дивилося на мене зі своєї ринви. Воно лежало там якраз навпроти мого носа, і пихатий вигляд його був би кумедним, якби не був таким відворотним. Досі на мене ще ніхто так не кліпав і не моргав. Така поведінка мого ока в ринві не тільки дратувала відвертою нахабністю й безсоромною невдячністю, вона ще була й надзвичайно незручна для мене через ту спорідненість, яку завжди відчувають двоє очей з тієї самої голови, хоч би як далеко одне від одного вони опинились. Тому я теж була хіть-не-хіть змушена кліпати й моргати в такт із тим паскудством, що лежало в мене перед носом. Та скоро мені полегшало, бо друге око теж випало. Падаючи, воно покотилось туди ж, куди й перше (може, порозумілись?). Із ринви викотились обоє разом, і я, власне, була дуже рада, що спекалась їх.
Стрілка вже врізалась мені в шию на чотири з половиною дюйми, їй лишилось перетнути тільки смужечку шкіри. Мене сповнювало безмежне щастя, бо я відчувала, що не далі як за кілька хвилин буду порятована з цього прикрого становища. І ці сподівання не підвели мене. Точно о п'ятій годині двадцять п'ять хвилин пополудні величезна хвилинна стрілка в своєму страхітливому русі просунулась настільки, що перерізала мою шию до кінця. Мені не жалко було бачити, як голова, що завдавала мені стільки клопоту^ врешті розлучилася з тілом. Вона спершу скотилася з вежі, потім на мить затрималась у ринві, а тоді підстрибнула й приземлилась посеред вулиці. Щиро признатися, всі мої почуття тепер мали вкрай дивний — ні, вкрай загадковий,
украй несподіваний і незбагненний характер. Я сприймала все ніби в двох місцях водночас. Головою я думала, що це я, голова, і є справжня синьйора Псіхея Зенобія, і тілом теж думала, що справжня я — це моє тіло. Аби прояснити ці думки, я сягнула до кишені по табакерку, але, діставши її й спробувавши вжити понюшку її благодійного вмісту, враз пригадала свою дивовижну втрату і кинула табакерку до голови. Та з великою насолодою взяла понюх і вдячно усміхнулася мені. А за хвилину звернулась до мене з промовою, яку я, не маючи вух, не могла розчути до пуття. Проте я збагнула, що її дивує моє бажання жити далі за таких обставин. На закінчення вона зацитувала прекрасні вірші Аріосто:
Іль повер омо ке нон сера корті
Й відважно б'ється тенті ері морті,-
таким чином порівнюючи мене з героєм, який у запалі бою, не помітивши, що його вбито, далі громить ворогів із незломною відвагою. Тепер ніщо не перешкоджало мені злізти додолу, і я так і зробила. Що такого незвичайного побачив Помпей у моїй зовнішності, я так і не зрозуміла. Він роззявив рот від вуха до вуха й заплющив очі так, ніби силкувався повіками роздушити горіхи. Врешті, скинувши пальто, одним стрибком вилетів на сходи й зник. Я жбурнула вслід негідникові гнівні Демосфенові слова:
Ендрю О'Флегетон, ти кидаєш мене? —
а потім обернулася до мого любенького серденяточка, до одноокої кудлатої Діани. О горе! Яка жахлива картина постала перед моїми очима! Чи не пацюка, що шаснув у свою нору, побачила я? Чи ото не кісточки мого ангелочка, жорстоко зжертого потворою? О боги! І що це я бачу — чи то відлітає не дух, не тінь, не привид мого любого щенятка, яке щойно так мило й сумно сиділо в куточку? Та слухайте! Воно озвалося, і це, о небо, слова німецької мови, мови Шіллера:
Унд стабі дук, зо стабі дун,
Дук зі! Дук зі!
Гай-гай! Чи ж не правдиві ці слова?
Коли помру, то знай — помру
За тебе, так, за тебе!
Миле створіння! Воно теж віддало своє життя за мене. Без собаки, без негра, без голови — що тепер лишається від нещасливої синьйори Псіхеї Зенобії? Ох, нічого. Всьому кінець.