Панна Мадсен стулила губи. Панна Гансен мала життя й поза лікарнею. Цього не треба забувати! Було видно, що старій це не подобалося. Саму її, крім роботи й тих, із ким вона працювала, ніколи ніщо не цікавило. Колись давно не було межі між робочим і вільним часом, люди жили там, де працювали, й жили тільки для своєї праці. На стільці, де тепер розсівся цей безцеремонний молодик, раніше сидів Яльтесен. Він з'являвся після вечірнього обходу, і вона вже мала на той час готову каву. Вони сиділи самі, ніхто з молодих не смів у цей час поткнутись у володіння керівництва. Панна Мадсен розказувала шефові, як почувають себе пацієнти, прийняті до лікарні останніми днями, і кого готують до операції на наступний день. А він часом розповідав навіть про свої сумніви, якими ніколи не ділився з іншими. Вона була його повірницею. Вона зверталася до нього тільки на "ви", а він її знав просто Мадс. Від тих часів тепер нічого не лишилося. Вона рада, що йде з роботи. Новий головний лікар, звичайно, старається, але він не такий, як був Яльтесен, звертається до сестер на "ти", і вони теж кажуть йому "ти". Дякувати богу, їй він ще виявляє пошану. Ларсен?.. Стара глибоко зітхнула й запалила нову сигару. Він із давніх кадрів, Яльтесенів помічник, і знав своє місце... Тепер він також запишався. Панна Мадсен мала його за ніщо, але їй явно подобалося, коли він часом заходив до неї після візиту Яльтесена. Цього вона не сказала Брантові, але й так було видно. Найбільше вона нарікала на теперішні часи.
— Молоді?.. Вони хочуть працювати до години й не довше, навіть перша асистентка...— Вона скосила очі на Ратну Єнсен.— Нахапалися чужих ідей, усі одне думають і одним живуть, як тепер заведено казати.
— Як я зрозумів, Елла Гансен добре знала свою роботу і, видно, була цікавою жінкою. її навіть обрали до лікарняної ради, правда?
Брант говорив покірним, невинним голосом. Панна Мадсен непривітно поглянула на нього:
— Елла була непогана працівниця, але їй бракувало систематичності. До лікарняної ради? Так, вона була в ній. Але я її не об прала.
Вена відхилилась на спинку стільця, показуючи, що пора б у;ке кінчати.
— А доктора Поульсена люблять у лікарні? Стара глянула на нього крізь хмару диму.
— У нього були труднощі. Всі ж бо звикли до Яльтесена. Не так легко звикати до нового керівника. Раніше в лікарів [166] під час їхньої спільної праці не виникало ніяких проблем, але доктор Ларсен був помічником колишнього шефа, тож йому не так просто було прийняти нового головного лікаря, який не мав тих якостей, що попередній. Почалися непорозуміння. Мені про них ніхто нічого не казав, але ж я могла багато чого побачити й почути.
Рагні Єнсен довелося розповісти про події, що сталися два дні тому. Вираз обличчя панни Мадсен ясно свідчив, що вона не схвалювала зустрічей медичного персоналу, які відбувалися без її відома. Медсестра, що чергувала до вечора, поспішала на поїзд. Елла обіцяла прийти раніше, але не з'являлася. На телефонні дзвінки вона також не відповідала. Тож одна з дівчат поїхала до неї додому на велосипеді і знайшла її...
— Та сестра сьогодні на роботі? — запитав Брант.
— Люнд не сестра, а доглядачка. Поклич її, Рагно!
Панна Мадсен помішувала ложечкою каву. Брантові вони кави не запропонували. її помічниця негайно вийшла, але зразу ж повернулася.
— Панна Люнд уже пішла,— стиха мовила вона, тоді швидко додала: — Вже минула четверта.
Стара й далі помішувала каву.
— Так, можна було наперед здогадатися, що її вже немає в лікарні. Оса Люнд не затримається тут ані хвилини після своєї зміни.
Мабуть, це та мила дівчина, що привела його сюди, подумав Брант і запитав, де б він міг її побачити.
— Вона сусідка Елли Гансен,— відповіла Ратна Єнсен. Панна Мадсен скривилася.
— Вдома ви її напевно не застанете,— мовила вона.— В Оси Люнд такі самі звички, як були в Елли Гансен.
Вони не запропонували провести Бранта, ате послужливий санітар показав йому, як пройти до Ларсенового кабінету. Виявилося, що це точна копія кабінету Поульсена. З-за письмового столу підвівся плечистий чоловік і рушив йому назустріч, простягти руку. Сивуватий чуб, уже поріділий, був начесаний на червоне обличчя. Голос у чоловіка був низький і на диво м'який, очі за окулярами сірі, оолнччя без зморщок. Вік його важко було визначити.
— Жахливо, правда? Просто щось незбагненне. Щоб тут, у нашій невеличкій громаді, таке сталося. Сідайте, пане слідчий. Чим вас пригостити, пивом? [167]
Він приніс пиво з холодильника в кутку, вщерть заставленого пляшками.
— Це все вдячні пацієнти,— всміхнувся Ларсен, помітивши Брантів погляд.— Отак ми тут живемо. Правда, чудова лікарня? Не те, що велетенські фабрики, де через конкуренцію авторитетів і брак гуманності людина губиться. Все тут — справа рук старого Яльтесена. Так, я допомагав йому, скільки міг, без жодних претензій. Ото була людина, скажу я вам. Так і помер в операційній. Та, мабуть, ви вже знаєте це?
Ларсен провів рукою по очах і допив своє пиво. Його начебто щиро розчулила згадка про колишнього шефа. Брант кивнув головою.
— Дозволю собі відразу перейти до справи, яка, думаю, вам відома. Ваш колега, делікатно кажучи, повівся дивно, але він заперечує все, та й важко знайти причину, з якої він міг би вбити Еллу Гансен.
Ларсен звів очі до стелі й задумався.
— Тут на нього багато всього звалилося. По-перше, він прийшов після Яльтесена, а по-друге... гм, тут справді багато роботи, і навіть такої, в якій Поульсен не має досвіду. Він... як би це сказати... надто старанний.— Ларсен обережно добирав слова.— Хотів робити все сам, навіть те, в чому краще було б порадитись із досвідченішими колегами. Ох, вибачте.— Ларсен, зітхнувши, квапливо приніс нову пляшку пива Колір його обличчя свідчив, що він здатен випити його чимало.— І вдома йому було не легко. Я кажу все відверто. Адже ні Ельмо, ні ви не заслужили на те, щоб ховати голеву в кущі. Кожен бачив, що пані Поульсен тут не почувала себе добре, а дочка взагалі не поїхала з ними. Мені їх щиро шкода.
У нього був такий вигляд, наче він справді жалів Поульсена. А проте, мабуть, його цілком влаштовувало, що молодший, але вищий за нього посадою колега попав у таку біду.
Брант мовчки оцінював його. Він справляв враження людини досвідченої і такої, що вміє викликати довіру до себе. Якщо це не тільки зовнішнє враження, а він справді такий, то Поульсен, певне, не раз опинявся в незручному становищі.
— Що собою являла Елла Гансен? — запитав він, коли потік Ларсенового красномовства на мить спинився.
— Вона була добра працівниця й далеко не дурна, проте...— Ларсен уперше завагався.— Про мертвих не годиться говорити погане, але в цьому випадку слід. Вона була чудова медсестра, поки Яльтесен тримав її в шорах. Та не встигли [168] його спустити в могилу, як вона почала домагатися, щоб у нас створили лікарняну ргіду і всі ті модні витребеньки. Звісно, молоді підтримай:! її. Еллу обрали до лікарняної ради, і я ладен поручитися, що їй тільки цього Й треба було.— Він сердито крутнув головою.
— У Поульсена з нею були якісь непорозуміння?
Ларсен здвигнув плечима.
— З самого початку було одне... Вона хотіла показати новому шефові, хто тут порядкує. Але потім вони сталії добрими приятелями. Кажуть, що...
Він замовк з такою міною, наче жалкував, що в нього вихопилися ці слова.
— Що кажуть? — перепитав Брант, намагаючись піймати його погляд.
— Багато всього кажуть. Завжди ходять різні плітки, як щодня товчешся разом. Може, ще пива?
Брант похита.з головою.
— Коли би плес почали, докторе Лорсспе, то, будь ласка, кінчайте. То що кажуть?
Чи б нього на губах не майнула вдоволена посмішка?
— Ку, хіба важко уявити, що саме? Кажуть, що Поульсен цінував Еллу більше за інших медсестер, навіть за дружину. Авжеж, якщо бути щирим, то Доріт Поульсен не вельми принадна жінка. Такі ходять чутки. Я їх ніколи не слухаю, в одне вухо влетить, а з другого вилетить.
Брант вирішив змінити тему.
— А вам із ким як працювалося? Добре? Ларсен на мить задумався.
— Певна річ, у нас різні погляди, люди ж не однакові, і ми з Поульсеном також. У нас різниця у кваліфікації, в освіті... і, звичайно, у віці. Та коли зважити на все це, то нам працювалося непогано. Мені його бракуватиме.
Брант вражено глянув на нього.
— Що ви маєте на угазі? Би не вірите, що він повернеться? Вважаєте, що вбивцею був Поульсен? Так я маю вас розуміти?
Ларсен уперше на мить розгубився, але відразу опанував себе.
— Ні, я цього не думгя... мені тільки здалося... ну, поліція ж ув'язнила його, то я й вирішив, що була підстава. Звичайно, це в мене вихопилося несамохіть... Вибачте г.зені, папо слідчий. Ви мене дуже збентежили, але мені так здалося... і я собі уявив... Поульсен був перевтомлений, знервований, часом просто дратузався.— Ларсен нахилився до Бранта. Голос у нього був низький, скрадливий.— Я сказав Дурницю. Забудьте про це. Я справді шкодую, що ляпнув [169] таке. Але бачите, я думав, що коли його затримали... от і розгулялась уява. Він, безперечно, приємна людина, викликає до себе довіру, в ньому є щось поважне, солідне.
— Ми не знаємо нічого напевне,— холодно мовив Брант.— Тому й збираємо всі свідчення.
Він підвівся й попрощався. Ларсен сказав, що він завжди буде до його послуг. Жінка в приймальні пообіцяла викликати таксі. Була вже майже п'ята година. Вітер подужчав і став просто крижаний. Із темних хмар ось-ось мав сипнути сніг. Позад Бранта хряснули двері. Це Ліса Томе єн зібралася додому.
— Вже кінець роботи? — запитав Брант.— Я чекаю на таксі. Може, підкинути вас додому?
Вона почервоніла й нічого не відповіла, але стала поряд із ним, а коли прибула машина, сіла на заднє сидіння.
— Він щось сказав? — тихо запитала вона.
Мабуть, вона навмисне чекала на нього, хотіла довідатися, що сказав Ларсен.
— Нічого особливого. Хіба він щось знає? — відповів Брант.— Він певен, що Еллу Гансен убив Поульсен,— за хвилю додав він.
Ліса Томсен сиділа в самому кутку, відсунувшись якнайдалі від Бранта. Обурено пирхнувши, вона сказала;
— Я так і думала.
Шкода, що вона так мазюкається. Пудра не приховує її рум'янців, тільки надає їй вульгарного вигляду. Але треба надягати якусь маску, коли виходиш на люди.