Зміна відбулася так швидко, що в неї важко було повірити. А між тим усе це здійснилося в мене на очах.
Минув якийсь час. Погоня на воді дуже відрізняється від погоні на суші. Це було питання життя і смерті, та утікач і його переслідувачі рухалися дуже повільно. Ті, що лишалися на березі, з півгодини спостерігали за цим незвичайним змаганням. Трохи стишилася лють перших хвилин, але інтерес глядачів не слабшав; люди ще продовжували стріляти і хвилюватися, хоча, звісно, ні стрілянина, ні крики не могли вплинути на фінал цієї історії. Жодні заохочувальні вигуки не допомагали переслідувачам. Жодні погрози не змусили втікача пливти швидше…
Ми бездіяльно стовбичили на березі, тож мали достатньо часу для роздумів. Ми зрозуміли, чому мулат кинувся у воду. Якби він спробував бігти полем, то став би здобиччю собак чи його наздогнали б прудкіші за нього. Та не всяк спроможний був змагатися з ним у воді. Тому й вирішив мулат перепливти озеро і дістатися лісу.
Проте зникнути без сліду він не міг. Острів, до якого він плив, лежав за півмилі від берега, але за островом простягалася смуга води завширшки з добру милю. Мулат міг сховатися від переслідувачів на острові. Та що далі? Безглуздо розраховувати на порятунок, зачаївшись у хащах! Там усього на кількох акрах густо росли високі дерева. Серед них міг знайти укриття і порятунок ведмідь або загнаний вовк, але не людина, не раб, який насмілився підняти ножа на свого господаря. Ні, ні і ще раз ні! На острові обшукають кожен кущ, тож сховатися там неможливо.
Можливо, мулат тільки збирався перепочити на острові і, перевівши дух, знову пуститися вплав до протилежного берега? Хороший плавець ризикнув би, але для мулата це самогубство. На річці було багато човнів і пірог, люди вже пішли по них, і, перш ніж мулат відплив од берега, його догнали б кілька човнів. Ні, ні, він не має шансів на порятунок! У воді чи на острові – його скрізь схоплять! Так міркували глядачі на березі, спостерігаючи за погонею.
Збудження в натовпі наростало в міру того, як плавець наближався до острова. От от мала настати розв'язка. Та вона була геть не такою, як ми собі гадали. Всі думали, що втікач, досягши острова, вийде на берег і сховається в хащах, а за ним по п'ятах підуть переслідувачі і, можливо, зловлять його навіть раніше, ніж йому вдасться дістатися до лісу. Люди були впевнені, що саме так усе і станеться, адже мулат уже майже досяг острова: ще кілька ривків, і він був би біля берега. Він уже плив під темною тінню дерев, гілки схилялися над його головою; варто лишень підняти руку – і схопить їх. Більшість плавців усе ще відставали від мулата ярдів на п'ятдесят, але деякі вирвалися вперед і були вже за двадцять п'ять ярдів од нього. З берега навіть здавалося, що утікача от от піймають.
Розв'язка наближалася, але на такий поворот подій ми не очікували. Ні глядачі, ні переслідувачі не здогадувалися, чим скінчиться гонитва. Навіть сам мулат гадки не мав, яка нова страшна небезпека йому загрожувала. Тінь дерев на березі острова вже падала на плавця, і щохвилини ми чекали, що він от от зникне в ній. Аж раптом він круто повернув і поплив уздовж берега.
Ми з подивом спостерігали за цим маневром, не розуміючи, з якого доброго дива метис так учинив. Переслідувачі якраз пливли по діагоналі до втікача і вже майже наздогнали його. Якою була його мета? Може, йому не вдалося знайти зручне місце, щоб вийти на берег? Навіть якщо це так, він міг учепитися за гілки і вибратися на суходіл. Та недовго ми дивувалися. Темний предмет, що плавав у воді, був не стовбуром сухого дерева. Колода була жива і рухалася. Невдовзі ми побачили потворного алігатора.
Він широко розтулив страшні щелепи, лускатий хвіст піднявся, тільки тулуб був занурений у воду. Алігатор повертався то в один, то в інший, бив хвостом, здіймаючи фонтан бризок. Його рев відлунював аж на протилежний берег. Здавалося, наче він сколихнув усе озеро своїм хрипким голосом. Лісові пташки з криком пурхали довкола, а сполошений білий журавель з курликанням здійнявся в повітря.
Глядачі застигли від жаху, переслідувачі перестали плисти. Тільки один мулат докладав усіх зусиль, аби врятувати своє життя. Алігатор так і вп'явся в нього очима. Чому він витріщився на нього, а не на інших? Усі плавці перебували від алігатора на однаковій відстані. Можливо, це рука бога здійнялася для помсти? Ще один рух, ще удар потужного хвоста – і величезний алігатор кинеться на свою жертву…
Я забув про злочини мулата – я майже співчував йому: невже немає надії на його порятунок? Ось він схопився за гілку дерева, намагаючись вистрибнути з води і уникнути смертельної небезпеки. Боже, дай сили його рукам! Та вже запізно! Алігатор роззявив пащу… Раптом пролунав тріск – гілка зламалась! Мулат упав, зник під водою і пішов на дно, а за ним, так і не зімкнувши щелеп, пірнув гігантський плазун. Обидва зникли з очей.
Ми стежили за цією сценою, затамувавши подих. Ловили поглядом найменше коливання води. Та поверхня озера була гладенька. З її глибин не показалась людина, не видно було й чудовиська. Озеро знову стало спокійним і рівним. Поза сумнівом, алігатор зробив свою справу, він послужив знаряддям божої помсти! Такими були слова людей, що стояли біля мене.
Наші плавці повернули назад. Ніхто не ризикнув підпливти до острова, під затінок дерев. Люди довго перебували у воді і геть виснажилися. Дехто вже не мав сил дістатися берега, але на допомогу їм поспішали човни та піроги. Деякі плавці побачили човни і попливли повільніше, інші зупинилися і чекали їх наближення. Усіх їх поспіхом підібрали. Люди й собаки благополучно повернулися на берег.
Вирішено було продовжувати пошуки за допомогою собак. Переслідувачі висадилися, собаки почали нишпорити по кущах, а люди пішли вздовж берега до місця, де все це сталося.
Однак на острові не знайшли жодних слідів мулата. У воді вони побачили червону піну і вирішили, що це його кров.
– Усе гаразд, хлопці! – пролунав чийсь грубий голос. – Закладаюся, що це кров жовтошкірого. Він пішов на дно, це точно. Чорти б ухопили цю потвору! Вона зіпсувала нам усю забаву.
Цей жарт спричинив вибух оглушливого реготу. Продовжуючи бесіду в тому ж дусі, ловці поступово розійшлися по домівках.
Розділ XIV
Помста Рінгольда
Тільки найчерствіші з поміж білих теревенили про цю пригоду з такою ганебною легковажністю. Благородніші поставилися до сьогоднішніх подій із належною серйозністю, а в декого вони навіть пробудили якийсь страх. Наче десниця божа втрутилася і покарала злочинця тією ж смертю, яку він готував іншим. Жахлива смерть, але страта була б для мулата ще жахливішою. Небо, пом'якшивши покарання злочинцю, виявилося до нього милосерднішим, ніж земні судді.
Я озирнувся, шукаючи індіанця, і зрадів, що його немає в натовпі. Його сутичка з Рінгольдом раптово урвалася, але я боявся, що так просто це не минеться. Метисові слова розлютили плантаторів, відвернули їх увагу від Джека, і завдяки цьому злочинець утік. Якби мулатові справді вдалося врятуватися, це призвело б до більших неприємностей. Але й тепер я не був цілком упевнений у тому, що індіанцеві не загрожує небезпека. Він був не на своїй землі – володіння індіанців простягалися по той бік річки, і тому місцеві мешканці могли розглядати його прихід як вторгнення. Правда, у нас був мир з індіанцями, та попри це позаочі обидві сторони ставилися одна до одної вкрай вороже. Старі рани, отримані у війні 1818 року , ще не загоїлися.
Я знав, що Рінгольд мстивий. Його принизили на очах приятелів – у короткій сутичці метис узяв гору. Рінгольд не пробачить цього і, звичайно, шукатиме нагоди помститися.
Ось чому я зрадів, що метис пішов. Можливо, він сам відчув небезпеку і повернувся за річку, де йому вже ніщо не могло загрожувати. Навіть Рінгольд не ризикнув би піти туди за ним, бо ж неможливо було безкарно порушити угоду – це знали навіть найбільші відчайдухи з поміж скватерів . Тоді б виникла загроза нової війни з індіанцями, а уряд, що не відрізнявся особливою порядністю, наразі мав інші плани.
Я вже був розвернувся рушати додому, як раптом мені спало на думку підійти до Рінгольда і сказати, що я не схвалюю його поведінки. Страшенне обурення штовхало викласти йому все, що я про нього думав. Рінгольд був старший за мене і вищий на зріст, але я не боявся його. Навпаки – знав, що він побоюється мене. Рінгольд образив того, хто годину тому ризикував заради нас своїм життям, і я хотів дорікнути йому за це. Я став шукати Рінгольда в натовпі, але його ніде не було.
– Ви не бачили Аренса Рінгольда? – запитав я старого Гікмена.
– Він щойно поїхав, – відповів старий.
– Куди саме, не бачили?
– Угору по річці. Він поскакав, а разом із ним Біль Вільямс і Нед Спенс. Мені здалося, що в них якась невідкладна справа.
І раптом у мене закралася страшна підозра.
– Гікмене, – звернувся я до мисливця, – чи не позичите мені на годинку свого коня?
– Мою стареньку? Залюбки! Хоч на день, якщо потрібно. Та як же ви поїдете з пораненою рукою?
– Пусте! Тільки допоможіть мені сісти в сідло.
Старий мисливець виконав моє прохання, і, перекинувшись із ним ще кількома словами, я поїхав уздовж берега. Трохи вище через річку ходив пором, імовірно, там молодий індіанець залишив свій човник. Отже, щоб повернутися додому, він мав іти в цьому напрямку, тоді як Рінгольду туди їхати не треба – його плантація була в протилежний бік. Тому то мені і здалося підозрілим, що Рінгольд поїхав угору по річці, та ще й у супроводі такої компанії. У всій околиці не знайдеш гірших молодчиків за тих приятелів Рінгольда, яких назвав Гікмен. Я також знав, що вони завжди слухали свого ватажка.
Я підозрював, що вони поскакали за індіанцем і, звичайно, не з добрими намірами. Під'їхавши до річки, переконався у правильності своїх припущень. На сирому піску я побачив чіткі відбитки кінських копит і слід індіанських мокасинів, що вів до переправи. Я знав, що одяг метиса ще не висох і що його мокасини намокли. Тому пришпорив коня.
Та під'їхавши до переправи, нічого не побачив, бо берег густо заріс деревами. Раптом почулися сердиті голоси. Це доводило, що мої побоювання справдилися.
Я не став гаяти часу і прислухатися, а поїхав на звук голосів.