Здається, це його сестра. А ось і вона сама!
Крихітна ніжка у вишитих мокасинах, стрункий гнучкий стан, бронзове обличчя з прозорою шкірою, рум'яні щоки, червоні губи, чорні очі, відтінені довгими, заломленими вгору віями, густі брови і прекрасне чорне волосся…
Уявіть лишень дівчину, вдягнену з такою вишуканістю, на яку тільки здатна індіанська винахідливість, уявіть її ходу, яка може суперничати з невловимою грацією арабської конячки, – і ви матимете віддалене уявлення про Маюмі.
Бідне моє серце! Це була вона – моя лісова німфа!
Мені не хотілося йти з цього гостинного будинку, але сестрі було неспокійно. Її наче переслідував спогад про страшну подію.
Ми з годину посиділи в гостях. За цей короткий час я став чоловіком. Коли змахнув веслами, повертаючи додому, то відчув, що моє серце залишилося на цьому березі…
Розділ XVI
Острів
Мені дуже хотілося ще раз побувати в індіанців, і я задовольнив своє бажання. Я взагалі жив як мені бажалося і користувався необмеженою свободою. Батько й мати не втручалися в мої справи, ніхто не цікавився, де я так довго вештаюсь. Усі вважали, що я полюю. Підтвердженням цьому служили рушниця і собаки, що завжди супроводжували мене, і дичина, яку я приносив додому.
Під час полювання мене заносило лише в один бік – неважко здогадатися який. Я переправлявся через велику річку. Знову і знову кіль мого човна розтинав води маленької річки, її притоки.
Невдовзі я знав кожне дерево на тому березі. Наше знайомство з молодим Пауелом поступово переросло в міцну дружбу. Ми зустрічалися чи не щодня на озері або в лісі, разом полювали і підстрелили чимало оленів та диких індичок. Мій друг був досвідченим мисливцем, і я дізнався від нього багато лісових таємниць. Утім, віднедавна полювання вже не так мене приваблювало.
Я чекав на час, коли воно завершувалося. Дорогою додому обов'язково заходив до індіанців і випивав у них із посудини, зробленої з пляшкового гарбуза, кілька ковтків підсолодженого медом конте. Цей напій здавався мені навіть солодшим за усмішку тієї, яка мені його підносила, – Маюмі!
Дуже швидко спливли кілька тижнів. Для мене вони минули, наче уві сні. Нічого приємнішого в подальшому своєму житті я не відчував. Слава і влада приносять задоволення, і тільки любов дарує блаженство – найчистіше і найсолодше відчуття.
Вірджинія часто просилась на такі прогулянки дикими лісами. Вона полюбила ліс і говорила, що отримує неймовірну втіху, блукаючи зеленими хащами. Часом мені дуже хотілось піти самому, та в мене не ставало духу їй відмовити. Вона прикипіла до Маюмі, і в цьому не було нічого дивного.
Маюмі теж полюбила сестру, хоча дівчата були геть не схожі: ні зовні, ні характерами. Вірджинія була білявка із золотистими кучериками, Маюмі – смаглявка з чорними прямими косами. Сестра була боязка, мов голубка; індіанка – смілива, як сокіл. Утім, можливо саме такий контраст зміцнив їхню дружбу. Так часто трапляється в житті.
У моєму ставленні до обох дівчат не було жодної логіки. Я любив сестру за її м'якість і ніжність, а Маюмі приваблювала мене своєю зухвалою відвагою. Звичайно, ці почуття були різні, такі ж різні, як і ті, хто їх викликав.
Поки ми з Пауелом полювали, наші сестри залишалися вдома або гуляли в полі, в гаю або в саду. Вони гралися, співали і читали. Маюмі, незважаючи на свій одяг, зовсім не була дикункою. У неї були книги і гітара (точніше, щось на зразок мандоліни), що залишилася після відходу іспанців. Маюмі вміла читати і грала на інструменті. За своїм розумом вона була б гідною подругою навіть для дочки гордого Рендольфа. Молодий Пауел здобув освіту, не згіршу за мою, якщо не кращу. Їхній тато як слід виконав свій батьківський обов'язок.
Нам із Вірджинією гадки не спадало про якусь нерівність між нами. Ми прагнули дружби з молодими індіанцями. Ми були дуже юні, щоб мати хоч якесь уявлення про кастові забобони. Навіть не думали про те, що робимо щось недозволене.
Дівчата часто ходили з нами в ліс, і ми, мисливці, не заперечували. Не завжди ми ганялися за прудкими оленями, часто полювали на білок та іншу дрібноту. Звісно, в такі дні наші сестри могли супроводжувати нас. Що ж до Маюмі, то вона була природженою мисливицею і сміливою вершницею. Вона любила стрімголов мчати на коні. А от моя сестра з острахом починала вчитися верхової їзди.
Захопившись полюванням на білок, я став часто залишати собак удома і рідко приносив дичину. У своїх походах ми не обмежувалися тільки лісом: часто і водяна птиця на озері – ібіси, чаплі та білі журавлі ставали жертвами нашого мисливського запалу.
На озері був чудовий острівець – не той, що був ареною нещодавньої трагедії, а інший, поодаль, біля гирла річки. Досить великий, горбкуватий посередині, він весь поріс вічнозеленими уродженцями Флориди – віргінським дубом, магноліями, зірчастим анісом і дикими апельсинами. Там були дерева зантоксилуму з яскравими жовтими квітами, духмяний червоний дерен та інші пахучі рослини.
Величні пальми високо здіймалися над усіма деревами, і їх широкі крони наче утворювали другий ярус густої зелені.
Хоч як тісно росли дерева, тут не було непрохідних хащ. Подекуди ліани перетинали шлях, а між ними вилися величезні лози дикого винограду, перепліталися кущі бегонії, цсарсапарелі, цвіли бромелії та запашні орхідеї. Та найбільші дерева росли рідко, а між ними стелилися гарні галявини, всипані квітами і вкриті травою.
Чудовий острівець лежав якраз на півдорозі між нашими будинками, і ми з Пауелом часто зустрічалися та полювали саме тут. У гіллі стрибали білки, злітали дикі індички, іноді пробігали олені, а з берегів озера ми полювали на водоплавну дичину, що безтурботно відпочивала на плесі. Ми кілька разів зустрічалися на цій нейтральній землі, і наші сестри завжди супроводжували нас. Вони полюбили цей чудовий куточок. Піднявшись на пагорб, ховалися в тіні якоїсь високої пальми, тоді як ми, мисливці, ходили внизу, де було більше дичини, і в лісі гриміло відлуння наших пострілів. Зазвичай, коли нам набридало полювати, ми теж піднімалися на пагорб, щоб похвалитися перед дівчатами своєю здобиччю, особливо якщо нам вдавалося підстрелити якусь рідкісну птицю – це викликало в них цікавість і захоплення.
Вдале це було полювання чи ні, та воно набридало мені раніше, ніж моєму другові. Мені більше подобалося відпочивати на м'якій траві біля наших дівчат. Голос Маюмі звучав для мене солодше за рушничні постріли, а милуватися її очима було куди приємніше, ніж видивлятися дичину.
Сидіти біля неї, слухати її, дивитися на неї – тільки в цьому і виявлялася моя любов. Ми не обмінялися з Маюмі жодним ніжним словом. Я навіть не знав, чи кохає вона мене. Та не завжди я переживав блаженство, не завжди небо кохання було забарвлене в рожеві кольори. Хмарою на цьому небі був сумнів у почуттях Маюмі до мене. Це часто бентежило мене.
Та невдовзі мене засмутила ще одна обставина: я помітив, чи це мені здалося, що Вірджинія захопилася братом Маюмі і що він відповідає їй взаємністю. Мене це здивувало і засмутило. А чому це змусило мене здивуватися і страждати – сам не відаю.
Я вже згадував, що ми з сестрою були ще надто молоді, щоби поділяти упередження привілейованих верств і рас. Однак це було не зовсім так. Глибоко в моїй підсвідомості крилася думка, що наша дружба з молодими індіанцями – нерозважливий учинок. Бо що б тоді ще могло стати причиною мого кепського настрою? Мені навіть здавалося, що це саме тривожило і Вірджинію. Нам обом було якось не по собі, а проте ми не говорили одне з одним на цю тему. Я боявся, що сестра довідається про мої переживання, а вона, в свою чергу, навряд чи погодилась би відкрити переді мною душу. До чого могло призвести це перше юнацьке кохання, якби нічим його не обмежувати? Згасло б воно саме, або пережило момент пересичення і зради, або, зрештою, переросло б у вічне почуття? Хто зна, як далі розвивалося б це почуття, якби ніщо не стало йому на заваді? Однак статися цьому не судилося.
Наша дружба раптово обірвалася. Ми з сестрою жодного разу не прохопилися батькам про наше знайомство, хоча й не доводилося вдаватись до хитрощів, аби приховати нашу таємницю. Зазвичай ми у всьому радилися з ними. Якби вони запитали нас, де ми так часто буваємо, ми сказали б правду. Та нікому й на думку не спало непокоїтися через те, що ми йдемо кудись із дому. Я йшов полювати, і це було цілком природно. Правда, батьків дещо здивувала любов Вірджинії до прогулянок у лісі, але вони швидко звикли до цього. Ми просто йшли, надовго пропадали і поверталися. Ніхто ні про що нас не питав. Я вже сказав, що ми і не думали приховувати наших супутників у мандрах дикими лісами, але це не зовсім так. Наше замовчування було своєрідною хитрістю. Ми відчували, що чинимо негарно і що батько не схвалить нашої поведінки, а то навіщо б нам було зберігати це в таємниці?
Кінець нашому безтурботному блаженству був несподіваний. Одного разу ми вчотирьох були на острові. Після полювання Пауел і я повернулися до сестер і весело теревенили з ними. Ми одночасно обмінювалися німою мовою кохання – поглядами. Крім очей Маюмі я не помічав нічого навколо. Я не помічав, що сестра і молодий індіанець обмінюються такими самими поглядами. У цю мить для мене, крім усмішки Маюмі, не існувало нічого в світі…
Однак знайшлися очі, які стежили за нами, які помітили наші погляди, слова і рухи. Раптово схопилися наші собаки і з гавкотом кинулися в хащі. Хрускіт гілок сповістив нас про те, що близько люди. Собаки перестали гавкати і, виляючи хвостами, повернули назад. То це були знайомі, друзі… Хто ж це?
З за дерев показалися батько і мати. При їх появі Вірджинія і я скочили, охоплені страхом. Ми передчували щось недобре. Ясна річ, ми усвідомлювали, що чинимо неправильно. Батько й мати виглядали роздратованими і сердитими. Мати перша підійшла до нас, її губи були презирливо стиснуті. Вона пишалася своїм походженням ще більше, ніж нащадки Рінгольдів.
– Що це таке? – вигукнула вона. – Мої діти в товаристві індіанців!
Пауел підвівся, але нічого не відповів. Про його почуття можна було прочитати в очах. Він зрозумів натяк.
Гордо глянувши на моїх батьків, він кивком наказав сестрі йти за ним і вони пішли.