А тим часом у ньому нема й краплиночки мексиканської крові, так само, як і в мені.
— Як його звуть?
— Та, бачте, прізвища його я ніколи не чув, а ім'я знаю — Моріс. Тут, у форті, його звуть Морісом-му-стангером.
Старий мисливець був не такий спостережливий, щоб помітити, з яким жадібним інтересом поставлено це запитання. Не помітив він і того, як спалахнули Луїзи-ні щоки, коли вона почула його відповідь.
Але ні те, ні те не пройшло повз увагу Флорінди.
— Ой, панночко Лу! — вигукнула вона.— Та чи ж не так звати й хороброго молодого джентльмена, того, що врятував нас отоді в чорній прерії?
— Атож, Богом присягаюся! — підтвердив мисливець, так що молодій господині не довелося відповідати на це запитання.— Тепер і я згадав, він розказував мені про цю пригоду сьогодні ж таки вранці, перед тим як ми вирушили. Оце ж він і є. Той самий хлопчина, що зловив плямисту лошичку і вже веде її сюди разом з десятком інших мустангів. Вони мають бути тут ще до смерку. А я чимдуж прискакав на своїй старій худобині попередити про це вашого батька, щоб він не проґавив нагоди. Бо як про ту плямисту провідають тут в околиці, то, гляди, хтось ще й перехопить, я ж знаю, як воно буває. Отож і подумав про вас, міс Луїзо,— ви ж бо так захотіли її мати, коли я вам про неї [77] сказав. Ну, а тепер можете не турбуватися — вона буде ваша, старий Зеб Стами ручиться за це.
— Ой, містере Стампе, який же ви добрий! Я дуже, дуже вдячна вам. А теперь пробачте, я мушу на хвилинку вас залишити. Батько от-от повернеться. У нас сьогодні званий обід, і мені доведеться приймати страшенно багато гостей. Флоріндо, подбай, щоб містера Стампа нагодували. Іди зараз же, дівчино, не барися... І ще ось що, містере Стампе,— провадила молода господиня, підступивши ближче до мисливця й стишивши голос.— Якщо той... молодий джентльмен з'явиться, коли в нас будуть гості,— а він же з ними, певно, не знайомий,— то чи не подбаєте ви, щоб його не обминули увагою? Тут у нас на веранді буде вино і все таке інше... Ви мене розумієте, любий містере Стампе?
— Побий мене грім, міс Луїзо, ні! Цебто не зовсім. Щодо питва і всякого такого іншого я розумію. А от що то за молодий джентльмен, про котрого ви говорите, аж ніяк не доберу.
— Та ви ж добре знаєте, кого я маю на думці! Отого молодого джентльмена... ну, того, що, як ви сказали, має привести коней.
— А, он ви про кого! Про Моріса-мустангера, еге ж? Ну, то ви не дуже помилилися, назвавши його джентльменом, хоч далеко не кожного мустангера можна так назвати і далеко не кожен на це заслуговує. Але цей таки справді джентльмен від голови до п'ят — і родом, і вихованням, і поводженням,— дарма що він усього-на-всього ловець коней та ще й ірландець.
Коли Луїза Пойндекстер почула ці слова, що так збігалися з її власною думкою, в очах її зблиснули
радісні вогники.
— Та мушу сказати вам щиро,— вів далі мисливець, і його видимо непокоїв якийсь сумнів,— цей хлопець не з тих, до кого можна виявити отаку гостинність із других рук. Колись у нас на Міссісіпі казали: "Гордий, як Пойндекстер",— то оце й він такий. Ви мені пробачте, міс Луїзо, що в мене це вихопилось. Я просто забув, що розмовляю з однією із Пойндекстерів,— мозїсе, й не з найгордішою, та вже напевне з найгарнішою із цього
роду.
— Ой, містере Стампе! Хоч би ви що мені сказали, я не ображуся. Ви ж добре знаєте, що я просто не можу образитись на вас, нашого доброго старого велетня. [78]
— Той, хто посмів би вас чимось образити, міс, був би гірший за найпослідущого карлика.
— Дякую, дякую! Я знаю ваше щире серце, вашу відданість. Може, колись, містере Стампе... може, колись,— ніби вагаючись, проте не маючи на думці нічого певного, мовила дівчина,— мені знадобиться ваша дружня допомога.
— Вам не доведеться її чекати, міс Пойндекстер, це вам обіцяє старий Зеб Стами. І нехай його назвуть поганим тхором і підлим шакалом, коли він не стоятиме за вас до останнього подиху.
— Ще й ще раз дякую вам!.. Але ви хотіли щось сказати? Щось про гостинність із других рук?
— Атож.
— Ви мали на увазі...
— Я мав на увазі, що не буде пуття, коли я запрошу Моріса-мустангера випити чи попоїсти у вашому домі. Якщо цього не зробить ваш батько, хлопчина ні до чого не доторкнеться й піде геть. Зрозумійте, міс Луїзо, він не з тих людей, яких пригощають у кухні.
Молода креолка відповіла не одразу. Здавалося, вона обмірковує якусь складну проблему, що цілком поглинула її думки.
— Гаразд,— мовила вона врешті, і тон її свідчив про те, що вона дійшла певного рішення.— Не турбуйтеся, містере Стампе. Вам не треба буде його пригощати. Ви тільки дайте мені знати, коли він приїде,— якщо тільки на той час ми не будемо за столом, бо тоді, звісно, він має зрозуміти, що ніхто не зможе вийти до нього. Ну, а якщо він з'явиться саме тоді, то ви вже затримайте його на деякий час, згода?
— Та певне ж, коли ви мене просите.
— Отже, домовились. Тільки дайте мені знати, що він прийшов. Я сама пригощу його.
— Ну, міс, коли це зробите ви, він напевне втратить апетит. Досить тільки глянути на вас, я вже не кажу — почути ваш ніжний голосочок, то й голодний вовк їсти не захоче. Он я й сам, коли приїхав сюди, ладен був сирого індика проковтнути, а тепер і думати про те забув. Хоч і місяць міг би жити без їжі.
У відповідь на таке очевидне перебільшення дівчина дзвінко засміялась і показала на протилежний бік патіо, де з дверей кухні саме вийшла її служниця з тацею в руках, а за нею — Плутон, ще з більшою і важчою тацею. [79]
— Любий ви наш велетню! — з удаваним докором відказала вона.— Нізащо не повірю, ніби у вас пропав апетит. Онде йдуть Плутон і Флорінда. З тим, що вони несуть, вам буде куди веселіше, ніж зі мною. Отож я залишаю вас утішатися всім тим. До побачення, Зебе, до побачення, або, як кажуть тутешні люди, hasta
luego!(34)
Весело промовивши ці слова, Луїза Пойндекстер з безтурботним виглядом перейшла веранду і, тільки коли залишилася сама-одна у своїй кімнаті, дала волю поважнішим думкам, що прохоплювались у вимовлених пошепки, сповнених прихованого змісту словах:
— Це моя доля, я відчуваю... я знаю! Я боюся її, але не маю сили уникнути... Не маю сили, не можу, н є хочу!
Розділ XII ПРИБОРКАННЯ ДИКОЇ ЛОШИЦІ
Чи не найприємніша частина мексиканського будинку — та, де за підлогу править дах, а за стелю небо,— так звана асотея. За гарної погоди — а в цьому сонячному краю вона завжди гарна — асотеї віддають перевагу перед вітальнею, а надто в пообідні години, коли сонце забарвлює в рожевий колір укриті снігом вершини гір Орісаба, Попокатепетль, Толука та "Сестер-близ-нят", коли п'янкі херес і мадера збуджують уяву синів та дочок Андалусії, нащадків конкістадорів, і вони тгіднімаются на дахи своїх осель окинути оком уславлені землі, завойовані їхніми предками.
О цій порь мексиканський кабальєро у прикрашеному вишивкою вбранні хизується своїм пишним виглядом перед якоюсь сеньйоритою, пахкаючи їй в обличчя димом своєї сигари. О цій порі чорноока красуня прихильно слухає палкий шепіт закоханого, чи, може, тільки вдає, ніби слухає, а сама, тамуючи біль серця, крадькома позирає на далеку гасієнду, де живе той, кого вона вірно любить.
Цей приємний звичай — бавити надвечірні години на асотеї — залюбки наслідують і всі ті, кому випало
(34) До побачення! (Ісп.)
[80]
оселитись у мексиканських будинках. Звісна річ, не була винятком і родина луїзіанського плантатора.
От і того вечора, залишивши їдальню, і господарі й гості зібрались не у вітальні, а на даху, і призахідне сонце кидало своє скісне проміння на таке жваве й таке вишукане товариство, яке навряд чи й ступало колись на асотею Каса-дель-Корво. Гості прогулювалися по викладеній різноколірними плитками підлозі, збивалися в окремі купки або стояли біля парапету, звернувши очі на розлогу рівнину,— стільки прекрасних жінок і гожих чоловіків не збиралося тут навіть тоді, коли попередній господар приймав у себе околишніх ідальго (35) щонайблакитнішої крові в усій Коауїлі й Техасі.
Товариство, що з'їхалося привітати Вудлі Пойндек-стера у його новому техаському маєтку, теж могло пишатися своєю родовитістю. То був цвіт довколишніх поселень, і не тільки тих, що розкинулись по берегах Леони, а й більш віддалених. Гості з Гонсалеса, з Кастровілла й навіть із Сан-Антошо — давні знайомі плантатора, що, як і він, переселилися до південно-за-хідного Техасу,— і декотрі з них проїхали верхи більш як сто миль, щоб побувати на його першому великому "прийомі".
Плантатор не пошкодував ні зусиль, ні грошей, щоб надати цьому святу належної пишноти. Блискучі мундири та еполети офіцерів з форту, військовий оркестр того ж таки походження, добірні вина з льохів Каса-дель-Корво, куплені разом з маєтком,— одне слово, таке свято, як новосілля в Пойндекстерів, навряд чи й пам'ятав хто на берегах Леони.
Не менше вразила всіх і господиня дому, прекрасна дочка плантатора, донедавна найперша красуня Луїзіани, чия слава випередила її приїзд до Техасу,— вона походжала між зачарованих її красою гостей з усмішкою королеви й ласкавістю богині.
До неї, мов до яскравої зірки, були звернені десятки очей. Для багатьох дивитися на неї було справжнім щастям, але, мабуть, не менше знайшлося б і таких, кого точили зовсім інші почуття,— адже далеко не всіх тішить така краса.
А чи була щаслива лона сама?
Це запитання може видатися дивним, майже безглуздим. Оточена друзями, залицяльниками — з-поміж них
І д а ті ь г о — іспанський дворянин.
[81]
принаймні один уже мало не молився на неї, а з десяток інших ще тільки чекала така доля,— молодими плантаторами, адвокатами, майбутніми державними діячами, дехто з яких уже здобув собі ім'я на цій дорозі, синами Марса — при зброї і такими, що зовсім недавно були при зброї,— чи ж могла вона не пишатися, не почувати себе безмірно щасливою? Отож таке запитання могла поставити хіба що людина стороння, незнайома із вдачею креолок, а надто із вдачею жінки, про яку йдеться.
Та був серед цього блискучого товариства один чоловік, аж ніяк не сторонній, хто чи не найпильтше стежив за кожним порухом молодої господині й намагався розгадати його значення. Тим чоловіком був Кассій Колхаун.
Куди б вона не пішла, він рушав за нею, але не слідком, не тінню, а віддалік, крадькома переходячи з місця на місце, чи то нагору, чи то вниз, а тоді ставав десь осторонь з удавано неуважливим виглядом, але весь час не спускав з ока двоюрідну сестру,— неначе перевдягнений поліційний агент, що вистежує злочинця.
Хоч як це дивно, він начебто зовсім не зважав на те, що Луїза казала у відповідь на компліменти, якими засипали її залицяльники, домагаючись бодай її усмішки, навіть на такі промовисті й поважні, з якими впадав коло неї молодий драгун Генкок.