У шафі слабко пахло духмяними прянощами. У пляшці ще залишалося трішки коньяку, саме стільки, щоб вистачило освіжитися у квітні.
20
Коли Дядько-панько заліг у зимовий сон в одежній шафі, у Долині стало ще тихіше. Інколи чутно було, як Гемуль стукає молотком на клені або рубає дрова біля дровітні. А поза тим панувала цілковита тиша. Мешканці будинку віталися одне з одним уранці і бажали на добраніч увечері, але розмовляти їм не хотілося. Вони чекали закінчення своєї історії.
Час від часу хтось навідувався до комори попоїсти. Кавник цілими днями стояв на плиті, щоб не холонула кава.
Тиша в Долині була, власне кажучи, дуже приємною і заспокійливою, а мешканці будинку, рідше зустрічаючись одне з одним, ще більше зріднилися. Блакитна скляна куля була цілком порожня, готова будь-якої миті наповнитися чимось новим. З кожним днем холодніло дедалі більше.
А одного ранку сталася несподіванка: підлога дерев'яної хатинки завалилася, і великий клен стояв тепер такий, як до будови, розпочатої Гемулем.
– Диво та й годі, – мовив Гемуль. – Мені знову здається, ніби навколо мене відбуваються речі, які вже колись відбувалися.
Вони стояли утрьох під кленом – Гемуль, Нюхмумрик й мудрик Лавка – і дивилися на руйнацію.
– Можливо, Мумі-татові, – несміливо озвався Лавка, – буде більше до вподоби сидіти на гілці, ніж на підлозі хатинки.
– Мабуть, твоя правда, – погодився Гемуль. – Це було би більше у його стилі, чи не так? Я міг би прибити цвях на стовбурі для штормового ліхтаря, але, як на мене, він матиме природніший вигляд, коли висітиме на гілці.
Друзі подалися до кухні випити кави. Цього разу вони кавували разом, товариством, навіть підставки поставили під горнята.
– Як зближує нещастя… – поважно мовив Гемуль, помішуючи ложечкою в своєму горнятку. – Що ми тепер будемо робити?
– Чекати, – відповів мудрик Лавка.
– З тобою усе ясно, а я що робитиму? – не вгавав Гемуль. – Тобі достатньо дочекатися родини Мумі-тролів, але в мене ситуація цілком інакша…
– Чому це? – здивувався мудрик.
– Не знаю…
Нюхмумрик долив собі ще кави.
– Після дванадцятої здійметься вітер, – сповістив він.
– Ось так ти завжди! – аж підстрибнув мудрик. – Тебе питають, що робити і як жити далі, бо тут стає дедалі незатишніше, а ти, знай, торочиш своє про сніг чи вітер, чи про те, щоб тобі подали ще цукру…
– Ось ти й знову розсердився, – спантеличено зауважив Гемуль. – Чому ти сердишся з такими великими перервами?
– Не знаю, – знітився мудрик Лавка. – Я ж не злий від природи, щось таке раптом на мене найшло…
– Я подумав собі про човника, – пояснив Нюхмумрик. – Якщо після дванадцятої звіється вітер, ми з Гемулем могли би спробувати вийти в море.
– Човник протікає… – заперечив Гемуль.
– Ні, я його залатав. А в дровітні знайшов вітрило. Хочеш прогулятися? – запитав Нюхмумрик.
Мудрик Лавка поспішно опустив очі у своє горнятко, він відчув, що Гемуль злякався. Але Гемуль сказав:
– Це було би чудово!
Десь о пів на першу здійнявся вітер, хоч і не дуже сильний, та все ж він зірвав на хвилях білі баранці. Човник чекав наготові біля пристані. Нюхмумрик сів до вітрила, а Гемуля посадив на носі. Було дуже холодно, вони одягнули на себе увесь теплий одяг, який тільки змогли знайти у будинку. Ясне небо оторочувала вздовж горизонту темно-синя гряда зимових хмар. Нюхмумрик повернув до мису, човник нахилився і стрімко полетів уперед.
– О, яке величне море! – вигукнув Гемуль тремтячим голосом. Він зблід і не відводив наляканого погляду від поруччя з підвітряного боку, яке надто близько нахилилося до зеленої морської бурхаті за бортом.
"То ось що відчуваєш, пливучи під вітрилом, – думав Гемуль. – Увесь світ крутиться в очах, а ти зависаєш на самому краю безодні. Тобі холодно, ти соромишся власного страху і каєшся, що погодився на цю авантюру, але вже надто пізно. Хоч би Нюхмумрик не помітив, як мені страшно…"
Неподалік від мису човника підхопила довга тремка хвиля, породжена штормом десь далеко у морі. Нюхмумрик поплив проти вітру, часто зиґзаґами повертаючи човном.
Гемуля занудило. Нудота підкралася поволі і зрадливо, спершу він тільки раз у раз позіхав, судомно ковтав слину, та раптом на нього накотилася слабкість в усьому тілі, хвиля млості піднялася зі шлунка, і Гему– леві захотілося вмерти.
– А тепер ти берися за стерно, – звелів Нюхмумрик.
– Ні-ні-ні, – зашепотів Гемуль, відмахуючись обома лапами. Від цього руху нова хвиля млості збурила його шлунок, а нестерпне море немов перевернулося догори дном.
– Візьми стерно! – повторив Нюхмумрик. Він підвівся й пересів на середню лавку. Стерно безпорадно загойдалося без керманича, хтось мусив взяти його до лап, бо інакше ситуація могла стати загрозливою. Гемуль, перечіпаючись за лавки, посунув на корму й вхопився посинілими від холоду лапами за стерно. Вітрило шалено лопотіло на вітрі, здавалося, ще мить – і настане кінець світу! А Нюхмумрик спокійно сидів, відвернувшись убік горизонту.
Стерно смикалося у Гемулевих лапах, вітрило хляскало, до човна натікала вода, а Нюхмумрик навіть бровою не повів, вглядався у далечінь.
Гемулеві так було млосно, що він ні про що не міг думати і кермував, покладаючись хіба на інстинкт, та раптом суденце вирівнялося, вітрило наповнилося вітром, і човник рівно полетів уздовж узбережжя.
"Мене не нудить, – радісно подумав Гемуль. – Я міцно тримаю у лапах стерно, і мене вже не знудить!" Хвилі млості вляглися у шлунку. Він не зводив погляду з носа човна, який то здіймався угору, то опускався на хвилях, здіймався й опускався. "Хай човен пливе собі хоч на край світу, лиш би мене знову не замлоїло. Ліпше вже піти на дно, ніж виблювати!.." Гемуль не наважувався ворухнути жодним м'язом, змінити міміку чи про щось подумати. Він лише незмигно дивився на ніс човна, що то опускався, то задирався угору, а попутний вітер гнав вітрильника чимдалі у море.
Мудрик Лавка вимив посуд, застелив Гемулеве ліжко. Потім позбирав під кленом розламану підлогу хатинки і відніс дошки в дровітню. Навівши усюди лад, він сів до кухонного столу й, прислухаючись до завивання вітру, налаштувався чекати.
Нарешті з садка долинули голоси – вони повернулися! На сходах почулися кроки, до кухні увійшов Гемуль.
– Привіт! – сказав він.
– Привіт, привіт! – відгукнувся мудрик. – Сильний вітер на морі?
– Майже шторм… Гостро і свіжо було…
Зеленава блідість ще не зійшла з його рийки, Гемуль аж трусився від холоду. Він зняв черевики та шкарпетки і повісив їх сушитися над плитою. Мудрик налив йому кави. Обоє сиділи навпроти за кухонним столом і почувалися трохи незручно.
– Я думаю, чи не час мені збиратися додому, – озвався Гемуль. Він пчихнув і додав: – Я стернував сьогодні…
– Може, ти засумував за своїм човном? – пробурмотів мудрик.
Гемуль довго мовчав, а коли нарешті заговорив, у голосі його відчувалася неймовірна полегша:
– Знаєш, я хотів тобі зізнатися… Це я вперше у своєму житті ходив морем під вітрилом! – Мудрик звів на нього очі, і Гемуль додав: – Тебе це не дивує?
Мудрик заперечно похитав головою.
Гемуль підвівся, заходив туди й сюди кухнею. Він був дуже схвильований.
– Ходити під вітрилом – це такий жах! – вів він далі. – Мене так занудило, що я готовий був померти. А страху скільки натерпівся!
Мудрик Лавка глянув на Гемуля:
– То було, напевно, жахливо…
– Ти собі навіть не уявляєш, як жахливо, – вдячно підхопив Гемуль. – Але я не зрадив свого страху перед Нюхмумриком! Він вважає, що я добре тримаю курс при попутному вітрі і правильно тримаю стерно. Але нині я знаю, що плавати у морі не буду… Дивно, правда? Аж тепер збагнув, що ніколи більше не захочу ходити під вітрилами! – задерши голову, Гемуль щиро розсміявся. Він голосно висякав носа кухонним рушником і сказав: – Я зігрівся. Як тільки підсохнуть черевики й шкарпетки, подамся додому. Уявляю, який там зараз розгардіяш! Роботи, мабуть, ціла купа!
– Прибиратимеш? – поцікавився мудрик.
– Яке там! – обурився Гемуль. – Інших справ вистарчатиме. Мало хто уміє давати собі раду і знає, як це зробити!
Місток через річку завжди був місцем прощання. Гемулеві черевики та шкарпетки висохли, і він зібрався в дорогу. Шторм не стихав, і його рідке волоссячко розвівалося на вітрі. Гемуль підшморгував носом, певно, від простуди, а може, від розчулення.
– Я тут написав вірша, – сказав він, простягаючи Нюхмумрикові клаптик паперу. – Вам на пам'ять… Отой, ви знаєте… "Що таке щастя!" Бувайте здорові! Вітайте від мене родину Мумі-тролів!
Він махнув лапою і пішов.
Коли Гемуль уже майже перейшов місток, мудрик наздогнав його.
– А що ти робитимеш зі своїм човном? – запитав він.
– Човном? – здивовано перепитав Гемуль. – А-а, з човном…
Він трохи подумав і сказав:
– Почекаю, доки знайдеться хтось, кому він знадобиться.
– Тобто хтось, хто мріє ходити в морі під вітрилами?
– Зовсім ні! – заперечив Гемуль. – Хтось, кому буде потрібний човен.
Він знову помахав лапами на прощання і зник між білими стовбурами берізок.
Мудрик важко зітхнув. Ось іще один друг пішов геть. Невдовзі Долина стане такою ж порожньою й незатишною, як скляна куля, і належатиме лише родині Мумі-тролів та мудрикові Лавці. Проходячи повз Нюхмумрика, він запитав:
– А коли настане твоя черга?
– Це залежатиме від обставин… – відповів Нюхмумрик.
21
Уперше мудрик Лавка увійшов до Маминої кімнати. Вона була біла. Він наповнив водою глек для умивання, розгладив мереживне покривало на ліжку, а Чепурулину вазу поставив на нічний столик. У Маминій кімнаті не було картин на стінах, на комоді стояла тільки мисочка зі шпильками, гумовий корок та два круглі камінці. На підвіконні мудрик знайшов складеного ножа. "Його забула Мумі-мама, – подумав він. – Ним вона вирізала з кори човники. А може, вона має ще одного…" Мудрик Лавка розігнув обидва леза – велике і маленьке, вони цілком затупилися, а шило зламалося. Ніж мав ще маленькі ножички, але ними Мумі-мама користувалася нечасто. Мудрик пішов до дровітні і наточив ножика, а потім знову поклав на старе місце – на підвіконня.
Надворі раптом полагіднішало, вітер змінив напрямок на південно-західний. "Це улюблений вітер родини Мумі-тролів, – думав Лавка. – Найбільше вони полюбляють південно-західний вітер".
Темна стіна хмар, обтяжена снігом, поволі росла понад морем, небо набурмосилося.