Мемуари тата Мумі-троля

Туве Янссон

МЕМУАРИ ТАТА МУМІ-ТРОЛЯ

Пролог

Якось, коли Мумі-троль був ще зовсім маленьким, його Тато у сам розпал літньої спеки застудився. Тато відмовлявся від теплого молока з цибулею і не хотів лежати у ліжку. Він сидів у садку на гойдалці, скаржився, що сигари стали огидні на смак, і без упину сякав носа, засмітивши траву навколо себе використаними носовичками, які раз по раз підбирала Мама Мумі-троля, скидаючи до невеличкого кошика.

Коли нежить дійняв Тата до печінок, він перебрався у крісло-гойдалку на ґанку, загорнувся пледами по самі вуха і погодився випити принесений Мумі-мамою гарячий ромовий пунш. Та було вже запізно. Ромовий пунш видався Татові нічим не ліпшим за молоко з цибулею. Надія на швидке одужання зникла безповоротно, і Тато покірно вклався до ліжка у мансарді, що виходила вікнами на північ. Він ніколи раніше не застуджувався, а тому неабияк стривожився.

А коли у Тата заболіло ще й горло, він звелів Мамі покликати Мумі-троля, Нюхмумрика та Чмиха. Усі зібралися довкола його постелі. Тато закликав любу родину ніколи не забувати, що їй пощастило жити з ним, справжнім Шукачем пригод, а Чмиха попросив принести з вітальні трамвайчика з морської шумки, що стояв на комоді. Однак після довгої промови він так захрип, що ніхто не зрозумів жодного слова.

Усі заходилися втішати і розраджувати Тата, тоді попідтикали його ковдрами, залишили на столику карамельки, аспірин та цікаві книжки, щоб не нудився, а самі поквапилися на сонечко.

Залишившись на самоті, Тато ще трохи посердився на власну безпомічність, аж доки заснув. Коли він прокинувся надвечір, горло боліло уже менше, але настрій не поліпшився. Він теленькнув дзвоником, що стояв на столику поруч з ліжком. Мама Мумі-троля одразу ж піднялася до нього нагору і поцікавилася, як він себе почуває.

– Препаскудно, – поскаржився Тато. – Та це не біда. Набагато важливіше зараз потурбуватися про мого трамвайчика з морської шумки.

– Отого, що стоїть для прикраси у вітальні? – здивувалася Мама. – А що з ним таке?

Тато сів на постелі.

– Невже ти й справді не знаєш, яку величезну роль він відіграв у моєму житті замолоду? – роздратовано буркотів Тато.

– Напевно, ти виграв його в лотерею або щось на те схоже, – висловила припущення Мама.

Тато похитав головою, висякав носа і важко зітхнув.

– Цього варто було сподіватися. А якби я нині вранці помер від застуди? Ніхто би з вас і не здогадувався про історію походження трамвайчика. Подібне відбувається з масою інших важливих речей… Я вам уже не раз розповідав про свої юні роки, але ж ви геть усе забули!

– Що ж, деякі подробиці, мабуть, забулися, – визнала Мама. – Пам'ять з віком потроху підводить… Хочеш попоїсти? У нас сьогодні на обід ягідна зупа і фруктовий кисіль.

– Жах! – буркнув Тато і, відвернувшись до стіни, натужно закашлявся.

Мама Мумі-троля трохи посиділа мовчки поряд, а тоді озвалася:

– Знаєш, прибираючи на горищі, я знайшла грубого зошита. Може, тобі написати книгу про власну молодість?

Тато нічого не відповів, але перестав кашляти.

– Часу в тебе достатньо, бо застуду слід вилежати вдома, – вела далі Мама. – Як називаються описи життя, мамуари чи що?

– Мемуари, – ледь чутно буркнув Тато.

– А написане міг би читати нам уголос, – заохочувала Мама. – Скажімо, після сніданку або обіду…

– Це так швидко не робиться! – Тато висунувся з-під ковдри. – Гадаєш, усе просто – сів і написав! І нічого я не читатиму, доки не завершу розділ. Та й то, спершу прочитаю тобі, а тоді вже решті.

– Так, мабуть, твоя правда, – погодилася Мама й подалася на горище за зошитом.

– Як почувається Тато? – запитав Мумі-троль.

– Уже ліпше, – відповіла Мама. – Однак відтепер вам слід поводитися дуже тихо, бо сьогодні твій татко взявся до написання мемуарів.

Передмова

Я, Тато Мумі-троля, сиджу оце надвечір біля свого вікна і спостерігаю за тим, як в оксамитовій темряві саду гаптують загадкові візерунки світлячки. Іскристі карлючки, що за мить згасають, – сліди хай і короткого, однак щасливого життя!

Батько родини та господар дому, з сумом озираюся на часи моєї бурхливої молодості, яку маю намір описати у цій книзі спогадів, і перо тремтить у моїй непевній лапі.

Але я підбадьорюю себе вартими уваги мудрими словами, на які натрапив у спогадах іншої визначної особистості і які хочу процитувати: "Той, хто, незалежно від свого суспільного стану, чинив добро у житті або вважає, що чинив добро, повинен, якщо він щирий душею та сповідує правдолюбство, власноручно описати своє життя та розпочати цю благородну справу, досягнувши сорокалітнього віку". Як на мене, я здійснив чимало гарних вчинків, а ще більше таких, які вважаю гарними. Я дуже привітний і щирий, люблю правду, якщо вона не надто пісна (а свого віку не пам'ятаю).

Я піддався умовлянням родини та спокусі розповісти про свій життєвий шлях і визнаю, не кривлячи душею, що дуже хочу, аби мене читала уся Долина Мумі-тролів!

Тож хай мої скромні записи послужать для науки та на втіху всім мумі-тролям, насамперед моєму синові. Моя колись чудова пам'ять трохи, вочевидь, ослабла, однак автобіографія повністю відповідає істині, за винятком хіба деяких незначних перебільшень чи перекручень, котрі, без сумніву, додадуть фактам колориту та яскравості.

Зважаючи на почуття осіб, котрі живуть і понині, я інколи заміняв, скажімо, чепуруль гемулями, а капаруль – їжачихами, але здогадливий читач, поза всяким сумнівом, одразу розпізнає істину. А також угадає в постаті Потішника таємничого тата Нюхмумрика і збагне, що Чмих походить з роду Вертів.

А ти, мала нерозумна дитино, яка у своєму батькові бачить статечну і поважану персону, почитай про пригоди трьох татів і задумайся над тим, якими подібними є усі тати (принаймні у молоді роки).

Я відчуваю обов'язок заради самого себе, своєї епохи та своїх нащадків описати нашу надзвичайну юність, не позбавлену духу авантюрності. Я впевнений, що не один читач, підвівши від сторінок голову, вигукне: "Який непересічний мумі-троль!" або ж: "Ото життя!" (Просто жах, як я пишаюся самим собою!)[1]

На завершення хочу від щирого серця подякувати всім, хто свого часу приклався до формування мого життя як безумовного витвору мистецтва, а надто Фредріксонові, гатіфнатам та моїй дружині, неповторній Мамі Мумі-троля.

Долина Мумі-тролів, серпень

Автор

Розділ перший,

у якому я розповідаю про своє дитинство, коли мене ніхто не розумів, про першу пригоду у своєму житті, про незабутню ніч втечі, а також зображую історичну зустріч з Фредріксоном.

Одного похмурого вітряного серпневого вечора на сходах притулку для знайд-мумі-тролів було виявлено звичайну господарську торбу. У торбі, недбало загорнений у газетний папір, лежав не хто інший, як я.

Наскільки б романтичніше було знайти мене у гарному кошику, вимощеному мохом!

Принагідно слід сказати, що пані Гемулева, власниця притулку, цікавилася астрологією (для домашнього вжитку) і слушно звернула увагу на розташування зір, які ознаменували мою появу на світ. Вони вказували на народження дуже незвичайного й талановитого мумі– троля, що неабияк занепокоїло господиню притулку (широко побутує думка, що від геніїв у житті самі лише клопоти, хоча мені власна геніальність ніколи не заважала).

Розташування зір – то дивна річ! Якби я народився кількома годинами раніше, неодмінно став би непогамовним картярем-авантюристом, а всі народжені на двадцять хвилин пізніше за мене почували би нестримний потяг вступити до Добровільного оркестру гемулів (тати і мами повинні бути надзвичайно обережними, приводячи дітей на світ, і я рекомендую, перш ніж планувати поповнення родини, провести детальні розрахунки).

У кожному разі, коли мене вийняли з торби, я тричі пчихнув у дуже рішучий спосіб. А це неспроста!

Пані Гемулева почепила на мого хвоста бляшку з проштемпельованою магічною цифрою "13" – у неї вже знайшли притулок дванадцять знайд. Усі вони були як на підбір серйозні, слухняні й охайні, бо пані їх частіше мила й шурувала, аніж пригортала до себе (їй не знайомі були ніжні почуття). Любий читачу, чи міг би ти собі уявити будинок мумі-тролів, у якому кімнати розташовані рівними рядами, усі як одна правильної чотирикутної форми, ще й помальовані в однаковий пивно-брунатний колір. Не віриш? Заперечиш мені, мовляв, в усіх домівках мумі-тролів має бути повно дивовижних закутків, таємничих комірок, сходів, балконів та башточок? Нічого схожого тут не було! А що гірше – нікому не дозволялося виходити уночі з будинку, щоб поласувати чимось смачненьким, побазікати чи прогулятися! (Добре, хоч поцюняти випускали надвір!)

Я не міг принести до своєї кімнати потішних жучків чи павучків і поселити їх у себе під ліжком! Мені доводилося їсти та умиватися у точно визначені години! Вітаючись, слід було тримати хвоста під кутом у сорок п'ять градусів! О, сльози навертаються на очі від цих згадок!

Я часто стояв перед дзеркалом у маленькому передпокої, заглядав у сумні блакитні очі свого відображення, намагаючись розгледіти в їхній глибині таємницю свого життя, і, затуляючи мордочку лапами, гірко зітхав: "Самотній! Жорстокий світ! Важка моя Доля!", а також промовляв інші журливі слова, аж доки легшало на душі.

Я був дуже самотньою дитиною, як це нерідко буває з талановитими дітьми. Ніхто мене не розумів, а щонайменше я сам. Звичайно, я відразу помітив різницю між собою та іншими мумі-троленятами, яка полягала у їхній цілковитій нездатності глибоко мислити та захоплюватися довколишнім світом.

Я, скажімо, не раз запитував пані Гемулеву, чому все є таким, яким воно є, а не інакшим.

– Ото би була чудасія, – відбуркувала пані Гемулева. – Хіба не добре так, як є?

Пані ніколи не давала мені вичерпних відповідей, а я все більше впевнювався в тому, що вона просто намагалася швидше мене позбутися. Бо ж усілякі запитання на кшталт "що?", "де?", "коли?" та "як?" не мають для гемулів жодного значення. Я міг, наприклад, запитати її, чому я є я, а не хтось інший.

– Біда з тобою на мою голову! Ти вже умивався? – ото й уся відповідь на таке неймовірно важливе запитання.

Я не відступався:

– А чому тітонька є гемулем, а не мумі-тролем?

– Бо мої тато з мамою були, дякувати Богові, гемулами.

– А їхні тато і мама? – допитувався я.

– Гемулами, ясна річ! – уже сердилася пані Гемулева. – І їхні, зрозуміло, також були гемулами, і так далі, і так далі! Іди митися, не дратуй мене!

– Яка нудота, – чудувався я. – І так без кінця й краю? Але ж мусили колись бути найперші мама й тато!

– То було так давно, що не варто забивати собі тим голову, – відрізала пані Гемулева. – Та й чому повинен десь бути край? (Невиразне, однак невідступне відчуття підказувало мені, що вервечка татів та мам, яка передувала моєму народженню, була унікальною.

1 2 3 4 5 6 7
загрузка...