То було справді велике прибирання, найбільше з-поміж усіх! Мешканці зграйкою стояли на подвір'ї, не ймучи віри власним очам. Чепуруля метушилася, поралася і тут, і там; вона пов'язала голову рушником і заперезалася фартухом Мумі-мами, таким великим, що охопив її стан тричі.
Нюхмумрик зайшов до кухні за своєю гармонією.
– Вона на поличці над плитою, – кинула Чепуруля мимохідь. – Я поводилася з нею обережно.
– Можеш залишити її в себе на трохи, – не надто переконливо запропонував Нюхмумрик.
– Ні, забирай! – діловито заперечила Чепуруля. – Я собі куплю іншу. І дивися під ноги, тут всюди сміття.
Як приємно було знову взятися до прибирання. Чепуруля достеменно знала, де ховається пилюка. Сіра й м'яка, вона самовдоволено клубочилася по кутках пухкими жмутами і наївно гадала, що так буде завжди, ха-ха! Чепурулина мітла сягала всюди, вимітала з закутків личинок молі, павуків та сороканіжок, повзиків та шкрябликів найрізноманітнішого походження, а чудові ріки гарячої води з милом довершували справу. Добряче довелося побігати Чепурулі з відрами, але яким веселим враз стало життя!
– Терпіти не можу, коли жіноцтво береться до прибирання! – невдоволено буркотів Дядько-панько. – Чи хтось сказав їй, щоб не чіпала одежної шафи, де мешкає Пращур?
Але Чепуруля вже встигла поприбирати в шафі, до того ж, набагато старанніше, ніж деінде. Лише дзеркала не торкалася на внутрішній стороні дверцят шафи, його поверхня так і зосталася тьмяною.
Поступово шал прибирання заразив усіх, окрім Дядь– ка-панька. Кожному було дозволено помити вікно. Мешканці будинку носили воду, витріпували килимки, натирали підлогу, а зголоднівши, підмели усі знайдені в коморі недоїдки вчорашньої вечірки. Чепуруля ж нічого не їла, ні з ким не розмовляла – їй було не до таких дрібниць! Легка та гнучка, вона літала, немов вітер, по будинку, час від часу насвистуючи щось собі під ніс. Чепуруля була повсюдно, і тут, і там докладала рук, немов помщаючись за ті часи, коли її здолали страх та самотність.
"Що ж це зі мною сталося? – думала вона мимохідь. – Я сама була схожа на великий сірий клубок пилюки… Чому?" Але так і не змогла пригадати, чому.
Отак проминув увесь довгий чудовий день великого прибирання. На щастя, обійшлося без дощу. Коли посутеніло, все вже було на своїх місцях, усюди чисто й провітрено – будинок приголомшено дивився на світ вимитими блискучими шибками вікон. Чепуруля зняла з голови рушник, а Мамин фартух повісила на гачок.
– Ось так, – сказала вона. – А тепер я повернуся додому і поприбираю в своїй домівці. Давно вже час це зробити…
Усі сиділи на східцях ґанку. Було дуже холодно, але усвідомлення близької розлуки і швидких змін тримало їх вкупі.
– Спасибі, що ти прибрала дім, – зі щирим захопленням подякував Гемуль.
– Нема за що мені дякувати, – відповіла Чепуруля. – Я просто не могла інакше. Треба було мене підтримати… Я маю на увазі Мюмлю!
– Одне мені дивно, – зауважив Гемуль. – Іноді мені здається, що все, що ми говоримо, робимо, усе, що тут відбувається, уже було колись раніше… А вам? Ви розумієте, про що я кажу? Немає нічого нового під сонцем.
– А чому б мало бути інакше? – запитала Мюмля. – Гемуль завжди залишається гемулем, з ним постійно трапляються одні і ті ж пригоди. А Мюмлі, буває, полюбляють чкурнути, лиш би не прибирати! – Мюмля голосно засміялася, плескаючи себе по колінах.
– Ти завжди залишатимешся такою? – поцікавилася Чепуруля.
– Дуже на це сподіваюся!
Дядько-панько зачудовано переводив погляд з одного на іншого. Метушня з прибиранням і пустопорожня балаканина дуже його втомили.
– Тут холодно, – сказав він, підводячись на задубілих ніжках, і почимчикував у дім.
– Щось запахло вже снігом, – зауважив Нюхмумрик.
Наступного ранку випав перший сніг, присипав усе навколо маленькими колючими сніжинками. Холоднеча діймала до кісток. Чепуруля з Мюмлею прощалися з друзями на містку, а Дядько-панько ще навіть не прокинувся.
– Час, проведений разом, усім нам пішов на користь, – сказав Гемуль. – Сподіваюся, ми ще коли– небудь зустрінемося всі разом із родиною Мумі-тролів.
– Так, звичайно, – розсіяно підтакнула Чепуруля. – Не забудь їм сказати, що порцелянова ваза є моїм подарунком. А якої марки твоя губна гармонія? – звернулася вона до Нюхмумрика.
– "Гармоніон – 2", – відповів Нюхмумрик.
– Щасливої дороги, – пробурмотів мудрик Лавка.
– Поцілуйте Дядька-панька в носика, – попросила Мюмля. – Пам'ятайте, що він любить огірки, а ріку слід називати струмком!
Чепуруля підняла з землі свою валізу.
– Припильнуйте, щоб він не забував приймати свої ліки, – суворо звеліла вона. – Хоче він цього чи ні… Сто літ – це вам не забавки! Час від часу можете влаштовувати собі вечірки.
Чепуруля рушила містком, навіть не озираючись, чи йде за нею Мюмля. Обидві постаті зникли у сніговій завії, огорнені смутком та полегкістю водночас – незмінними супутниками розлуки.
Сніг падав увесь день, стало ще холодніше. Побіліла земля, від'їзд двох подружок, чисто вимитий будинок – усе це наклало на день печать нерухомості та задуми. Гемуль, задерши голову, розглядав своє дерево, відпиляв шматок від дошки та так його й покинув. Стояв собі й дивився. Інколи заходив до будинку, щоб постукати по барометру.
Дядько-панько лежав на канапі у вітальні й розмірковував над змінами, що відбулися з навколишнім світом. Мюмля мала рацію. Цілком несподівано для себе він зробив відкриття, що струмок насправді був річечкою з каламутною водою, яка звивалася поміж засніженими берегами. Така собі каламутна річка і нічого більше, в якій навіть рибалити уже не можна. Він поклав оксамитову подушку собі на голову й поринув у спогади про власний веселий струмок, щораз більше згадуючи, як дзюркотіли струмки та як минали дні у ті далекі часи, коли у річці аж кишіло рибою, а ночі були довгими та ясними, і завжди відбувалося щось цікаве. Надвечір уже ледве ноги носили, бо ж усюди хотілося встигнути, а поспати вдавалося хіба одним оком, мимохідь… І сміх… сміх лунав звідусіль…
Дядько-панько вирішив перемовитися словом з Пращуром.
– Привіт! – гукнув він. – Надворі падає сніг. Чому зараз нічого не трапляється. Усе якесь дрібне і несуттєве. Чому все велике змаліло? Куди подівся мій струмок? – Дядько-панько замовк. Йому вже набридло розмовляти з другом, від якого слова не дочекаєшся. – Ти надто старий, – розсердився він і гупнув костуром по підлозі. – А коли настане зима, постарієш іще більше. Узимку завжди страшенно старієш.
Двері до порожніх прибраних кімнат на горішньому поверсі стояли нарозтвір; зник, наче й не було, затишний безлад; килими лежали поважними чотирикутниками, наче під лінійку, а все це осявало холодне сніжно-біле світло зимового дня.
Дядько-панько дивився на свого друга, чекаючи, що той скаже. Його враз охопив гнів, він відчув себе покинутим.
– Що?! Чого мовчиш?! – верескнув він.
Однак Пращур вперто не відповідав, стояв у своїй надто довгій нічній сорочці і мовчки витріщався на Дядька-панька.
– Виходь зі своєї шафи! – суворо звелів Дядько-панько. – Вийди і подивися! Вони усе переробили по-своєму, і тепер лише ми з тобою знаємо, як було з самого початку!
З тими словами Дядько-панько досить-таки відчутно тицьнув пращура костуром у живіт. Задзвеніло скло, старе дзеркало тріснуло і враз обсипалося на підлогу. В одному видовженому осколку Дядько-панько встиг лише помітити приголомшений вираз обличчя Пращура, як і той впав та розбився. Дядько-панько стояв перед коричневим шматком картону, який анічогісінько не міг йому сказати…
– Ага, – буркнув Дядько-панько і пішов собі геть. Він був дуже сердитий.
Дядько-панько сів перед відчиненими дверцятами кухонної плити і задумався, дивлячись на вогонь. На столі Гемуль розгорнув цілу купу всіляких креслень.
– Щось негаразд зі стінами, – сказав він. – Вони якісь криві і весь час валяться. їх зовсім неможливо припасувати між гілками.
"Може, він заліг у зимову сплячку", – міркував Дядько-панько.
– Зрештою, – вів далі Гемуль, – стіни відгороджують від світу. Напевно, набагато приємніше, сидячи на дереві уночі, роззиратися на всі боки й дивитися, що діється навколо. Як ви гадаєте?
– Мабуть, усі значні події відбуваються навесні, – мовив Дядько-панько сам до себе.
– Що ти сказав? – перепитав Гемуль. – Так цікавіше, правда?
– Ні, – відповів Дядько-панько, не слухаючи, що той каже.
Нарешті він знав, що йому слід робити – усе дуже просто! Треба перестрибнути через усю зиму і відразу опинитися у квітні. І нема над чим ламати собі голову! Достатньо вимостити собі затишне кубельце для сну, і нехай світ котиться далі своїм шляхом. А коли він прокинеться, усе знову буде так, як і повинно бути. Дядько-панько подався до комори, зняв покришку з супниці, наповненої ялиновою глицею, і дуже зрадів. Раптом йому страшенно захотілося спати. Він пройшов повз замисленого Гемуля:
– Бувай! Я залягаю у зимову сплячку! – повідомив він.
– Бувай! Бувай! – неуважно відповів Гемуль. Коли двері за Дядьком-паньком зачинилися, він підвів голову, глянув йому услід і знову поринув у важкі роздуми, бо нелегка то справа змайструвати дім на гілках клена.
Того вечора на небі не було ані хмаринки. Під лапками мудрика хрустіла тоненька крига, коли він простував садом. Долина мумі-тролів повнилася студеною тишею, сніг побілив схили навколишніх гір. Куля була порожньою. Вона враз стала звичайною, хоч і гарною блакитною скляною кулею. Зате чорне небо усіялося зорями, мільйонами мерехтливих іскристих діамантів. То були зимові зорі, холодні мов крижинки.
– Ось і прийшла зима, – сказав мудрик, заходячи до кухні.
Гемуль нарешті прийняв рішення, що без стін будиночок для Мумі-тата лише виграє, вистачить там і самої лише підлоги. Він з полегкістю згорнув усі свої папери і сповістив:
– Дядько-панько заліг у зимовий сон.
– Він взяв з собою свої речі? – запитав мудрик.
– Навіщо вони йому? – здивувався Гемуль.
Ті, що залягають у зимовий сон, стають, зазвичай, набагато молодшими, прокинувшись навесні. їм нічого не треба, вони тільки хочуть, щоб їх не турбували. Однак мудрик знав, як важливо відчути після пробудження чиєсь піклування, тому він розшукав речі Дядька– панька, виклав їх перед одежною шафою, потім накрив його ковдрою з гагачого пуху, дбайливо підіткнувши з усіх боків, бо зима може видатися лютою.