Отже, йдеться про пляшечки з ліками і коньяком, про листа та вісім пар окулярів… Ми поділимо Долину й будинок на окремі ділянки, і кожен з нас…
– Так-так-так, – радісно підхопила Чепуруля. Вона зазирнула до вітальні й стурбовано запитала: – Як ти почуваєшся?
– Зле, – відповів Дядько-панько. – А що в цьому дивного, якщо тебе змушують їсти кожух на юшці і не дають назабуватися досхочу!
Він лежав на канапі у вітальні, натягнувши на себе купу ковдр й насунувши на носа капелюха.
– Скільки ж тобі років? – обережно поцікавилася Чепуруля.
– Помирати ще не маю наміру! – немов відтяв Дядько-панько радісним голосом. – А тобі скільки?
Чепуруля зразу зніяковіла. В усьому будинку хряскали, відчиняючись і зачиняючись, двері; у садку галасували й тупотіли. Усі думали тільки про Дядька-панька.
"Кошик може бути, де завгодно", – думав він із деяким задоволенням. Біль у животі вгамувався і більше йому не дошкуляв.
До вітальні увійшла Мюмля й сіла на краєчок канапи.
– Послухай-но, Дядьку-паньку, – сказала вона. – Ти такий же здоровий, як і я, добре про це знаєш…
– Цілком можливо, – погодився Дядько-панько. – Але я не встану з ліжка, доки мені не влаштують забаву. Таку собі маленьку забаву на честь одужання старого дядька.
– Або велике свято для мюмль, які люблять потанцювати, – замислено додала Мюмля.
– Ще чого! – скрикнув Дядько-панько. – Пишний банкет для мене і пращура! Він не веселився сотні років, а тепер сам, як палець, сумує в одежній шафі.
– Якщо ти в це віриш, то повіриш в усе на світі, – усміхнулася Мюмля.
– Знайшов! – долинув знадвору голос Гему ля. Двері відчинилися, й вітальня враз наповнилася гамором. – Кошик стояв під ґанком! – сповістив Гемуль. – А коньяк на іншому березі ріки!
– Струмка, – виправив його Дядько-панько. – Спершу я вип'ю коньяку.
Чепуруля налила йому крапелинку. Усі уважно дивилися, як він п'є.
– Дати тобі по дрібці кожних ліків чи достатньо одних? – запитала Чепуруля.
– Нічого не треба, – відповів Дядько-панько, з зітханням відхиляючись на подушки. – Просто не кажіть нічого такого, про що я не люблю чути. А цілковито я зможу одужати тільки тоді, коли ви влаштуєте мені свято…
– Зніміть з нього черевики, – порадив Гемуль. – Лавко, зніми з нього черевики! Це перше, що треба зробити, коли болить живіт…
Мудрик розшнурував черевики Дядька-панька й зняв їх з лап. В одному з черевиків він знайшов зім'ятий клаптик білого паперу.
– Це ж лист! – скрикнув Нюхмумрик. Він обережно розгорнув папірець і прочитав:
"Ласкаво прошу не розпалювати вогонь у кахельній печі, бо там мешкає пращур. Мумі-мама".
17
Чепуруля уже нікому нічого не розповідала про те, що мешкало в одежній шафі. Вона намагалася заповнити свої думки дрібними буденними справами – простими і звичними. Але ночами їй вчувалися тихі, ледь чутні звуки, ніби хтось шкряботів за шпалерами або квапливо чеберяв лапками вздовж плінтусів на підлозі, а одного разу у стіні над її узголів'ям стукотіло так, ніби завівся жук-точильник.
З усіх денних справ їй найбільше подобалося скликати гонгом на обід мешканців будиночка. А ще, коли стемніє, виносити на поріг кухні відро зі сміттям. Нюхмумрик грав на гармонії майже щовечора, і Чепуруля вивчила всі його пісні, але насвистувала їх лише тоді, як була певна, що ніхто її чує.
Одного вечора Чепуруля сиділа на ліжку і намагалася придумати привід, щоб не спати.
– Ти спиш? – запитала Мюмля за дверима. Вона увійшла до кухні, не чекаючи відповіді. – Мені потрібна дощівка, щоб помити волосся…
– Хо-хо! Річкова вода нітрохи не гірша! – буркнула Чепуруля. – Вона в середньому відрі. А он там – джерельна. Але сполоснути голову можеш дощівкою, якщо це так важливо… Тільки ж не нахлюпай на підлогу!
– Бачу, ти вже знову стала сама собою, – констатувала Мюмля, ставлячи воду на вогонь. – Такою, правду кажучи, ти мені більше подобаєшся. На святі я розпущу волосся…
– Що за свято? – насторожилася Чепуруля.
– На честь одужання Дядька-панька, – пояснила Мюмля. – Хіба ти не знаєш, що завтра ми бенкетуватимемо в кухні?
– Он як! Це для мененовина! – Чепуруля була вражена. – Дуже добре, що ти мене попередила! Це саме те, що необхідно для істот, звіяних докупи вітрами, дощами та бурями, – влаштувати свято! А посеред свята згаснуть свічки. Коли ж їх знову запалять, на одного члена товариства стане менше…
Мюмля зацікавлено оглядала Чепурулю.
– Іноді ти буваєш така непередбачувана, – мовила вона. – Це ти добре придумала! А потім один за одним зникають усі, залишається тільки кіт, який сидить та вмивається на їхній могилі!
Чепуруля здригнулася.
– Вода вже, здається, загрілася, – сказала вона. – Та й немає тут ніякого кота…
– Його неважко роздобути, – усміхнулася Мюмля. – Досить трохи пофантазувати – гоп! І маєш кота! – Мюмля зняла з вогню каструлю з водою і відчинила двері ліктем. – На добраніч! Не забудь зробити гарну зачіску! Гемуль сказав, що ти прикрасиш кухню, бо маєш артистичну натуру.
Мюмля вийшла, зачинивши за собою двері ногою.
Серце Чепурулі несамовито гупало.
"Вона артистична натура! Гемуль сказав, що вона має артистичну натуру! Які чудові слова!" Чепуруля кілька разів повторила їх, насолоджуючись їхнім звучанням.
Коли в будинку все стихло, Чепуруля взяла гасову лампу й подалася на пошуки прикрас, що мали би зберігатися на верхній полиці шафи Мумі-мами. Картонна пачка з паперовими ліхтарями та стрічками стояла на своєму звичному місці – у правому кутку найвищої полиці. Ліхтарики лежали згромаджені купою й заляпані воском. Були там і великодні прикраси, старі листівки з трояндовими візерунками та побажаннями на дні народження: "Моєму любому Татусеві", "Вітаємо з днем народження дорогого Гемуля", "Цілуємо і обіймаємо дорогеньку крихітку Маленьку Мю", "Капарулі з найтеплішими побажаннями". Капарулю родина мумі-тролів любила, напевно, трохи менше, ніж решту.
А ось і паперові гірлянди. Чепуруля знесла увесь той скарб до кухні й розклала на столі. Потім вона розпустила волосся й накрутила його на папільйотки.
Пораючись, вона стиха насвистувала, чисто й без жодної фальшивої нотки, про що й сама не здогадувалася.
Мудрик Лавка чув розмови про свято. Гемуль назвав його вечіркою. Мудрик знав, що кожний мав прикластися до розважальної програми і підозрював, що під час вечірки треба бути балакучим та компанійським. А йому зовсім цього не хотілося. Мудрик Лавка прагнув усамітнення, щоб поміркувати, чому він так неймовірно розлютився за недільним обідом. Його налякало відкриття, що у ньому вживаються два різні мудрики: один звичний, а іншого він не знає, і той інший мудрик може повернутися будь-якої миті й осоромити його перед рештою мешканців. Після тієї неділі Гемуль сам, без будь-чиєї допомоги будував дерев'яний будиночок для Мумі-тата. Він більше не покрикував на мудрика, але обоє почувалися незручно.
"Чому я так розсердився на нього? – бідкався у душі мудрик Лавка. – Зовсім не було чого сердитися… Та й я раніше ніколи таким не був… На мене щось таке найшло й вихлюпнулося через верх, немов водоспад! А я ж насправді такий добрий…"
Добрий мудрик пішов до річки по воду, наповнив відро й поставив його перед входом до намету. У наметі сидів Нюхмумрик, вирізував з цурпалка ложку, а може, й зовсім нічого не робив; сидів собі, мовчав і знав про все на світі. Усе сказане Нюхмумриком видавалося дуже правильним і непогрішним, але потім, коли мудрик зоставався на самоті, він не міг збагнути, що ж Нюхмумрик мав на думці, а вернутися й перепитати якось не смів. Бо ж бувало й таке, що Нюхмумрик не відповідав на запитання; закусивши люльку, торочив щось про чай та погоду або неприємно й незрозуміло хмикав, і тоді мудрикові здавалося, що він ляпнув якусь несусвітну дурницю.
"Не розумію, чому ним усі так захоплюються! – дивувався мудрик. – Люлька додає йому, звісно, статечності… А може, його поважають за мовчазність та незалежну поведінку? Але ж я теж так поводжуся, тільки ніхто чомусь мною не захоплюється. Мабуть, тому, що я надто маленький".
Мудрик Лавка, поринувши у задуму, побрів униз садом аж до великого болота. "Не хочу мати друзів, які привітно поводяться, але насправді цілком байдужі до мене або ж люб'язні тільки з обов'язку. І таких, щоб мене боялися, теж не хочу. Я хочу мати друга, який би мене любив і леліяв, – я хочу мати маму!"
У цю пору, восени, болото було похмурим місцем, місцем, де можна заховатися, вичікуючи ліпших часів. Але мудрик знав, що Звірятка тут не було, подалося геть. Воно поскрипіло своїми новими зубками й пішло своєю дорогою. А це ж мудрик Лавка подарував Звіряткові нові зуби…
Дядько-панько сидів, дрімаючи, на містку через річку. Коли мудрик проходив поблизу, він прокинувся й гукнув:
– Буде свято! Велике свято на мою честь!
Мудрик Лавка спробував прошмигнути повз нього, але Дядько-панько перехопив його костуром.
– Ти повинен мене вислухати, – суворо звелів він. – Я сказав Гемулеві, що пращур мій найліпший друг, а він не бенкетував уже сотню літ! Отож його необхідно запросити на свято! У ролі почесного гостя! Гемуль щось там покивав головою, але я доводжу до відома усіх: без пращура святкувати нічого не буду! Зрозумів?!
– Так, звісно, зрозумів, – пробелькотів мудрик. Він не міг думати ні про кого іншого, окрім Звірятка.
Сонце скупо сіяло проміння на ґанок, там сиділа Мюмля й чесала своє волосся.
– Агов, любий мудричку! – гукнула вона. – Ти вже приготував програму на свято?
– Я ж нічого не вмію, – ухильно відповів мудрик Лавка.
– Ходи сюди, – покликала його Мюмля. – Тебе треба причесати…
Мудрик слухняно підійшов до Мюмлі, а вона заходилася вичісувати його кудлату чуприну.
– Якби ти чесав своє волосся хоча б десять хвилин на день, воно ніколи не стало б таким кудлатим, – присоромила малого Мюмля. – Воно гарно влягається, та й колір в нього приємний. Отож ти нічого не вмієш?.. Але сердитися вмієш! Але ж сам усе й зіпсував, коли сховався під столом.
Мудрик стояв непорушно, йому подобалося, щоб його причісували.
– Мюмле, – озвався він несміливо, – а куди б ти подалася, якби була великим лютим звіром?
– До страшного похмурого лісу, що починається за кухнею, – відразу знайшлася на відповідь Мюмля. – Вони ходили туди, коли бували не в гуморі…
– Ти маєш на увазі гостей будинку?
– Ні, родину Мумі-тролів.