Усе в нього по уставу, все на місці, до останнього ґудзика, навіть брюки бездоганно випрасовані! Не часто побачиш у хащах таку елегантність.
Цей лейтенант маленький на зріст і, здається мені, людина не лагідна. У нього блідоблакитні очі, або навіть стальні, і вираз їх ніяк не можна назвати доброзичливим; при цьому він небалакучий і відлюдькуватий. Після полудня він виходив із свого намету тільки два рази, і то з єдиною метою — перевірити своїх людей. Щоразу, побачивши начальника, стрілки підводяться і вишиковуються. Лейтенант проходить перед строєм, прямий, як струна, його крижаний погляд обводить їх з голови до ніг, і він зникає у себе, не промовивши ні слова.
Його сержанти, навпаки, невимовно брудні. Їхні "мундири" — це справжнє лахміття; штани в них надто короткі, ще й полатані, номера полку чи якихось інших знаків немає. Важко повірити, щоб французьких солдатів так погано екіпірували. І ще одне: враження таке, ніби власники цих зношених мундирів почувають себе в них якось незвично. Розмовляють вони тільки один з одним і завжди стиха. Як я не напружував свій репортерський слух, вловити вдалося лише кілька малозначних слів.
Що ж до суданських стрілків, то вони після чергувань тримаються вкупі і — річ майже неймовірна! — теж дуже небалакучі. Вони мовчки готують собі їжу або сплять. Їх зовсім не чути. Кожний наказ сержантів миттю виконується. А в цілому складається враження, що ці двадцятеро негрів сумні й чимсь налякані.
Ось які мої спостереження.
Весь цей день мадемуазель Морна не показується. Не видно і Чумукі, через що моя стаття все ще лежить у мене в кишені.
15 лютого. Прокинувшись уранці, я не помічаю ніяких приготувань до відправки. Запитую Тонгане і дізнаюся, що ми сьогодні не зрушимо з місця. Після вчорашнього відпочинку це здається дивним.
Випадково зустрічаюся з лейтенантом Лакуром, таким же виструнченим і елегантним. Спинившись, запитую його про причину затримки.
— Наказ пана Барсака, — відповідає він лаконічно.
Три слова, вітання по-військовому, поворот на каблуках. Лейтенант Лакур не з тих, кого звуть блискучими співрозмовниками.
Невже начальник експедиції вирішив припинити подорож з цією в п’ять раз зменшеною охороною? Це мене цікавить і водночас турбує: таке рішення привело б до закінчення репортажу, який (я передчуваю!) починає ставати сенсаційним.
Коло десятої години помічаю Барсака. Він прогулюється великими кроками, заклавши руки за спину, втупивши погляд у землю, видно, що настрій у нього не блискучий. Не дуже вдало обраний момент, щоб розпитувати його про дальші наміри, але мене це не спиняє.
Барсак не сердиться. Він перестає ходити і якусь мить мовчки дивиться на мене. Нарешті каже:
— Кілька днів тому, пане Флоранс, ви ставили мені те ж саме запитання. Я вам не відповів. Сьогодні можу вам сказати, що сам не знаю, що відповісти.
— То ви ще не прийняли ніякого рішення, пане депутат?
— Ні. Я обмірковую, намацую ґрунт, зважую всі "за" і "проти"... — Знову мовчання, потім раптом: — Ні, справді, чом би нам не розглянути це питання разом? Ви людина практична, розважлива. (Щиро дякую, пане Барсак!) Ви мені дасте добру пораду.
Я вклоняюсь.
— До ваших послуг, пане депутат.
І я розповідаю йому про свої спостереження за нашою охороною та її командиром і, як висновок з цього, несміливо формулюю. припущення, що, коли ці люди не справжні солдати, вони, можливо, служать нашому невідомому ворогові, на якого ми досі не хотіли зважати.
Вислухавши, Барсак починає реготати.
— Справжній роман! — вигукує він. — Виявляється, у вас блискуча уява, пане Флоранс! Вона вам дуже стане в пригоді, якщо ви коли-небудь візьметесь за писання п’єс, але не раджу вам покладатися на неї в реальному житті.
— Проте... — починаю я, зачеплений його тоном.
— Немає ніяких "проте". Є факти. Підписаний наказ, це по-перше...
— Його могли підробити...
— Ні, капітан Марсеней визнав його дійсним і виконав, не вагаючись.
— Його могли викрасти...
— Знов роман! Як, я вас питаю, можна було б підмінити справжній конвой? Треба було б тримати напоготові загін, досить численний, щоб, по-перше, знищити справжніх солдатів, усіх до останньої людини, розумієте — до останньої людини! — і, по-друге, щоб замінити їх абсолютно тотожним загоном, і притому заздалегідь, коли ще ніхто не міг знати про те, яка буде чисельність нового загону, та й взагалі про те, що цей конвой має бути надісланий полковником Сент-Обаном. Ніхто з людей лейтенанта Лакура не поранений, отже цей загін має бути дуже численний, ви ж повинні розуміти, що справжні солдати не дозволили б винищити себе, не захищаючись. І ви хочете, щоб така банда лишилась непоміченою, щоб чутки про такий бій не дійшли до нас! Ви ж знаєте — в хащах новини поширюються від села до села із швидкістю телеграми... Ось на які неможливі речі доводиться наштовхуватися, коли даєш волю власній уяві!
І справді, Барсак має рацію. І де був учора мій здоровий глузд? Я сам себе умовив.
— А що особливого ви знайшли в цих неграх і сержантах? Вони дуже брудні, це правда, але і в капітана Марсенея можна було побачити не чистіших. У похідних умовах немає можливості виявляти особливий педантизм щодо обмундирування.
Золоті слова! Докидаю несміливо (бо я справді починаю вагатися):
— А проте лейтенант Лакур...
— О, він надзвичайно коректний! — усміхаючись вигукує Барсак.
— Одразу видно, що це людина, яка дуже дбає про себе і свій туалет. Але це ж не злочин.
Ні, безумовно! Я роблю останнє зусилля:
— А все ж таки новісінький мундир — це дивно...
— Другий мундир у нього в чемодані, — пояснює Барсак (у нього на все є відповідь!). — Пан Лакур був дуже запорошений і вирішив відрекомендуватись мені в повному параді.
Видно, що він вважає це цілком нормальним. Що ж, очевидно, це я недооцінюю особу начальника експедиції.
— Я вчора мав довгу розмову з лейтенантом Лакуром. Запевняю вас, це чарівна людина, незважаючи на надмірне прагнення до елегантності. Ввічливий, добре вихований, навіть шанобливий...
Пан Барсак розправляє плечі.
— ...навіть шанобливий. В його особі я маю дуже приємного нового знайомого і дуже поступливого підлеглого.
Я запитую:
— А лейтенант Лакур не вбачає ніяких перещкод для продовження подорожі за даних умов?
— Ні, ніяких.
— А проте ви вагаєтесь, пане депутат.
— Я більше не вагаюсь, — заявляє Барсак, який встиг у розмові сам себе переконати. — Ми вирушаємо завтра.
— Не порушуючи питання про доцільність подорожі, оскільки доведено можливість продовжувати її? Прихована іронія мого запитання лишається непоміченою.
— Навіщо ж ? — відказує Барсак. — Ця подорож не тільки корисна, вона необхідна.
— Необхідна?..
Настрій у Барсака явно вже покращав. Він по-дружньому бере мене за руку і пояснює конфіденціальним тоном:
— Між нами, любий мій, скажу вам дещо, чого б я не повторив з трибуни в палаті. Так от, якщо ми доведемо подорож до кінця, то далі події розгортатимуться ось як: ми обоє, я і Бодрієр, подамо свої звіти, висновки яких будуть діаметрально протилежні. Ці звіти будуть передані у відповідну комісію, де ми або підемо на взаємні поступки, і отже якійсь частині негрів на океанському узбережжі буде надано право голосу, що означатиме мою перемогу, або ж ми не підемо ні на які поступки, і справа скінчиться нічим. А через тиждень про це всі забудуть, і ніхто не зможе пригадати, говорять факти на мою користь чи ні. І в обох випадках ніщо не заважатиме мені чи Бодрієру — дивлячись, які будуть обставини, — одержати портфель міністра колоній. Якби ж я, навпаки, повернувся, не довівши свою місію до кінця, це б означало добровільне визнання власних помилок. Мої вороги одразу почали б репетувати, що я просто старий йолоп, і мене одразу б втопили.
Він робить маленьку паузу і закінчує глибокодумно:
— Ніколи не забувайте одну істину, пане Флоранс: політичний діяч може помилитись, це не має ніякого значення. Коли ж він визнає свою помилку — він пропав.
В захопленні від афоризму, я розстаюся з ним дуже задоволений. Повертаючись до себе, натрапляю на записну книжку Понсена, забуту на складаному стільці. Мій інстинкт журналіста переборює вихованість, і я рішуче розгортаю цей загадковий предмет. Ось коли я нарешті дізнаюся, що ж це наш мовчазний товариш пише з ранку до вечора.
Та ба! Годі щось розуміти. Самі цифри, перемішані з незрозумілими буквами. Якісь "з. д. 0,009", "П. к. с. 135,08" і так далі. Ще одна таємниця! Що це за шифр? Невже Понсен щось приховує? Невже він теж нас зраджує?
Про всяк випадок, занотовую деякі з його загадкових формул, кладу записну книжку на місце і тікаю зі своїм трофеєм. Хто знає, може, колись це придасться!
У другій половині дня я вирушаю на прогулянку. Мене супроводить Тонгане верхи на коні Чумукі — цей кінь кращий, ніж його власний. Ми їдемо по полю дрібною риссю. Хвилин через п’ять Тонгане не витримує і випалює:
— Добре Чумукі тікати. Чумукі паскудний зрадник.
От тобі й маєш! Виходить, Чумукі теж нас зрадив? Я удаю, що здивований.
— Ти хочеш сказати: Моріліре.
— Моріліре нічого доброго, — рішуче заявляє Тонгане. — Але Чумукі однаково, що Моріліре. Казав неграм: "Погано йти". Давав багато доло-тубаб (горілки), багате срібла, багато золота.
Золото в руках Моріліре і Чумукі? Це неправдоподібно.
— Ти хочеш сказати, що вони давали неграм каурі , щоб схилити їх на свій бік?
— Не каурі, — наполягає Тонгане. — Багато золота, — і додає подробицю, яка мене приголомшує: — Багато англійського золота.
— Ти знаєш англійське золото, Тонгане?
— Еге ж, — відповідає він. — Я ашанті. Я знаю фунтерлінги.
Я розумію, що Тонгане називає цим дивним словом фунти стерлінгів. Слово кумедне, але в цю мить мені не до сміху. Золото — англійське золото! — в руках Чумукі і Моріліре... Мене це бентежить, але я, зрозуміло, удаю, що всі ці пояснення мене мало цікавлять.
— Ти хороший хлопець, Тонгане, — кажу я йому, — і коли ти так добре знаєш "фунтерлінги", візьми цю золоту монету з гербом Французької республіки.
— Хороша республіка! — вигукує радісно Тонгане і підкидає вгору одержану монету; підхопивши на льоту, він опускає її в сідельну сумку.
При цьому обличчя у нього стає дуже здивоване, а рука витягає цілу купу паперів. Я з криком вихоплюю в нього ці папери, я їх добре пізнаю, адже це мої статті! Мої чудові статті залишилися в сумці негідника Чумукі! Перевіряю.