Та щасливий випадок підвернувся ворогу: бургундці взяли її в полон під час битви під Комп'єном, і вона одразу збагнула, що не мала жодного друга в політичному колі. Якби їй вдалося втекти, вона напевно б воювала, доки б англійці не відступили, і тоді вона змогла би струсити судовий порох зі своїх ніг та спокійно доживати віку в Домремі, як Гарібальді — на Капрері.
Сучасне спотворення історії Жанни
Я думаю, це все, що ми зараз можемо сказати про прозаїчний бік кар'єри Жанни. Романтика її піднесення, трагедія її страти, комедія спроби наступного покоління відновити її добру славу — все це є у самій п'єсі, а не в пролозі, який обмежується прісним переліком фактів. У тому, що такий перелік є вкрай необхідним, можна пересвідчитись, вивчаючи джерела, на які я посилався. Вони дають досить детальний опис візиту до Вокульору, оголошення Карла королем в Шиноні, облоги Орлеана та наступних за нею битв, коронації в Реймсі, захоплення в Комп'єні, суду і страти в Руані, з датами та іменами задіяних осіб; вони всі збиваються на манівці — на мелодраматичні легенди про жорстокого єпископа та загнану в пастку дівчину. Ця легенда менше би вводила людей в оману, якби була помилковою щодо фактів, та вірною щодо їхньої інтерпретації. Це показує, що суспільна думка міняється, як мода на одяг, і що людям дуже важко, якщо взагалі можливо, мати власну думку, яка не відповідає моді їхнього часу.
Історія завжди застаріла
Саме тому, до речі, дітей ніколи не вчать сучасної історії. Їхні підручники з історії описують періоди, усталена інтерпретація яких вийшла з моди і обставини яких уже ніяк не стосуються сьогодення. Наприклад, їх учать історії про Вашингтона, але говорять неправду про Леніна. В часи Вашингтона їм говорили неправду про Вашингтона, а вчили історії про Кромвеля. В п'ятнадцятому та шістнадцятому століттях їм говорили неправду про Жанну, а тепер могли б розказувати, як усе було насправді. Та, на жаль, брехня не припинилась, коли політичні обставини втратили актуальність. Реформація, яку, сама того не усвідомлюючи, прискорила Жанна, розпалила питання, що гарячі й досі (ви все ще можете побачити спалені будинки в Ірландії), в результаті чого сама Жанна залишилась предметом антиклерикальної брехні, протестантської брехні та невизнання римо-католицькою церквою її протестантства. Правда застрягає нам у горлі, якими б соусами її не поливали; ми зможемо проковтнути її тільки тоді, коли вона буде без жодних приправ.
Справжня Жанна недостатньо дивовижна для нас
Хоч віра, якої вимагала Жанна, була простою, її з презирством відкидає антиметафізична цивілізація дев'ятнадцятого століття, яка й досі лишається панівною в Англії та Америці і тиранічною у Франції. На відміну від сучасників Жанни ми не кидаємося в іншу крайність — не засуджуємо її як відьму, яка продала душу дияволу, бо не віримо в існування диявола і, відповідно, й у можливість укладення з ним комерційних контрактів. Наша легковірність, хоч і величезна, та не безмежна, і значний її запас розтрачений на медіумів, ясновидців, ворожок по долоні, критиків, християнських науковців, психоаналітиків, визначників електронних вібрацій, терапевтів ліцензованих та неліцензованих, астрологів; астрономів, які стверджують, що сонце міститься на відстані сто мільйонів миль від нас і що зірка-надгігант Бетельгейзе у сто разів більша за всесвіт; фізиків, які величину Бетельгейзе компенсують неймовірною мікроскопічністю атома, а також безлічі інших торгівців дивами, чию вірогідність у середні віки взяли б на глум. У середньовіччі народ вірив, що Земля пласка, бо це було для них очевидним; ми ж віримо, що вона кругла, не тому, що аж один процент із нас може це обґрунтувати з точки зору фізики, а тому, що сучасна наука нас переконала: все очевидне насправді тільки здається таким, а все магічне, неймовірне, надзвичайне, гігантське, мікроскопічне, безсердечне або несамовите є науково обґрунтованим.
Тільки не подумайте, ніби я вважаю, що Земля пласка чи що все те неймовірне, в що ми віримо, — марення і обман. Я просто захищаю свій вік проти обвинувачення, що ми наділені меншою уявою, ніж люди середніх віків. Я стверджую, що дев'ятнадцяте століття і, тим паче, двадцяте заткнули б п'ятнадцяте за пояс у сприйнятливості чудес, святих, пророків, магів, монстрів і всякого роду байок. В останньому виданні енциклопедії "Британіка" кількість див порівняно з вірогідними фактами ще більша, ніж у Біблії. Середньовічні духовні лікарі не вдавали, що можуть визначити, скільки янголів могло б танцювати на краєчку голки, і тому їхній романтичний образ значно програє в порівнянні з сучасними фізиками, які до мільярдної міліметра визначили кожну точку в русі електронів. Я нізащо у світі не поставив би під сумнів точність цих підрахунків чи існування електронів (чим би вони не були). Доля Жанни служить мені застереженням від єресі. Та я ніяк не збагну, чому люди, які вірять в існування електронів, вважають себе менш легковірними від тих, хто вірить в існування янголів. І якщо вони відмовляються разом з асесорами в Руані 1431 року повірити в те, що Жанна була відьмою, то не тому, що таке припущення є занадто дивовижним, а тому, що воно є недостатньо дивовижним.
Сценічні обмеження відтворення історичних подій
У своїй п'єсі я пропоную читачам правдиву історію Жанни. Цей твір містить усе те, що необхідно знати про неї; тільки для сцени я вмістив у три з половиною години події, історичний розвиток яких зайняв учетверо більше місяців, оскільки театр володіє чарами стиснення часу й простору, якими не володіє природа. Тож читачам не варто думати, що насправді Роберт де Бодрикорт був у Жанни в кишені за п'ятнадцять хвилин, чи що її відлучення від церкви, публічне каяття, повернення та смерть на вогнищі відбулися десь за півгодини. Що ж до драматизації сучасників Жанни, то можу тільки сказати, що в моїй п'єсі вони більш схожі на оригінали, ніж написані з уяви портрети пап, виставлені в Уффіці у Флоренції (принаймні коли я там був). Мій Дюнуа міг би легко зіграти графа Алансонського. Описи Жанни, залишені цими двома історичними особами, настільки схожі, що, оскільки людина підсвідомо найкраще розказує про себе саме через опис когось іншого, я припустив, що ці приємні молоді люди мислили майже однаково, тож я і склеїв їх в одного персонажа, таким чином заощадивши театральному режисерові одну зарплату і костюм зі срібних лат. Дещо допоміг портрет Дюнуа, який усе ще зберігається в замку Шатодан. Але насправді я знаю про цих людей та їхнє оточення не більше, ніж Шекспір знав про Фальконський міст і герцога Австрійського чи про Макбет і Макдаффа. З погляду їхніх дій в історії, які вони повторюють у п'єсі, я можу, на Шекспірівський лад, створити лише наближені до них образи.
Прогалина в єлизаветинській драмі
В мене проте є одна перевага над єлизаветинцями. Я змальовую середні віки з певним розумінням, до якого прийшли у середині дев'ятнадцятого століття після близько чотирьохсот п'ятдесяти років затемнення. Ренесанс античної літератури й мистецтва в шістнадцятому столітті та інтенсивний розвиток капіталізму поховали під собою середні віки, воскресіння яких — це другий ренесанс. В історіях же Шекспіра середньовічний дух зовсім відсутній. Його Джон Гонт[30] — це ніби дослідження часів Дрейка.[31] Хоча він походив із католицької сім'ї, всі його персонажі надмірно протестантські, індивідуалістичні, скептичні, егоцентричні в усьому, крім сердечних справ, хоч і в них — безмежно егоїстичні. Його королі — не державні діячі, його кардинали — не релігійні; неофіт, прочитавши п'єсу Шекспіра від початку до кінця, так і не дізнається, що насправді світом правлять сили, які проявляються через релігію та закони і творять епохи, а не вульгарні амбіційні особи, які тільки заколочують бійки. Божественна сила, яка висікає долі, що ми їх самі шліфуємо, згадується як сила фаталістична, проте одразу ж забувається, мов скороминущий пострах. Для Шекспіра і Марка Твена Кошон був би тираном і бандитом, та аж ніяк не католиком, а інквізитор Леметр — садистом, а не адвокатом. Ворик часів Жанни мав би не більше феодальних якостей, ніж його наступник — "Ворик Творець Королів" у п'єсі "Генріх IV". Для нас вони видаються цілковито задоволеними своєю позицією: коли ти справедливий до себе, то справедливий і до інших (правило, яке викликає найгострішу реакцію проти принципів середньовіччя), — ніби вони ширяють у повітрі без жодних громадських зобов'язань. Усі Шекспірівські герої саме такі, тому вони й близькі середньому класу, якому дуже зручно бути безвідповідальним за чужий кошт, не відчуваючи сорому та навіть не усвідомлюючи цього. Природа повстає проти цієї прогалини в п'єсах Шекспіра, тож я подбав про те, щоб атмосфера середньовіччя вільно хлинула у моїй виставі. Ті, хто подивляться її, не сприймуть приголомшливих подій, про які в ній ідеться, за лихо однієї особи. Перед ними постануть не тільки людські маріонетки, а й церква, Інквізиція, феодальний лад, за якого божественне натхнення б'ється в жорсткі рамки; їхня сила набагато моторошніша, ніж можливості маленьких смертних фігурок, які брязкотять срібними обладунками чи ходять нишком у своїх расах і каптурах, як в ордені св. Домініка.
Трагедія, не мелодрама
Злочинців ніколи не залишають у спокої. Злочин, як хвороба, зовсім не цікавий — це просто те, з чим треба покінчити за загальною згодою, і нічого більше. Це те, що люди роблять або з найкращими намірами, або тому, що вважають за необхідне зробити саме так, незалежно від намірів, і саме це є найцікавішим для нас. Підлий єпископ та жорстокий інквізитор Марка Твена і Ендрю Ланга такі ж нудні, як звичайні кишенькові злодії, і вони опускають Жанну до ще нуднішого персонажа, чиї кишені почистили. Тому я показав їх обох як гідних та яскравих представників церкви, бо це єдиний спосіб утримати п'єсу на рівні високої трагедії, а не посередньої судової сенсації. Злочинець у виставі не може бути нічим більшим, ніж diabolus ex machina,[32] що, мабуть, більш захопливо, ніж deus ex machina,[33] хоча оба однаково механічні, а отже цікаві виключно з механічного боку. Я повторюю, нас цікавить те, що роблять прості не умисні люди; якби Жанну спалили не звичайні люди в пориві справедливості, її смерть від їхніх рук мала б не більше значення, ніж смерть багатьох жінок через землетрус у Токіо.