Свята Йоанна

Джордж Бернард Шоу

Сторінка 13 з 29

Однак на батьківщині, на місці, яке Бог сотворив для нього, він був хорошою людиною. Так завжди буває. Якби я пішла до Англії, щоб завоювати її проти волі Господа Бога, і залишилась там жити, говорити їхньою мовою, диявол би вселився і в мене; на старості літ я би здригалася від усього того жаху, що накоїла.

РОБЕРТ. Нехай і так. Проте що більше диявола в тобі було б, то краще б ти воювала. Саме тому "годдемс" захоплять Орлеан. І тобі, чи навіть десятку тисяч таких, як ти, не до снаги їх зупинити.

ЙОАННА. Тисяча таких, як я, зупинили б їх. Десять таких, як я, зупинили б їх з Божою поміччю. (Вона поривчасто підводиться та підходить до нього, не витримуючи більше сидіти). Ви не розумієте, мсьє. Наші солдати завжди переможені, бо вони б'ються, тільки щоб урятувати власні шкури, а найлегший спосіб урятувати свою шкуру — це тікати. Наші лицарі думають тільки про гроші, які вони зможуть заробити на викупах, їхній принцип — не "вбий або будеш вбитий", а "тобі заплатять або ти заплатиш". Та я навчу їх боротися так, щоб воля Божа здійснилась у Франції, і вони відженуть нещасних "годдемс", як овечок. Ви з Поллі доживете до дня, коли на нашій землі не лишиться жодного англійського солдата і буде один король: не феодальний англійський, а Божий французький.

РОБЕРТ (до ПУЛАНЖІ). Може, це все і безглуздя, Поллі, але солдати можуть купитись на це, хоч здається, вже жодними словами не підняти їхнього бойового духу. Навіть дофін міг би купитись на це. Якщо їй вдасться підняти його бойовий дух, то вона зможе підняти бойовий дух будь-кого.

ПУЛАНЖІ. Я не бачу причини, чому б не спробувати. А ви? І є щось таке особливе в цій дівчині.

РОБЕРТ (повертаючись до ЙОАННИ). Тепер послухай ти мене і (відчайдушно) не перебивай, доки я не завершу.

ЙОАННА (бігом повернулась на стілець і сіла, як слухняна учениця). Так, мсьє.

РОБЕРТ. Отже, ти поїдеш до Шинона під ескортом цього джентльмена та трьох його друзів.

ЙОАННА (сяючи від щастя, плескає в долоні). Ох, мсьє! Ви святий, навколо вас засвітився німб.

ПУЛАНЖІ. Як вона зустрінеться з дофіном?

РОБЕРТ (поглянувши угору, ніби на свій німб). Я не знаю, а як вона зустрілася зі мною? Якщо дофін так і не прийме її, то він кращий, ніж я про нього думав. (Підводиться). Я відправлю її до Шинона, і вона може сказати, що прибула від мене. А далі вже буде як буде, це все, що я можу зробити.

ЙОАННА. А вбрання? Можна мені солдатське вбрання, правда ж, мсьє?

РОБЕРТ. Та бери, що хочеш. Я умиваю руки.

ЙОАННА (несамовита від свого успіху). Ходімо, Поллі! (Зривається з місця й вилітає).

ПУЛАНЖІ. Так, у ній є щось особливе. До побачення. (Виходить).

РОБЕРТ, усе ще сумніваючись, чи не дозволив божевільній дівчині та своєму підлеглому пошити себе в дурні, почухуючи потилицю, відходить від дверей.

Вбігає УПРАВИТЕЛЬ з кошиком.

УПРАВИТЕЛЬ. Пане, пане…

РОБЕРТ. Ну що ще?

УПРАВИТЕЛЬ. Кури несуться, мов здуріли. П'ять дюжин яєць!

РОБЕРТ (раптом завмирає, хреститься і ворушить блідими вустами). Святий Ісусе! (Вголос, на одному подиху). А вона таки від Бога.

ДІЯ ДРУГА

Шинон, в Турені. Частина тронної зали в замку відмежована завісою, аби служити як приймальня. АРХІЄПИСКОП Реймський, років п'ятдесятьох, добре відгодований прелат, у якому немає нічого духовного, окрім того як він себе намагається нести, а також гофмейстер, монсеньйор ДЕ ЛЯ ТРЕМУЛЬ, потворний винний бурдюк у людській подобі, чекають на ДОФІНА. У стіні, праворуч від чоловіків, є двері.

Надвечір'я 8 березня 1429 року. АРХІЄПИСКОП із гідністю стоїть на одному місці, в той час як гофмейстер, ліворуч від нього, аж закипає від люті.

ЛЯ ТРЕМУЛЬ. Що в дідька лисого дофін хоче нам довести, примушуючи чекати так довго? Звідки у вас стільки терпіння, щоб отак стояти, немов кам'яний ідол?

АРХІЄПИСКОП. Розумієте, я архієпископ. Архієпископ — це свого роду ідол. Що б не трапилось, він мусить зберігати спокій і з терпінням зносити витребеньки дурнів. Окрім того, пане гофмейстере, запізнюватися — це ж королівський привілей дофіна, чи не так?

ЛЯ ТРЕМУЛЬ. Прокляття на голову того дофіна! Ваша превелебносте, знаєте, скільки грошей він мені винен?

АРХІЄПИСКОП. Без сумніву, набагато більше, ніж мені, ви значно багатший за мене. Я так розумію, ви позичили йому все, що тільки могли. Як і я.

ЛЯ ТРЕМУЛЬ. Його останній улов з моєї кишені — двадцять сім тисяч. Круглих двадцять сім тисяч!

АРХІЄПИСКОП. На що ж вони йдуть? У мене навіть священики мають пристойніше вбрання, ніж він.

ЛЯ ТРЕМУЛЬ. Він обідає курятиною та бараниною. Він позичив у мене останній сантим, та хтозна, куди все поділося. (У дверях з'являється ПАЖ). Нарешті!

ПАЖ. Монсеньйоре, це не його величність. Зараз прибуде монсеньйор де Ре.

ЛЯ ТРЕМУЛЬ. Юний Синя Борода! Навіщо оголошувати його?

ПАЖ. З ним капітан Ля Гір. Здається, щось трапилось.

Входить ЖИЛЬ ДЕ РЕ, парубок двадцятьох п'яти років, розумний та витриманий, що хизується своєю маленькою, кучерявою, пофарбованою насиньо борідкою на чисто виголеному обличчі. Він намагається бути приємним, та через відсутність природної радості насправді радше відштовхує. До речі, через одинадцять років він зречеться церкви і його повісять за отримання насолоди від страшних жорсткостей. Та поки що тінь шибениці над ним іще не нависла. Він радісно підходить до АРХІЄПИСКОПА. ПАЖ відходить.

СИНЯ БОРОДА. Ваше покірне ягня, архієпископе. Доброго дня, мсьє. Ви знаєте, що трапилося з Ля Гіром?

ЛЯ ТРЕМУЛЬ. Що, довів себе брудною лайкою до нападу?

СИНЯ БОРОДА. Якраз навпаки. Один солдат порадив Брудноязикому Франку, єдиному чоловіку, котрий міг переплюнути Ля Гіра, не вживати таких слів на порозі смерті.

АРХІЄПИСКОП. Таких слів узагалі не слід вживати. То Брудноязикий Франк на порозі смерті?

СИНЯ БОРОДА. Так. Він щойно впав у колодязь і втопився. Ля Гір злякався до гарячки.

Входить капітан ЛЯ ГІР: людина, яка собаку з'їла на війні, та абсолютно безпардонна у спілкуванні.

СИНЯ БОРОДА. Я саме розповідав про пригоду гофмейстеру та архієпископу. Архієпископ каже — ви втрачена людина.

ЛЯ ГІР (широкими кроками проминає СИНЮ БОРОДУ та зупиняється між АРХІЄПИСКОПОМ і ЛЯ ТРЕМУЛЕМ). Це вам не жарти. Все набагато гірше, ніж ми думали. Це був не солдат, а янголиця, вбрана як солдат.

АРХІЄПИСКОП, ГОФМЕЙСТЕР, СИНЯ БОРОДА (вигукують усі разом). Янголиця?!

ЛЯ ГІР. Так, янголиця. Вона з півдюжиною солдат прийшла з Шампані, цей шлях кишить бургундцями, англійськими солдатами, дезертирами, грабіжниками й бозна-ким, та їм ніхто не трапився, тільки простий сільський люд. Я знаю одного з них — Пуланжі. Він каже, що вона — янголиця. Якщо з моїх вуст злетить іще хоч один проклін, моя душа буде приречена на вічні муки.

АРХІЄПИСКОП. Дуже добрий початок, капітане.

СИНЯ БОРОДА і ЛЯ ТРЕМУЛЬ сміються з нього. Повертається ПАЖ.

ПАЖ. Його величність.

Вони залишаються в невимушених позах, навмисне підкреслюючи свою непошану. Входить ДОФІН, якому 26 років, по смерті свого батька він король Карл Сьомий, тільки ще не коронований, у руці він тримає папірець. За фізичним складом — нещасне створіннячко, а сучасна мода ретельно голитись та запихати під головний убір кожну волосинку як жінкам, так і чоловікам, тільки підкреслює його мізерний вигляд. У нього маленькі вузенькі очі, довгий ніс, що ніби звисає над повною короткою верхньою губою, і вираз собаки, звиклого бути під палкою, та все ж невиправного і неприборканого. Однак він не грубий і не тупий, а його безцеремонний гумор допомагає скерувати розмову в потрібне русло. Саме зараз він радісно піднесений, немов дитина, котра отримала нову іграшку. Він стає по ліву руку від АРХІЄПИСКОПА. СИНЯ БОРОДА і ЛЯ ГІР відходять у напрямку до завіси.

КАРЛ. Архієпископе, знаєте, що мені прислав Роберт де Бодрикорт із Вокульора?

АРХІЄПИСКОП (презирливо). Ваші нові іграшки мене не цікавлять.

КАРЛ (обурено). Це не іграшка. (Сердито). Байдуже, я обійдусь і без вашої зацікавленості.

АРХІЄПИСКОП. Його світлість ображається без підстави.

КАРЛ. Дякую. У вас є готова проповідь на кожен випадок, чи не так?

ЛЯ ТРЕМУЛЬ (грубо). Годі гиркати. Що у вас там?

КАРЛ. А вам яке діло?

ЛЯ ТРЕМУЛЬ. Я повинен знати, що ви там закрутили з вокульорським гарнізоном. (Він видирає папірець із руки ДОФІНА і починає читати, водячи пальцем за кожним словом та затинаючись на кожному складі).

КАРЛ (принижено). Ви всі думаєте, що можете ставитись до мене, хто як хоче, бо я винен вам гроші і нікудишній воїн. Та в моїх жилах тече королівська кров.

АРХІЄПИСКОП. Навіть це під питанням, ваша світлосте. Мало хто визнає вас онуком Карла Мудрого.

КАРЛ. Щоб я більше і слова не чув про свого діда. Він був таким мудрим, що використав сімейний запас мудрості на наступні п'ять поколінь, залишивши мене дурнем, якого ви всі залякуєте і ображаєте.

АРХІЄПИСКОП. Візьміть себе в руки, сір. Вам не годиться так вибухати.

КАРЛ. О! Ще одна проповідь! Дякую. Як шкода, що хоч ви й архієпископ, та святі й янголи вам не являються.

АРХІЄПИСКОП. Що ви хочете цим сказати?

КАРЛ. Ага! Спитайте того громилу (вказуючи на ЛЯ ТРЕМУЛЯ).

ЛЯ ТРЕМУЛЬ (люто). Притримайте язика. Чули?

КАРЛ. Чув. Чув. Не треба верещати. Весь замок чув. Чого б вам не піти і не поверещати так на англійців та побити їх за мене?

ЛЯ ТРЕМУЛЬ (підіймаючи кулак). Ви, малий…

КАРЛ (ховаючись за АРХІЄПИСКОПА). Не смійте підносити руку на мене! Це державний злочин.

ЛЯ ГІР. Спокійно, герцог! Спокійно!

АРХІЄПИСКОП (рішуче). Припиніть. Це ні до чого доброго не доведе. Гофмейстере, будь ласка! Будь ласка! Ми повинні дотримуватись хоч якогось порядку. (До ДОФІНА). А ви, сір, якщо не можете керувати королівством, то хоч навчіться керувати собою.

КАРЛ. Ще одна проповідь! Щиро вдячний.

ЛЯ ТРЕМУЛЬ (передаючи папірець АРХІЄПИСКОПУ). Ось, прочитайте мені цей клятий лист. Від декого в мене аж кров у голові закипіла, всі букви сплутались.

КАРЛ (повертаючись та визираючи з-за лівого плеча ЛЯ ТРЕМУЛЯ). Як бажаєте, то я вам прочитаю. Я вмію читати, знаєте.

ЛЯ ТРЕМУЛЬ (з глибоким презирством, зовсім не зачеплений насмішкою). Знаю, бо чи не єдине, на що ви здатні, то це читати. Ви допоможете мені, архієпископе?

АРХІЄПИСКОП. Я гадав, де Бодрикорт має більш здорового глузду. Він прислав сюди якусь схиблену сільську дівчину…

КАРЛ (перебиває).

10 11 12 13 14 15 16

Інші твори цього автора: