Трагедія таких убивств у тому, що вони скоєні не звичайними вбивцями. Це законні, благочестиві вбивці; така суперечність одразу вносить елемент комедії в трагедію: янголи плачуть над убивством, коли боги сміються над убивцями.
Неминучі прикраси в трагедії
Тут я вам розкрию причину, чому життєву дорогу святої Йоанни в моїй драмі описано хоч і правдиво, та з деякими неточностями. Старі мелодрами про Жанну Д'Арк зводяться до конфлікту між злочинцем та героєм, чи як у її випадку — героїнею, не просто повністю втрачаючи головну суть, а й фальсифікуючи персонажів, зображаючи Кошона як негідника, Жанну як примадонну та Дюнуа як коханця. Автор же високої трагедії і комедії, поставивши за мету передати події настільки правдиво, наскільки це можливо, повинен вихваляти Кошона з такою ж завзятістю, як автор мелодрами його ганьбить. Вивчаючи історію, мені не вдалося знайти жодних підстав для обвинувачення Кошона у слабкій вірі та страшній жорстокості до Жанни, чи в класовій або сектантській упередженості, у прихильності до поліції та неприхильності до ув'язненого, які в сучасному суді сприймались би за належне; але й уважати його великим католицьким церковнослужителем, вільним від мирських пристрастей, підстав також немає. Так само й інквізитор Леметр виявився не менш совісним виконавцем своїх обов'язків, ніж я описав. Завдання ж сцени — зробити персонажів простішими, ніж вони були в дійсності, бо тільки так аудиторія зможе їх зрозуміти. В даному випадку Кошон та Леметр повинні дати також і розуміння церкви та Інквізиції, так само як Ворик — розуміння феодального ладу, а всі троє — дати людям двадцятого століття правильне уявлення про епоху, яка так сильно різниться від їхньої. Звичайно, що справжні Кошон, Леметр і Ворик не могли б цього зробити, оскільки вони були частиною середньовіччя, настільки ж несвідомі його особливостей, як атомної структури повітря, яким дихали. Та якби я не наділив їх достатньою свідомістю, необхідною для того, щоб вони пояснили своє ставлення до двадцятого століття, вистава була б зовсім не зрозумілою. Єдине, що я можу сказати у своє виправдання, це те, що я настільки правдоподібно описав цих трьох героїв драми, наскільки мені дозволили дослідження документів та моя здогадливість, а єдине відхилення від правди полягає в тому, що я вклав у їхні вуста слова, які б вони сказали, коли б усвідомлювали, що робили. Окрім цього, я не додав нічого свого ні до драми, ні до історії.
Про доброзичливі зауваження, як покращити п'єсу
Мушу висловити подяку критикам з обох боків Атлантики, включаючи і тих, хто висловлював тільки захоплення моєю п'єсою, за їх щиросердечні поради, як її вдосконалити. Вони, зокрема, вказують на те, що виставу можна значно скоротити, забравши епілог та заглиблення в такі нудні питання, як церква, феодальна система, Інквізиція, теорія єресі тощо, тобто все, що і так, як вони вважають, буде покреслене блакитним олівцем досвідченого театрального режисера. Я ж гадаю — вони помиляються. Справжні лицарі блакитних олівців, заощадивши півтори години на патранні п'єси, змарнують дві наступні на складні декорації: як запустити справжню воду в річці Луарі, збудувати справжній міст через неї та як поставити очевидно бутафорську битву за неї з Жанною на справжньому коні, на чолі тріумфуючого французького війська. Коронація б затьмарила всі попередні театральні видовища, показавши хід процесії вулицями Реймса та церемонію в соборі, з музикою, написаною зумисно для кожної зі сцен. Жанну б спалили на сцені, як містера Метисона Ланга[34] у "Вічному жиді", за тим принципом, що люди не так бажають знати, за що її спалили, як побачити, як же це покаже режисер, і саме за це вони готові заплатити. Антракти між діями, під час яких монтажники будуть збирати і розбирати грандіозні декорації, здаватимуться нескінченно довгими, а це принесе неабиякий прибуток закусочним барам. Стомлені і деморалізовані глядачі проґавлять свої останні поїзди, проклинаючи мене за такі неймовірно довгі й безжалісно нудні вистави. Однак преса співатиме дифірамби. Жоден знайомий із творчою історією Шекспіра не сумніватиметься, що вона б повторилася і зі мною, якби я настільки погано знав свою справу, щоб дослухатися цих доброзичливих, проте згубних радників; хоч таке й може статися, коли я втрачу свої авторські права. Тож можливо, для людей було б краще побачити виставу, доки я ще живий.
Епілог
Що ж до епілогу, то навряд чи б я підважив свою репутацію, висловлюючи думку, що страта Жанни була не сумним кінцем її історії в нашому світі, а тільки початком. Я повинен був усіма правдами й неправдами показати ту Жанну, яку піднесли до святих, і ту, яку спалили, бо багато жінок згоріли через те, що мали необережність зачепитися за камін сукнею з мусліну, але стати святою — це зовсім інша справа, набагато важливіша. Тому, боюсь, епілог має бути.
Для критиків, щоб не почувались проігнорованими
Для професійного критика (мені й самому довелося ним побути) похід до театру — це ніби прокляття Адама. Вистава — спокутування провини у поті чола свого, і що швидше вона скінчиться, то краще. Здавалось би, це ставить його в суперечливу позицію як театрала, з точки зору якого що довша вистава, то більше задоволення він отримує за свої гроші. Насправді так і є, особливо у провінційних містечках, де театрал іде на виставу виключно заради вистави й так настирливо вимагає певної тривалості видовища, що іноді це викликає справжнє збентеження серед режисерів-постановників через лаконічність лондонських п'єс, які вони привозять.
У Лондоні критика підкріплена чисельною групою осіб, які вчащають до театру (подібно до багатьох, котрі ходять до церкви), аби продемонструвати своє найкраще вбрання та подивитись на інших; аби не відставати від моди і мати про що поговорити під час званих обідів; аби захоплюватися акторами; аби провести вечір деінде, тільки не вдома, — коротко кажучи, з будь-якої причини, та тільки не через інтерес до драматичного мистецтва як такого. У фешенебельних районах кількість невіруючих, які ходять до церкви, або далеких від музики, які ходять на концерти, або людей, які не цінують драматичного мистецтва, але ходять до театру, настільки велика, що проповіді скоротили до десяти хвилин, а вистави — до двох годин, та навіть при цьому парафіяни з нетерпінням чекають благословення, а глядачі — заключного акту, щоб вони могли вже швидше піти на обід чи вечерю, яких вони чекають понад усе.
Так серед місць у партері та в пресі розповсюджується лицемірство. Ніхто не каже напряму, що справжня драма — це справжня мука і що просити людей терпіти її понад дві години (з двома довгими антрактами для перепочинку) — просто немилосердно. Ніхто не скаже: "Я ненавиджу класичну трагедію чи комедію так само, як і проповіді та симфонії, але я люблю кримінальні новини і новини про розлучення, а також танці й декорації, що збуджують мене чи мою дружину (чоловіка). Чого б люди з вищого суспільства не вдавали, я не можу пов'язати насолоду з будь-яким видом розумової діяльності і не вірю, що хтось інший може". Такі речі не озвучуються, але дев'ять десятих театральної критики в столичній пресі Європи й Америки — ті ж самі, тільки більш завуальовані, слова. Якщо ж не ці слова, то взагалі пустослів'я.
В мене з цього приводу немає жодних претензій, але претензії, зовсім безпідставні, є до мене. Та я звертаю на них не більше уваги, ніж Айнштайн звертав на тих, хто нічого не тямив у математиці. Я пишу в класичному стилі для цінителів класичної комедії і трагедії, які йдуть до театру, бо люблять драматичне мистецтво, люблять гарно написані і поставлені вистави та не можуть відірватись від них, навіть якщо ледь устигають на останній потяг чи автобус додому. Вони не прибувають після вечері, проминаючи перші тридцять хвилин вистави, а ще задовго до відкриття, навіть у лютий мороз, стоять у черзі під дверима, аби зайняти найкращі місця. В країнах, де вистава триває тиждень, вони приносять з собою кошики повні харчів і висиджують до самого кінця. Саме такі цінителі мистецтва забезпечують мені хліб. Я не даю їм видовища тривалістю дванадцять годин, бо за теперішніх умов це нездійсненно, хоча, наприклад, в Сурреї, Мідлсексі чи Обер-Аммергау поставити п'єсу, яка почнеться після сніданку і завершиться після заходу сонця — цілком можливо, і провести всю ніч в театрі набагато приємніше, ніж у Палаті громад, та й корисніше. У "Святій Йоанні" я доклав максимум зусиль, аби вкластись у класичні три з половиною години гри, розділені одним антрактом, зовсім не з художніх міркувань. Я знаю, що псевдокритикам та тим, хто лише вдає із себе театрала, це буде важко висидіти. Я можу тільки висловити їм своє співчуття, коли вони запевняють, що моя п'єса, хоч і чудова, та приречена на провал, бо не починається за чверть до дев'ятої і не закінчується рівно об одинадцятій. Тут багато фактів проти них. Вони забувають, що не всі люди такі, як вони. Все ж таки мені їх шкода; і хоч я не переписуватиму твору заради них, тим самим дозволивши ненависникам театру взяти гору над його любителями, та буду радий підказати, як їм зробити муку менш болісною. Вони можуть уникнути першої частини вистави, приїхавши, як завжди, з запізненням. Вони можуть уникнути епілогу, просто не дочекавшись його. Якщо ж той мінімум, що залишиться, все-таки нестерпний для них, то вони взагалі можуть не приходити. Але я наполегливо рекомендую не вдаватися до такого екстриму, бо це не збагатить ані моїх кишень, ані їхніх особистостей. Декотрі з них, помітивши, що важливо не скільки часу триває п'єса, а як швидко пролітає цей час, зробили для себе відкриття, що театр, хоч і у певні аристотельські моменти нестерпний, мов чистилище, та все ж — не обов'язково такий нудний, як часто їм здавався. Яке значення мають його незручності, якщо під чарами вистави ми геть про них забуваємо?
ДІЯ ПЕРША
Сонячний весняний ранок на річці Мезі, між Лотарингією та Шампанню, 1429 рік н. е., в замку Вокульор.
Капітан РОБЕРТ ДЕ БОДРИКОРТ, військовий сержант, привабливий і фізично сильний, та слабовольний за характером, компенсує дефект лютою лайкою на свого УПРАВИТЕЛЯ, битого собаку, з кістлявим тілом та облізлим чубом, якому може бути років 18 чи 55, важко сказати, він належить до типу людей, які не в'януть, бо ніколи й не розквітали.
Обидва чоловіки перебувають у сонячній кам'яній залі замку.