Я пив ковтками живлюще морське повітря. Поруч зі мною мої товариші насолоджувалися його освіжаючими подихами. Нещасним, котрі довго голодували, людям не можна накидатися на першу запропоновану їжу. Нам же, навпаки, не треба було стримувати себе, ми могли всією силою своїх легень вдихати морське повітря, а морський бриз сам собою вливав у нас цей п'янкий нектар.
— Ах, кисень, яке це благо! — у захваті говорив Консель. — Тепер, пане Ароиаксе, не бійтеся насолоджуватися ним. Тут вистачить його на всіх!
Нед Ленд не промовляв ні слова, а тільки розкривав свій рот, але так, що навіть акулі зробилося б страшно. А який у нього був могутній вдих! У легенях канадця була така "тяга", як у добре розтопленій печі.
До нас швидко поверталися сили, і, коли я огледівся, то побачив, що на палубі були тільки ми. Нікого з екіпажу. Навіть капітана Немо. Дивні моряки "Наутилуса" задовольнялися тим повітрям, що циркулювало усередині самого судна. Жоден не вийшов насолодитися свіжим повітрям.
Перші вимовлені мною слова були словами подяки двом моїм товаришам. Протягом довгих годин нашої агонії Консель і Нед підтримували в мені життя. Ніякою подякою не можна було відплатити за їхню відданість.
— Добре вже, пане професоре, нічого говорити про це! — відповів мені Нед Ленд. — У чому ж тут заслуга? Ніякої. Це проста арифметика. Ваше життя дорожче за наше. Отже, його і треба було зберегти. [330]
— Неправильно, Неде, — відповів я. — Немає нікого вище за людину доброї і шляхетної душі, а ви — такий!
— Гаразд! Гаразд! — повторював збентежений канадець. — І ти, мій милий Конселю, ти теж дуже страждав.
— Та ні — не дуже. Якщо по правді, мені, "звичайно, трохи бракувало повітря, але, по-моєму, я до цього пристосований. Крім того, я бачив, що пан професор непритомніє, а від цього в мене пропадало бажання дихати. Як-то кажуть, у мене перехоплювало подих.
Консель, почуваючи, що заплутався в поясненнях, махнув рукою.
— Друзі мої, — відповів я, глибоко розчулений, — тепер ми навіки пов'язані один з одним, і стосовно мене ви маєте повне право...
— Яким я скористаюся, — перервав мене канадець.
— Еге! — вимовив Консель.
— Так, — продовжував Нед Ленд, — правом узяти вас із собою, коли я полишу цей клятий "Наутилус".
— Справді, — сказав Консель, — хіба ми не йдемо в гарні краї?
— Так, — відповів я, — ми йдемо до сонця, а тут сонце — це північ.
— Усе так, — зауважив канадець, — але питання в тім, прямуємо ми в Атлантичний чи у Тихий океан, інакше кажучи, у моря, часто відвідувані кораблями чи безлюдні.
На це я не міг відповісти, я сам побоювався, що капітан Немо поведе нас у той великий океан, що омиває береги Америки й Азії. Цим він завершить свою підводну кругосвітню подорож і повернеться в ті моря, де "Наутилус" буде перебувати в повній незалежності. А якщо ми повернемося в Тихий океан, далеко від населеної землі, що буде з планами Неда Ленда?
Але незабаром ми будемо точно поінформовані щодо цього. "Наутилус" йшов великим ходом. Ми швидко перетнули південне полярне коло і тримали курс на мис Горн. 31 березня о сьомій годині вечора ми були на траверсі південного краю Америки.
На той час всі наші страждання були вже забуті. Спогад про наше ув'язнення у льодах помалу стирався з нашої пам'яті. Ми думали тільки про майбутнє. Капітан Немо не з'являвся ні на палубі, ні в салоні. Щоденні позначки на карті півкулі, що робив помічник капітана, давали мені можливість точно стежити за курсом "Наутилуса". І ввечері того ж дня з'ясувалося, на моє глибоке задоволення, що ми повертаємося на північ Атлантичним океаном.
Я повідомив канадцю і Конселю результати своїх спостережень. [331]
— Гарна новина, — усміхнувся канадець, — але куди піде "На-утилус"?
— Цього, Неде, сказати я не можу.
— Чи не здумає капітан після Південного полюса податися па Північний, а потім повернутися в Тихий океан через горезвісну Північно-Західну протоку?
— За нього не поручишся, — відповів Коисель.
— Ну й нехай, — сказав канадець, — ми дременемо від нього раніше.
— У всякому разі, — додав Консель, — капітан Немо — людина — на всі сто, і ми не пошкодуємо, що зазнайомилися з ним.
— Особливо коли ми з ним розстанемося! — в'їдливо докинув Нед Ленд.
Наступного дня, 1 квітня, близько дванадцятої, коли "Наути-лус" сплив на поверхню, ми помітили на заході берег. Це була Вогненна Земля, прозвана так першими мореплавцями, які побачили на ній безліч димків, що піднімалися над хатинами тубільців. Вогненна Земля — це скупчення островів, які розкинулися на просторі в тридцять льє в довжину і двадцять чотири у ширину, між п'ятдесят третім і п'ятдесят шостим градусом південної широти і шістдесят сьомим градусом п'ятдесятою мінутою і сімдесят сьомим градусом п'ятнадцятою мінутою західної довготи. Берег мені видався низьким, але удалині височіли великі гори. По-моєму, я навіть розрізнив серед них гору Сармієнто, що досягає висоти 2070 метрів над рівнем моря, — це пірамідальна брила зі сланцевих порід, із дуже гострою вершиною, яка залежно від того, закрита вона хмарами, чи ні, віщує, як повідомив мені Нед Лепд, погану або добру погоду.
— Чудовий барометр, мій друже, — помітив я.
— Так, барометр природний, він не обдурив мене жодного разу, коли я плавав по Магеллановій протоці.
У цей час пік Сармієнто чітко вималювався на тлі неба. Це віщувало гарну погоду, що і підтвердилося.
"Наутилус", занурившись у воду, наблизився до берега, але йшов уздовж нього тільки кілька миль.
Крізь стекла вікон у салоні я бачив довгі, схожі на ліани стебла гігантських представників фукусових водоростей, покритих грушоподібними бульбашками і представлених кількома видами у водах Південного полюса; їхні клейкі гладенькі стебла досягають трьохсот метрів у довжину — це справжні мотузки товщиною з великий палець, дуже міцні; їх часто використовують замість причальних [332] канатів для невеликих суден. Інший вид трави, за назвою вельпи, з листям довжиною в чотири фути, покритим коралоподібними наростами, устеляв морське дно. Він слугував їжею і місцем скупчень для сили-силешгаї ракоподібних, молюсків, крабів, каракатиць. Серед них бенкетували тюлені —і морські видри, поєднуючи на англійський манер рибу з зеленню.
У цих винятково щедрих глибинах "Наутилус" плив із граничною швидкістю. До вечора він уже наближався до Фолклеидських островів, і наступного ранку я вже міг бачити гірські вершини цих островів. Глибина моря була тут незначна. Я гадав, і не без підстав, що два головних острови, оточені численними дрібнішими, колись утворювали частину Магелланової землі.
Фолклендські острови були відкриті, імовірно, Джоном Деві-сом, котрий назвав їх Південними островами Девіса. Пізніше Рі-чард Хаукіпс назвав їхній Майден Айланд — островами Діви Марії. На початку XVIII століття французькі рибалки із Сен-Мало назвали їх Малуїиами, і, нарешті, англійці, яким тепер належать ці острови, дали їм назву Фолкленд.
Коло їхніх узбереж наші сіті захопили кілька цікавих видів водоростей і серед них фукусів, у коріннях яких заплуталися найкращі у світі черепашки. Дикі гусаки і качки десятками зліталися на узбережжя; вони цілком заслужено посіли належне місце в Кухні "Наутилуса".
Що стосується риб, то я неабияк зацікавився костистими з групи бичків. Особливо мене зацікавив один вид бичка в двадцять сантиметрів довжиною, покритий жовтими і білуватими крапками.
Я милувався численними медузами і найкрасивішими з них — хризаорами, типовими для вод Фолклендських островів. Вони мали форму то напівсферичної парасольки, зовсім гладенької з буро-червоними смужками й обрамленої дванадцятьма правильними фестонами, то форму кошика, звідки вишукано звисали широке листя і довгі червоні гілочки. Вони плавали, загрібаючи своїми листоподібними губними щупальцями і розпускаючи за течією свою густу шевелюру з тонких окрайніх щупалець. Мені так хотілося зберегти кілька зразків цих ніжних зоофітів, але вони, на жаль, швидко гинуть поза рідною стихією.
Коли останні узвишшя Фолклендських островів сховалися за обрієм, "Наутилус" пірнув під воду на двадцять — двадцять п'ять метрів і плив уздовж берега Південної Америки. Капітан Немо не з'являвся. [333]
До 3 квітня ми ще пливли уздовж берегів Патагонії, то під водами океану, то на його поверхні. Нарешті, "Наутилуо перетнув широкий лиман, утворений устям Ла-Плати, і 4 квітня опинився на траверсі Уругваю, але за п'ятдесят миль від нього у відкритому морі. Пливучи уздовж вигадливої берегової лінії Південної Америки, він увесь час тримався напрямку на північ.
Отже, відтоді, коли ми ступили на борт "Наутилуса" у Японському морі, ми подолали відстань у шістнадцять тисяч льє.
До одинадцятої ранку ми перетнули тропік Козерога коло тридцять сьомого меридіана і пройшли у відкритому морі повз мис Фріо. На превелику досаду Неда Ленда, капітану Немо, вочевидь, не подобалося сусідство цих населених берегів Бразилії, і тому він ішов із запаморочливою швидкістю. Жодна риба, жоден із найшвидкоплинніших птахів не могли встигнути за нами, і усе, що було цікавого в цій частині океану, вислизнуло з нашої уваги.
Такий швидкий хід тримався кілька днів, і ввечері 9 квітня ми побачили найбільш східну точку Південної Америки, себто мис Сент-Рок. Але "Наутилус" знову пішов в інший бік і направився в самісінькі глибини підводної долини, що утворилася між цим мисом і гірським ланцюгом Сьєрра-Леоне на африканському березі. На широті Аптільських островів ця долина розходиться врізнобіч; на півночі ця долина закінчується величезною западиною в дев'ять тисяч метрів глибиною. Геологічний зріз у цьому місці океану до малих Антільських островів становить стрімку скелю в шість кілометрів височиною, а на широті островів Зеленого Мису височіє інша, не менш крута стіна, і тут, у морських глибинах, поміж цих двох скелястих хребтів, затонув цілий материк — Атлаптида. На дні величезної морської долини здіймається кілька гір, які надають мальовничого вигляду її підводним глибинам. Я розказую про це, покладаючись переважно на карти в бібліотеці "Наутилуса", що накреслені, вочевидь, рукою капітана Немо і ґрунтуються на його особистих спостереженнях.
Протягом двох днів ми борознили ці пустельні глибини, користуючись нашою системою похилих рулів, завдяки яким "Наутилус*— міг рухатись навскіс на будь-яку висоту.