Притому, щоб діяти, потрібно бути вільними, а ми сиділи взаперті! Я не уявляв собі, яким побитом можна втекти з цього сталевого каземату із герметичними затворами. І якщо командир зберігає в таємниці існування свого підводного корабля, — що було цілком імовірно, — він не дозволить нам [60] розгулювати на борту судна. Як він чинитиме з нами? Чи прирече на смерть, чи висадить колись на безлюдний острів? Ми були в його владі. Усі мої домисли, як мені здавалося, однаково були близькі до істини, і потрібно бути Недом Лендом, щоб сподіватися вирватися па волю. Утім, знаючи схильність канадця до нав'язливих ідей, я розумів, що чим більше він буде роздумувати, тим більше буде озлоблятися. Я вже відчував, що прокльони застряють у його горлянці, що в його рухах відчувається ледь стримувана лють. Він підхоплювався, метався, як дикий звір у клітці, гатив у стіну і ногою і кулаками. Час минав, голод давався взнаки, а стюард не показувався. Нашим хазяїнам, якщо у них дійсно були щодо нас добрі наміри, не личило б так надовго залишати без уваги потерпілих від аварії корабля!
Неда Ленда від голоду мучили спазми у шлунку, і він усе більше вибухав люттю; я починав уже побоюватися з його боку, попри дане ним слово, вибухів гніву при появі когось із команди судна.
Спливло ще дві години. Гнів Неда Ленда усе наростав. Канадець гукав, волав, але марно. Глухі були залізні стіни. Не чутно було ні найменшого шуму на судні, начебто усе там вимерло. Не відчувалося легкого дрижання корпусу при обертанні гвинта. Судно, без сумніву, стояло на місці. Занурившись у морську глибінь, воно не належало більше землі. Безгоміння це було жахливе.
Ми були полишені всіма, замкнені в стінах каземату. Я страшився думати про те, як довго може тривати наше ув'язнення. Проблиск надії, що спалахнув було при побаченні з капітаном, потроху згас. Ласкавий погляд цієї людини, печать великодушності на його обличчі, шляхетність постави — усе згладилось у моїй пам'яті. Я уявляв собі цього таємничого незнайомця таким, яким він, певне, і був: невблаганним, жорстокосердим. Він, вочевидь, поставив себе вище людяності, став недоступний почуттю жалості, зробився непримиренним ворогом собі подібних, котрим він заприсягся у вічній ненависті!
Але невже ця людина дасть нам загинути в стінах тісної темниці? Полишить нас у владі страшних мук, на які прирікає жорстокий голод? Жахлива думка опанувала моєю свідомістю, а уява згущувала барви. Розпач охопив мене. Консель був спокійний. Нед Ленд шаленів.
Раптом іззовні почувся шум. Чиїсь кроки гулко лупали по металевих плитах. Засуви верескнули, двері відчинилися, увійшов стюард. [61]
Перш ніж я встиг зробити рух, щоб утримати канадця, він кинувся на бідолаху, повалив його на підлогу, схопив за горло. Стюард задихався в його могутніх руках.
Консель намагався було вирвати з рук гарпунера його жертву, а я вже готовий був допомогти йому — і раптом так і завмер на місці зачувши сказане по-французькому:
— Заспокойтеся, містере Ленд, і ви, пане професоре! Звольте вислухати мене!
Глава десята
ВОЛОДАР МОРІВ
Це був капітан корабля.
Нед Ленд хутко підхопився на ноги. Стюард, ледве не задушений, негайно ж, за знаком свого пана, похитуючись, вийшов з каюти; і самовладання капітана було таке, що ця людина жодним жестом не виявила своєї злості проти канадця. Консель, і той, здавалося, трохи сторопів від несподіванки. І усі втрьох ми мовчки очікували розв'язки цієї сцени.
Капітан, обіпершись об край столу, схрестивши руки на грудях, уважно дивився на нас. Чи вагався він вступити з нами в перемови? Чи шкодував, що в нього вирвалося кілька французьких фраз? Цілком можливо.
Кілька секунд тривало мовчання, і ніхто з нас не наважувався його порушити.
— Добродії, — сказав, нарешті, капітан спокійним і проникливим голосом, — я вільно володію французькою, англійською, німецькою і латиною.
Я міг би відразу ж порозумітися з вами, але я хотів спершу простежити ваші дії і потім вирішити, як мені до вас поставитися. Усе, що ви розповіли про себе, і разом і поодинці, цілком збігалося; і я переконався, що ви дійсно ті особи, за яких ви себе видаєте. Я знаю тепер, що випадок звів мене з паном П'єром Аронаксом, професором природничих наук при Паризькому музеї, відрядженим за кордон з науковою місією; я знаю, що супутники пана професора — його слуга Консель і канадець Нед Ленд, гарпунер із фрегата "Авраам Лінкольн", що входить до складу військово-морського флоту Сполучених Штатів Америки.
Я уклонився на знак згоди. Капітан не звертався до мене із запитанням. Отже, відповіді не було потрібно. Він говорив французькою [62] зовсім вільно. Вимова його була бездоганною, слова точні, манера говорити чарівна. Потім він сказав:
— Ви, безсумнівно, вважали, що наша повторна зустріч могла б відбутися трохи раніше. Але я став у тупик, довідавшись, хто ви такий, пане! Я довго не міг дійти певного рішення. Прикрі обставини звели вас із людиною, що порвала з суспільством! Ви порушили мій спокій...
— Мимоволі, — сказав я.
— Мимоволі? — повторив невідомий, трохи підвищивши голос. — Невже "Авраам Лінкольн" мимохіть полював за мною у всіх морях? Невже ви мимоволі пустилися в плавання на борту цього фрегата? Невже ваші снаряди ненароком влучили в корпус мого судна? Невже містер Нед Ленд знехотя метнув у мене острогою?
Стримане роздратування відчувалося в словах капітана. Але на всі його докори в мене була зовсім природна відповідь.
— Пане, — сказав я, — до вас, звичайно, не долинали чутки, що ходили в Америці і Європі в зв'язку з вашим судном. Ви не знаєте, який відгук суспільної думки на обох материках мали аварії при зіткненні військових кораблів з вашим підводним судном! Я не стану стомлювати вашу увагу переліком усіх припущень, які намагалися пояснити непоясненне явище, що становило вашу таємницю. Але знайте, що, переслідуючи вас до найвіддаленіших морів Тихого океану, "Авраам Лінкольн" вважав, що він полює за якимсь морським чудовиськом, знищити яке він зобов'язаний будь-що-будь!
Легка усмішка ковзнула по губах капітана. — Пане Аронаксе, — сказав він більш спокійним тоном, — чи візьмете ви на себе сміливість стверджувати, що ваш фрегат не став би переслідувати й обстрілювати підводне судно з такою ж енергією, як переслідував морське чудовисько?
Питання капітана знітило мене. Я знав, що командир фрегата, капітан Фарагут, звичайно, не став би роздумувати. Він вважав би своїм обов'язком знищити підводне судно так само, як і дивовижного нарвала.
— Отже, ви повинні погодитися, пане, — продовжував невідомий, — що я маю право поставитися до вас, як до моїх ворогів.
Я знову нічого не відповів із тієї ж причини.
— Я довго вагався, — говорив капітан. — Ніщо не зобов'язувало мене бути з вами гостинним. У мене не було б нині причини зустрічатися з вами, якби я вирішив позбутися вас. Я міг би, [64] висадивши вас па палубу мого судна, що послужило вам притулком, опуститися в морські глибини і забути про ваше існування! Хіба я був не вправі так чинити?
— Дикун був би вправі чинити так, але не цивілізована людина! — заперечив я.
— Пане професоре, — втрутився із жвавістю капітан, — я зовсім не з тих людей, яких ви іменуєте цивілізованими! Я порвав усякі зв'язки із суспільством! На те в мене були вагомі причини. А наскільки причини були ґрунтовні, судити можу лише я один! Я не корюся законам цього суспільства і прошу вас ніколи на них не посилатися!
Усе було сказано. Гнівний і презирливий був погляд невідомого. І в мене майнув здогад, що в минулому цієї людини схована страшна таємниця. Недаремно він поставив себе поза суспільними законами, недаремно зник за межами досяжності, здобувши незалежність і волю в повному значенні цього слова! Хто наважиться переслідувати його в морських безоднях, якщо і на поверхні океану він припиняв усяку спробу вступити з ним у бій? Яке судно вистоїть проти цього підводного монстра? Яка броня витримає удар його тарана? Ніхто з людей не міг від нього зажадати звіту в його діях! Бог, якщо він вірив у нього, совість, якщо він ще не втратив її, були його єдиними суддями.
Усі ці думки промайнули в моїй голові, поки ця загадкова людина, заглибившись у себе, зберігала мовчання. Я дивився на нього з жахом і цікавістю; так, мабуть, Едіп(1) дивився на сфінкса(2)!
(1) Едіп — у гр. міфології син фіванського царя Лоя і Йокасти.
(2) Сфінкс — у мистецтві Давнього Єгипту зображення лежачого лева з головою людини.
Капітан увірвав, нарешті, томливе мовчання.
— Отже, я вагався, — сказав він. — Але, подумавши, вирішив, що свої інтереси можна зрештою поєднати з почуттям жалю, на яке має право всяка жива істота. Ви залишитеся на борту мого корабля, оскільки доля закинула вас сюди. Я надам вам свободу дій, утім, досить відносну; але натомість ви повинні виконати одну умову. Вашої обіцянки стримати своє слово цілком для мене досить.
— Я слухаю, пане, — відповів я. — Сподіваюся, що порядній людині не важко буде дотримати вашої умови!
— Певна річ! Отож: можливо, що деякі непередбачені обставини коли-небудь змусять мене віддалити вас на кілька годин або днів у ваші каюти без права виходити звідти. Не бажаючи вдаватися до насильства, я заздалегідь хочу заручитися вашою обіцянкою [65] беззаперечно коритися мені в подібних випадках. У такий спосіб я знімаю з вас будь-яку відповідальність за все, що може статися. Ви будете позбавлені можливості бути свідками подій, у яких вам не належиться брати участь. Чи приймаєте мою умову?
Отже, на борту підводного корабля вершаться справи, про які зовсім не слід знати людям, що не поставили себе поза суспільними законами! З усіх несподіванок, що готувало мені майбутнє, остання була не з найменших!
— Приймаємо, — відповів я. — Але дозвольте, пане, звернутися до вас із питанням?
— Будь ласка.
— Ви сказали, що ми будемо користуватися свободою па борту вашого судна?
— Повною свободою.
— Я бажав би знати, що ви розумієте під цією свободою?
— Ви можете вільно пересуватися в межах судна, оглядати його, спостерігати життя на борту, — за винятком поодиноких випадків, — коротше кажучи, користуватися свободою нарівні зі мною і моїми товаришами.
Очевидно, ми говорили різними мовами.
— Вибачте, пане, але це воля в'язня в стінах темниці! Ми не можемо цим задовольнитися.
— Доведрться задовольнитися.
— Як? Ми повинні полишити будь-яку надію побачити батьківщину, друзів, родину?
— Так! І разом з тим скинути із себе тяжке земне ярмо, що люди називають волею! Не так уже це обтяжливо, як ви думаєте!
— Що стосується мене, — закричав Нед Ленд, — я ніколи не дам слова відмовитися від думки втекти звідси!
— Я і не прошу такого слова, містере Ленд, — холодно відповів капітан.
— Пане, — закричав я, не володіючи собою, — ви зловживаєте своєю владою! Це нелюдяно!
— Навпаки, великодушно!.