Карел Чапек
Смерть Архімеда
Того вечора пан Рибка йшов додому в чудовому настрої: по-перше, він виграв партію в шахи ("Гарний був мат конем!" — задоволено згадував він, ідучи), а по-друге — насипало свіжого снігу, і він м'яко хрупотів під ногами в чарівній, прозорій тиші. "Боже, яка краса! — думав пан Рибка. — Місто під снігом раптом стає якесь маленьке-маленьке, таке старосвітське містечко, аж сподіваєшся побачити нічних вартових та диліжанси. Просто диво, який стародавній і сільський вигляд має сніг".
Хруп, хруп — пан Рибка намагався ступати по нетоптаному, такий приємний був йому той хрупіт. Він жив на тихій вулиці з садками, і слідів дорогою дедалі меншало. Он до тієї хвіртки звернули чоловічі чоботи й жіночі черевики. Мабуть, подружжя. "Цікаво, чи молоді вони?" —ласкаво подумав пан Рибка, ніби хотів поблагословити їх. А онде пробігла кицька, лишивши на снігу свої слідочки, схожі на квітки. "Добраніч, кицюню, — не померзли лапки?" А далі тяглася вже тільки одна низочка слідів — чоловічих, глибоких, рівних, виразний разочок кроків, що його розмотав якийсь самотній перехожий. "Хто ж це з сусідів пройшов?" — із приязною цікавістю спитав себе пан Рибка. — Тут ходить так мало людей, і ніщо не проїхало. Ми тут наче на краю життя. Коли я дійду додому, вулиця натягне білий пуховик аж до носа, і їй снитиметься, що вона сама — лише дитяча іграшка. Шкода — вранці цей сніг потопче та стара, що розносить газети, і наробить тут слідів і вздовж і впоперек, ніби-заєць..."
Раптом пан Рибка зупинився: саме коли він зібрався перейти через білесеньку вулицю до своєї хвіртки, йому впало в око, що й ті сліди, які тяглися перед ним, звертають із тротуару в напрямку його хвіртки. "Хто ж це міг завітати до мене?" — спантеличено подумав він, перебігаючи поглядом по тих виразних слідах. Їх було п'ять, і якраз серед вулиці вони закінчувались чітким відбитком лівої ноги; далі не було нічого, тільки нерушений, незайманий сніг.
"От чудасія! — сказав собі пан Рибка. — Може, той чоловік вернувся на тротуар?" Але тротуар попереду, скільки сягало око, був рівненько засипаний пухким снігом, і жодного людського сліду на ньому не було. "Що за чортівня! — здивувався пан Рибка. — Може, він далі пішов тим боком вулиці?" Він дугою обійшов той недокінчений рядочок слідів; але й на другому тротуарі не було жодного сліду, і далі вся вулиця світилася ніжним, неторканим снігом, таким чистим, що аж дух переймало: відколи нападало снігу, там ще не пройшов ніхто. "Диво якесь, — пробурчав пан Рибка. — Мабуть, він вернувся на тротуар задки, ступаючи у власні сліди; але ж тоді він мусив би задкувати так аж до рогу, бо тільки одні оці сліди тяглися звідти поперед мене... навіщо йому було так робити? — подумав пан Рибка зчудовано. — Та й як би він міг, ідучи задки, попадати у власні сліди так точно?"
Хитаючи головою, він відімкнув хвіртку й увійшов до свого дому; хоч він розумів, що це нісенітниця, але очі його мимохіть шукали, чи не насліджено снігом у домі. Та, звісно, цього не могло бути. "Може, мені просто примарилося все? — стривожено пробурчав пан Рибка й виглянув у вікно. На освітленому ліхтарем снігу виразно видніло п'ять чітких, глибоких ступаків, що уривалися посеред вулиці: далі не було нічого. "Хай йому чорт! — подумав пан Рибка. — Колись я читав оповідання про один слід на снігу, але тут їх ціла вервечка, а далі — нічого. Де ж подівся той, хто залишив їх?"
Хитаючи головою, він почав роздягатись; але раптом підійшов до телефону, подзвонив до поліції й здушеним голосом сказав у трубку:
— Алло! Пан комісар Бартошек? Пробачте, але тут сталась одна дивна річ, дуже дивна... Може, ви пришлете когось? Або краще самі прийдіть. Гаразд, я почекаю вас на розі. Ні, я не знаю, що воно таке... Ні, ні, небезпеки нема ніякої, я тільки боюся, щоб хто не затоптав тих слідів... Чиїх? Не знаю. Ну гаразд, я чекатиму вас.
Пан Рибка одягнувся й знову вийшов надвір; він обережно обминув ті сліди, та й на тротуарі остерігався, щоб не затоптати їх. На розі він зупинився і, тремтячи від холоду й хвилювання, став чекати комісара Бартошека. Стояла тиша, і земля, заселена людьми, мирно випромінювала світло у всесвіт.
— Як тут тихо та любо, — меланхолійно пробурчав комісар Бартошек. — А до мене привели двох забіяк та одного п'яницю. Тьху!.. Ну, що тут у вас?
— Простежте оці сліди, пане комісаре, — тремтячим голосом сказав пан Рибка. — Отуди, трохи далі.
Комісар присвітив електричним ліхтариком.
— Як судити по розміру взуття й довжині кроків — високий чоловік, десь так метр вісімдесят, — зауважив він. — Черевики пристойні — певне, ручної роботи. Не п'яний, ішов досить швидко. Що вам не сподобалося в цих слідах?
— А ось що, — коротко мовив пан Рибка й показав на недокінчену низочку слідів посеред вулиці.
— Ага, — промовив Бартошек, тоді, не довго думаючи, попростував до останнього сліду, присів навпочіпки й присвітив ліхтариком. — А що такого? — сказав він. — Цілком нормальний твердий слід. Вага тіла припадала більше на п'яту; якби цей чоловік ступив або стрибнув далі, вона перенеслася б на носок, розумієте? Це було б видно.
— Отже, це означає... — напруженим тоном почав пан Рибка.
— Авжеж, — спокійно відказав комісар, — це означає, що далі він уже не йшов.
— Коли так, то де ж він подівся? —гарячково вигукнув пан Рибка.
Комісар знизав плечима:
— Не знаю. Ви його в чомусь підозрюєте?
— Підозрюю? — здивувався пан Рибка. — Ні, я тільки хочу знати, де він подівся. Гляньте, ось тут він ступив останній крок, а куди ж він пішов далі, скажіть, ради бога! Адже тут більше нема жодного сліду!
— Бачу, — сухо відказав комісар. — Але що вам до того, куди він пішов? Це хтось із вашого дому? У вас хтось пропав? Ну скажіть, яке вам діло до того, де він подівся?
— Так треба ж з'ясувати! — промимрив пан Рибка. — Як ви гадаєте — може, він вернувся, ступаючи задки у власні сліди?
— Дурниця, — буркнув комісар. — Ідучи задки, людина ступає не так широко, а ноги розставляє ширше — задля рівноваги; крім того, вона не піднімає ніг, отже, поорала б сніг підборами. В ці сліди вдруге ніхто не ступав, добродію. Ви ж бачите, які вони чіткі!
— А коли він не вернувся цією дорогою, — вперто допитувався пан Рибка, — то куди він щез?
— Це його діло, — пробурчав комісар. — Зрозумійте: коли він нічого не накоїв, ми не маємо права втручатись у його справи. От якби на нього хтось заявив — тоді б ми, звичайно, почали попереднє розслідування...
— Але хіба може людина отак просто зникнути посеред вулиці? — вжахнувся пан Рибка.
— Треба почекати, добродію, — спокійно порадив йому комісар. — Якщо хтось зник, то нас про це через кілька днів повідомить його родина чи ще хто, і ми тоді почнемо його розшукувати. А доти нам нема діла до цього, і ми не можемо втручатися.
В панові Рибці почав закипати глухий гнів.
— Даруйте, — різко сказав він, — але я гадаю, що поліція повинна зацікавитись, коли мирний перехожий отак несподівано зникне серед вулиці.
— Та нічого з ним не сталося, — заспокійливо мовив пан Бартошек. — Адже ніяких ознак боротьби тут нема... Якби хто на нього напав чи викрав його, тут би все було потоптане... Дуже шкодую, добродію, але я не бачу підстав для втручання.
— Але ж хоч поясніть мені, пане комісаре, — сплеснув руками пан Рибка. — Адже тут щось таке загадкове, таке таємниче...
— Правда, — погодився пан Бартошек і замислився. — Ви, добродію, й уявлення не маєте, скільки таємничого на світі. Що дім, що родина, то й таємниця. Ось як я йшов сюди, в отому он будиночку заридала молода жінка. Таємниці, добродію, це не наше діло. Нам платять за порядок. Невже ви думаєте, що ми вистежуємо якогось там злочинця з цікавості? Ні, ми його вистежуємо, щоб заарештувати. Повинен бути порядок.
— От бачте, — підхопив пан Рибка. — А скажіть самі, який же це порядок, коли хтось серед вулиці... ну, скажімо, знявся в повітря?
— А це залежить від того, як тлумачити такий факт, — відказав комісар. — Існує поліційний припис: коли є небезпека впасти з великої височини, людина повинна прив'язуватись. У випадку порушення цього припису за першим разом попереджують, за другим — штрафують. Коли цей добродій з власної волі знявся вгору, постовий поліцай, звичайно, мав би його попередити, що треба пристебнутися страхувальним поясом; але тут, певне, не було постового, — додав він, наче виправдовуючись. — Бо ж він лишив би сліди. А втім, може, цей добродій зник звідси якось інакше.
— Але ж як? — ухопився за ті слова пан Рибка. Комісар Бартошек покрутив головою.
— Важко сказати. Може, його взято живим на небо абощо... — невпевнено сказав він. — Це, правда, можна вважати викраденням — якщо його взято на небо силоміць; але такі речі, я гадаю, звичайно відбуваються за згодою обраної особи. А може, цей чоловік уміє літати? Вам ніколи не снилося, ніби ви літаєте? Отак ледь-ледь відштовхнетеся ногою —і вже летите... Дехто літає, як повітряна куля, але я, коли літаю вві сні, мушу час від часу відштовхуватись від землі ногою — мабуть, через оцю важку форму та шаблю. Може, той чоловік заснув, ідучи, та й почав уві сні літати. А це ж не заборонено, добродію. Правда, на людній вулиці постовий мусив би зробити йому зауваження. Або, стривайте, може, це була левітація? Адже спірити вірять у левітацію; а спіритизм також не заборонений. Мені казав один чоловік, пан Баудиш, ніби він сам бачив, як медіум висів у повітрі. Хтозна — може, воно й правда.
— Ну що ви, пане комісаре! — відказав пан Рибка докірливо. — Невже ви в це вірите? Адже це було б таке порушення законів природи...
Пан Бартошек скептично здвигнув плечима.
— Ет, добродію! Хто-хто, а я знаю, що люди порушують будь-які закони й розпорядження. Якби ви служили в поліції, то знали б про це більше... — Комісар махнув рукою. — Тож я не здивуюся, коли вони й закони природи порушать. Люди — велика сволота, голубе мій. Ну, добраніч. Щось холод пробирає...
— Може, зайдете до мене, вип'єте склянку чаю... або чарку сливовиці? — запропонував пан Рибка.
— Чом ні, — меланхолійно буркнув комісар. — У формі нам незручно й до пивниці зайти посидіти. Через це поліція так мало п'є...
— Кажете, щось загадкове... — заговорив він знову, сидячи в кріслі й замислено дивлячись, як тане сніг на носку його черевика.