Ісетібега став власником усієї землі і вп'ятеро тепер більшої череди чорних, з якими він не знав що робити. Хоч у нього й був титул Чоловіка, тобто ватага, існувала ще ціла ієрархія дядьків та двоюрідних братів, які, власне, й правили племенем. Отож урешті вони зібралися на нараду з негритянського питання і в глибокій задумі поприсідали навпочіпки під позолоченими написами на дверях пароплава.
— З'їсти ми їх не можемо,— озвався один.
— Чому?
— Бо їх забагато.
1 Галон дорівнює 3,8 літра.
— Це правда,— погодився третій.— Якби вже почали, то довелося б їх усіх поїсти. А так багато м'яса — це недобре для шлунка.
— А може, їхнє м'ясо, як оленина? Тоді воно не зашкодить.
— Можна б частину їх перебити й не їсти,— сказав Ісетібега.
Хвилину всі дивилися на нього.
— Навіщо ж? — спитав один.
— Ай справді,— підтримав його другий.— Ми не можемо цього зробити: вони занадто дорого нам обійшлися. Пригадуєте, скільки було мороки, щоб знайти їм роботу? Нам треба так, як роблять білі.
— А як це? — спитав Ісетібега.
— Вони розчищають якомога більше землі, сіють більше кукурудзи, вигодовують більше негрів, а тоді продають їх. І ми будемо розкорчовувати ліс, сіяти зерно і вигодовувати негрів, щоб потім продавати їх білим за гроші.
— А що ми робитимемо з грішми? — спитав третій. На хвилину всі задумалися.
— Там побачимо,— мовив перший.
Вони сиділи навпочіпки, замислені й поважні.
— Але ж це яка робота,— озвався третій.
— Нехай негри й роблять її,—сказав перший.
— Атож. Нехай. А нам упрівати нема чого. Піт мокрий. Від нього розкриваються пори.
— І крізь них виходить нічне повітря.
— Атож. Нехай негри працюють. їм це подобається.
Таким оце чином індіанці стали посилати негрів розчищати нові ділянки землі й сіяти там зерно. Доти невільники жили в чомусь схожому на свинячий хлів, у великій загороді, з одного краю покритій дахом. А тепер плем'я наказало їм будувати окремі оселі, хатини, й селитися в них по двоє молодим неграм та негритянкам. Через п'ять років Ісетібега продав мемфі-ському купцеві сорок рабів і на ці гроші разом зі своїм нью-орлеанським дядьком по матері здійснив подорож за кордон. На ту пору кавалер Сьє Блонд де Вітрі уже мешкав у Парижі — він дуже постарів і втратив зуби, носив корсет і маленку перуку, і на його пещеному старечому обличчі застигла іронічна й водночас трагічна гримаса. Він позичив у Ісетібеги триста доларів і за це ввів його в певні кола паризького товариства. Ще за рік Ісетібега повернувся додому, привізши з собою позолочене ліжко, два канделябри, що при їхньому світлі нібито сама мадам Помпадур поправляла свою зачіску, тоді як з-за її напудреного плеча шкірився в дзеркало король Людовік,— і пару пантофель на червоних підборах. Пантофлі ті були замалі на Ісе-тібегу, бо він зроду не носив ніякого взуття, поки не вибрався до Нью-Орлеана.
Загорнені в тоненький папір і напхані кедровою стружкою, вони зберігалися у нього в бічній кишені сакв; він лише зрідка виймав їх, щоб ними погрався Мокетубе. Його син Мокетубе вже в три роки мав широке й пласке монгольське обличчя, таке непробудно дрімотне, що його, здавалося, тільки пантофлі могли розворушити до життя.
Матір'ю Мокетубе була гожа дівчина, яку одного дня Ісетібега побачив за роботою на баштані. Він тоді зупинився і хвильку придивлявся до неї, до її широких міцних стегон, дужих плечей, спокійного обличчя. Того дня він саме прямував до річки ловити рибу, але далі вже не пішов; стоячи там і непомітно придивляючись до дівчини, він, певно, згадував свою матір, городянку, що втекла з міста разом із віялами, мереживами та негритянською кров'ю в жилах, згадував усю пошарпану сухозлотицю того її жалюгідного роману. І не скінчився ще й рік, як народився Мокетубе. А коли йому було три роки, ноги його вже не влазили в пантофлі.
Ісетібега нишком сміявся, коли бачив, як у тихі й спекотні дні його спадкоємець запекло змагається з пантофлями в марній надії таки взути їх. Не один рік сміявся він так з Мокетубе: адже той тільки в шістнадцять років облишив свої спроби. Вірніше, Ice-тібезі так здалося. Бо насправді Мокетубе перестав це робити лише на очах у батька: нова дружина Ісетібеги якось сказала йому, що Мокетубе вкрав пантофлі й сховав. Ісетібега перестав тоді сміятись і відіслав дружину, щоб побути на самоті.
— Атож,— мовив він уголос— Здається, мені теж хочеться ще пожити.
Ісетібега покликав сина.
— Дарую їх тобі,— сказав він йому.
Мокетубе мав о тій порі двадцять п'ять років і був неодружений. Ісетібега й сам не був високий, але все-таки вищий за сина на шість дюймів і фунтів на сто легший. Мокетубе вже тоді хворобливо розпух тілом, мав бліде, широке застигле обличчя і обрезклі руки та ноги.
— Тепер вони твої,—сказав Ісетібега, вдивляючись у сина.
Мокетубе глянув на батька тільки раз, коли ввійшов,— швидко, обережно й примружено.
— Дякую,— відповів він.
Ісетібега дивився на нього. Ніколи він не міг зрозуміти, чи бачить Мокетубе щось, чи тільки дивиться на що-небудь.
— Хіба ж не однаково, якщо я їх тобі подарую?
— Дякую,— відповів Мокетубе.
На той час Ісетібега вже навчився вживати нюхальний тютюн: один білий показав йому, як закладати щіпку за губу і розтирати по зубах галузкою камедного дерева чи алфеї.
— Ну що ж,— сказав він,— людина не може жити вічно.
Ісетібега знову подивився на сина, тоді його погляд теж став порожнім і невидющим, і він замислився. Хто зна, про що йому думалось; досить того, що трохи згодом він сказав упівголоса:
— Атож. Але дядько Дум не мав пантофель з червоними підборами.— Він ще раз подивився на сина, одутлого й непорушного.— Під такою шкірою можна думати, що завгодно, і нічого не довідаєшся, поки не буде запізно.— Ісетібега сидів на стільці, заплетеному оленячими ремінцями.— Він навіть не може їх узути. І йому, і мені, нам обом на заваді оце його м'ясиво. Він навіть не може їх узути. Але чи ж я в цьому винен?
Ісетібега прожив ще п'ять років і потім помер. Одного дня він занедужав, і хоча прибув знахар у скунсовій безрукавці й палив над ним палички, на світанку він таки помер.
Це сталося вчора. Могилу вже викопали, і цілий день прибували люди на возах і фургонах, верхи й пішки, щоб поласувати собачою печенею, кукурудзою з бобами й свининою, картоплею, спеченою в попелі, і взяти участь у поховальному обряді.
III
— На це піде три дні,— сказав Три Коші, коли вони з тим другим індіанцем поверталися до будинку.— На це піде три дні і харчів не вистачить, я вже раз таке бачив.
Другого індіанця звали Луї Брусниця.
— І така погода, що він теж засмердиться,— докинув він.
— Авжеж. Від них самий клопіт і морока.
— А може, менше трьох днів.
по
— Вони далеко забігають/ Еге ж. Поки цей Чоловік зійде в землю, то ще засмердиться. Ось побачиш.
Обидва індіанці підійшли до будинку.
— Тепер він може взувати пантофлі,— сказав Брусниця.— Хоч би й у всіх на очах.
— Ні, ще не може,—заперечив Три Коші. Брусниця глянув на нього.—Нехай спершу очолить лови.
— Мокетубе? — здивувався Брусниця.— Гадаєш, він схоче? Та йому й слово промовити тяжко!
— А хто ж це за нього зробить? То ж його власний батько скоро засмердиться.
— Ай справді,— сказав Брусниця.— За пантофлі йому таки доведеться ще відробляти. Атож. Він же й так за них заплатив, як ти думаєш?
— А ти як думаєш?
— Ні, як ти думаєш? —— Я ніяк не думаю.
— Я теж. Ісетібезі пантофлі вже ні до чого, нехай Мокетубе бере їх собі. Ісетібега тепер нічого не скаже.
— Еге ж. Чоловік мусить померти.
— Еге ж. Нехай помирає, у нас є новий Чоловік. Перед будинком кілька обкорованих кипарисових
стовпів підтримували критий корою дашок, вищий за рубку пароплава; на втолоченій землі під дашком у негоду прив'язували мулів та коней. На передній частині пароплавної палуби сиділи якийсь дід і дві жінки—одна скубла птицю, а друга лущила кукурудзу. Старий щось говорив. Він був босий, у довгій полотняній куртці й касторовому капелюсі.
— Світ іде шкереберть,— сказав дід.— І це все через білих. Поки вони не нав'язали нам своїх негрів, ми жили собі й лиха не знали. У давні часи старі люди сиділи в затінку, їли тушковану оленину й кукурудзу, курили тютюн і розмовляли про поважні й почесні справи. А тепер? Навіть старі заморюють себе до смерті, дбаючи про тих, що люблять упрівати.
Коли Три Коші та Брусниця проходили палубою, дід примовк й скинув на них поглядом. В його притьмарених очах стояла невдоволеність, а лице було пооране безліччю дрібних зморщок.
— І цей дав драла,— сказав старий.
— Еге ж,— відповів Брусниця.— Утік.
— Я так і знав. Я ж їм казав. Три тижні доведеться його ловити, як і тоді, коли помер Дум. Ось побачите.
— Тоді ловили три дні, а не три тижні,— заперечив Брусниця.
— Ти що, був при тому?
— Ні,—відповів Брусниця.—Але мені розповідали.
— А я сам там був,— сказав старий.— Аж три тижні по болотах і чагарниках...
Обидва індіанці пішли далі, а він усе говорив.
Від пароплавного салону залишилися самі тільки підгнилі стіни та стеля; обшивка з червоного дерева та позолочене різьблення лиш де-не-де поблискували крізь шар плісняви якимись таємничими кабалістичними візерунками; вибиті вікна скидалися на порожні очниці. У колишньому салоні лежало кілька мішків з насінням чи зерном та ще передок коляски-ландо; над її віссю граційно вигиналися дві іржаві ресори, що нічого не підтримували. У кутку в лозовій клітці нечутно й невпинно бігало туди-сюди лисеня; троє худих бойових півнів порпалося в поросі, і все навколо було поцятковане їхнім висохлим послідом.
Індіанці пройшли крізь отвір у мурованій стіні і вступили до просторого приміщення з потрісканого колоддя. Там стояла задня половина ходу коляски, а самий короб її лежав на боці, віконце було заплетене лозою, і крізь шпарини вистромляли, голови ще кілька бойових півнів, зовсім молоденьких,— очі-намистини в них були непорушні й злі, гребінці потріпані. Долівка була з утоптаної глини. В одному кутку стояли прихилені до стіни рало та пара саморобних весел.
До стелі на чотирьох оленячих ременях було підвішено позолочене ліжко — те, що Ісетібега привіз із Парижа. Ні матраца, ні пружин на ньому вже не лишилося — рама була акуратно заплетена навхрест ремінням.
Ісетібега пробував привчити свою останню дружину, зовсім молоденьку, спати в тому ліжку.