Бімові сказано чітко: "Чекати". Він вірить — друг прийде. Адже скільки разів було так: скаже "Чекати" — і неодмінно прийде.
Чекати! Ось тепер уся мета Бімового життя.
Але як тяжко було тієї ночі самому, як боляче! Щось робиться не так, як завжди… Від халатів пахне бідою. І Бім затужив.
Опівночі, коли зійшов місяць, стало нестерпно. Навіть поруч з хазяїном він завжди непокоїв Біма, цей місяць, у нього є очі, він дивиться цими мертвими очима, світить мертвим холодним сяйвом, і Бім ховався од нього в темний куток. А тепер він аж тремтить від його погляду, а хазяїна нема. І от глупої почі він завив, протяжно, з підголоском, завив, мов перед напастю. Він вірив, що хтось почує, а може, й сам хазяїн почує.
Прийшла Степанівна.
Ну що тобі, Біме? Що? Івана Івановича нема. Ой-ой-ой, погано.
Бім не відповів ні поглядом, ні хвостом. Він тільки дивився на двері.
Степанівна увімкнула світло й пішла. З вогнем: стало легше — місяць одсунувся далі й поменшав. Бім умостився під самісінькою лампочкою, спиною до місяця, та незабаром знову ліг перед дверима: чекати.
Вранці Степанівна принесла кашу, насипала її в Бімову миску, але він навіть і не встав. Так робив і собака-поводир — він не вставав і тоді, коли приносили їжу.
Ти диви, сердешний який, га? Це ж просто диво, та й годі. Ну, піди погуляй, Біме. — Вона широко розчипила двері.— Піди.
Бім підвів голову, уважно подивився на бабусю. Слово "гуляти" йому знайоме, воно означає — воля, а "іди, іди гуляти" — цілковита свобода. О, Бім знав, що таке свобода: роби все, що дозволяє хазяїн. Та ось його нема, а кажуть: "Піди погуляй". Яка ж це свобода?
Степанівна не вміла поводитися з собаками, не знала, що такі, як Бім, розуміють людину й без слів, а ті слова, що їх вони знають, містять у собі дуже багато і, відповідно до випадку, різне. Вона від простоти душевної сказала:
Не хочеш каші, піди пошукай чогось іншого. Ти й травицю любиш. Гляди і на смітнику щось розкопаєш (не знала вона, наївна, що Бім на смітниках і не був ніколи). Піди пошукай.
Бім підвівся, аж стрепенувся. Що таке? "Шукай"? Що шукати? "Шукай" означає: шукай схований шматочок сиру, шукай дичину, шукай загублену або сховану річ. "Шукай" — це наказ, а що шукати — Бім визначає, виходячи з обставин, по суті справи. Що ж зараз шукати?
Усе це він сказав Степанівні очима, хвостом, запитливим перебиранням передніх лап, але вона нічогісінько не зрозуміла, а повторила:
Піди погуляй. Шукай!
І Бім метнувся в двері. Блискавкою проскочив східці з другого поверху, вискочив у двір. Шукати, шукати хазяїна! Ось що шукати — більш нічого: так він зрозумів. Ось тут стояли носилки. Так, стояли. Ось уже з ледь відчутним запахом сліди людей у білих халатах. Слід автомобіля.
Бім зробив коло, увійшов у нього (на таке здатний навіть найбездарніший собака), але знову — той самий слід. Він потягнув по ньому, вийшов на вулицю і зразу ж загубив його на розі: там уся дорога пахла тією самою гумою. Людські сліди є різні і їх багато, а автомобільні злилися всі докупи і всі однакові. Але той, потрібний йому слід пішов з двору гуди, за ріг, значить, і треба — туди.
Бім пробіг однією вулицею, другою, повернувся до будинку, оббігав місця, де вони гуляли з Іваном Івановичем, — нема ознак, ніяких і ніде. Одного разу він віддалік побачив картатий картуз, наздогнав того чоловіка — ні, не він. Придивившись уважніше, він збагнув: виявляється, у картатих картузах іде багато-багато. Звідки йому було знати, що тієї осені продавали тільки картаті картузи, і тому вони подобалися! всім. Раніше він цього якось не помічав, бо собаки завжди звертають увагу (і запам'ятовують) переважно на нижню частину людської одежі. Це в них іще від вовка, від природи, від багатьох століть. Так, лисиця, приміром, якщо мисливець став за густий кущ, який ховає його лише до пояса, не помічає людини, коли вона не ворушиться і коли вітер не доносить від неї запаху. Отож Бім побачив несподівано в цьому якийсь прихований смисл: угорі шукати нічого, бо голови можуть бути однакові на колір, схожі одна на одну.
День був ясний. На деяких вулицях листя плямами вкрило тротуари, на деяких лежало суцільним килимом, отже, якби трапилась бодай частинка хазяїнового сліду, Бім уловив би її. Але — ніде і нічого.
Серед дня Бім уже зневірився. І раптом в одному з дворів він натрапив на слід носилок: тут вони стояли. А потім струмінь того ж запаху виринув збоку. Бім пішов по ньому, мов по битій доріжці. Пороги пахли людьми в білих халатах. Він подряпався в двері. Йому відчинила дівчина, теж у білому халаті, й сахнулася з переляку. Але Бім вітав її усіма способами, питаючи: "Чи нема тут Івана Івановича?"
— Пішов, пішов! — закричала вона й зачинила двері. Потім відхилила їх і гукнула комусь: — Петров! Прожени пса, а то мені шеф намилить шию, почне розпинатися: "Псарня, а не "швидка допомога"! Жени!
Від гаража підійшов чоловік у чорному халаті, затупотів ногами на Біма й зовсім незлобиво прокричав, ніби з обов'язку і навіть лінькувато:
Ось я тобі, тварюко! Пішов! Пішов!
Ніяких таких слів, як "шеф", "псарня", "милити шию", "розпинатися" і вже тим паче "швидка допомога", Бім не розумів і навіть зовсім ніколи не чув, але слова "пішов", "пішов", сказані з певною інтонацією і (настроєм, він добре зрозумів. Тут Біма не обдуриш. Він відбіг на деяку відстань, сів і дивився на ті двері. Якби люди знали, чого шукає Бім, вони йому допомогли б, хоч хазяїна сюди й не привозили, а відвезли просто до лікарні. Але що вдієш, коли собаки розуміють людей, а люди не завжди розуміють собак і навіть одне одного. До речі, Бімові недоступні такі глибокі думки; незрозуміло було й те, на якій підставі його не пускають у двері, в які він чесно дряпався, довірливо і простодушно, і за якими, цілком імовірно, був його друг.
Бім сидів до самісінького вечора біля бузкового куща, на якому вже зблякло листя. Приїздили машини, з них виходили люди в білих халатах і вели когось попід руки або просто йшли слідом; часом виносили з автомобіля людину на посилках, тоді Бім трохи наближався, перевіряв запах: ні, не він. Надвечір на собаку звернули увагу й інші люди. Хтось приніс шматочок ковбаси — Бім не доторкнувся; хтось хотів узяти його за нашийник — Бім відбіг; навіть той дядько у чорному халаті кілька разів проходив повз нього і, зупинившись, дивився на Біма співчутливо і не тупотів ногами. Бім сидів, наче статуя, і нікому нічого не говорив. Він чекав.
Коли посутеніло, він схаменувся: а що як хазяїн вдома? І побіг квапливо, легким наметом.
Містом біг красивий, з блискучою шерстю, викоханий собака — білий, з чорним вухом. Перший-ліпший добрий громадянин скаже: "Ах, який гарний мисливський собака!"
Бім подряпався у рідні двері, але вони не відчинилися. Тоді він ліг край поріжка, згорнувшись калачиком. Не хотілось ні їсти, ні пити — нічого не хотілося. Тужно.
На площадку вийшла Степанівна:
— Прийшов, бідолаха?
Бім крутнув хвостом лише один раз ("Прийшов").
— Ну ось тепер і повечеряй. — Вона підсунула йому миску з ранковою кашею.
Бім не доторкнувся.
Так і знала: підживився сам. Розумник. Спи. — І зачинила за собою двері.
Цієї ночі Бім уже не вив. Але й не відходив від дверей: чекати!
А вранці знову занепокоївся. Шукати, шукати друга! В цьому весь сенс життя. І коли Степанівна випустила його, він насамперед побіг до людей у білих халатах. Але цього разу якийсь гладкий чоловік кричав на всіх і часто повторював слово "собака". В Біма кидали камінням, хоча й навмисне не поціляючи, махали на нього дрючками і, нарешті, боляче-преболяче шмагонули довгою лозиною. Бім одбіг, сів, посидів ще і, мабуть, вирішив: тут хазяїна бути не може, інакше б його не проганяли так жорстоко. І пішов Бім, трохи опустивши голову.
Містом ішов самотній, сумний, ні за що скривджений пес.
Вийшов він на кипучу вулицю. Людей було тьма-тьмуща, і всі поспішали, зрідка поквапно перекидаючись словами, текли кудись і текли без краю. Напевне Бімові запало в голову: "А чи не пройде він тут?" І поза всякою логікою сів у затінку на розі, неподалік від хвіртки, і почав стежити, не поминаючи своєю увагою майже жодної людини.
Передусім Бім помітив, що всі люди, виявляється, пахнуть автомобільним димом, а вже крізь нього пробиваються інші запахи різної сили.
Ось іде чоловік, худющий, високий, у великих, добряче стоптаних черевиках, і несе в сітці картоплю, таку ж, яку приносив додому хазяїн. Худющий несе картоплю, а пахне тютюном. Іде швиденько, поспішає, нібито когось наздоганяє. Але це тільки здалося — наздоганяють когось усі. І всі щось шукають, як на польових випробуваннях, інакше навіщо й бігти вулицею, забігати у двері й вибігати і знову бігти?
Привіт, Чорне вухо! — кинув Худющий, не зупиняючись.
"Здрастуй", — понуро відповів Бім, посунувши по землі хвостом, але з тією ж зосередженістю вдивляючись у людей.
А ось за ним іде чоловік у комбінезоні, пахне він так, як пахне стіна, коли її лизнеш (мокра стіна). Він майже весь сіро-білий. Несе довгу білу палицю з борідкою на кінці і важку сумку.
Ти чого тут? — спитав він у Біма, зупинившись. — Сів чекати хазяїна чи загубився?
"Так, ч е к а т и", — відповів Бім, перебираючи передніми лапами.
Тоді ось на тобі.— Він вийняв із сумки кульок, поклав перед Бімом цукерку й посіпав пса за чорне вушко. — Їж, їж. (Бім не доторкнувся). Дресирований. Інтелігент! З чужої тарілки не їстиме. — І пішов далі тихо, спокійненько, не так, як усі.
Як на кого, а Бімові цей чоловік — гарний: він знає, що таке "чекати", він сказав "чекати", він зрозумів Біма.
Гладкий-прегладкий, з товстою палицею в руці, в товстих чорних окулярах на носі, несе товсту папку: усе в нього товсте. Він виразно пахне паперами, по яких Іван Іванович шепотів паличкою, і ще, здається, тими жовтими папірцями, які завжди кладуть у кишеню. Він зупинився коло Біма й сказав:
Хух! От тобі й на. Дожилися: пси на проспекті.
З хвіртки вийшов двірник з мітлою і став поруч з Гладким. А той вів далі, звертаючись до двірника, показуючи пальцем на Біма:
Бачиш? На твоїй, либонь, території?
Факт, бачу. — І оперся на мітлу, поставивши її догори бородою.
Бачиш… Нічого ти не бачиш, — сказав сердито. — Навіть цукерки не жере, роз'ївся.