Лірика

Ісікава Такубоку

ЛІРИКА

із книжки "ЖМЕНЯ ПІСКУ"
(1910)
ПІСНІ, ЗАКОХАНІ В МЕНЕ
1 У Східному морі,
на острівці,
на прибережнім білім піску
я, не втираючи сліз,
бавлюся з крабеням.
2 3 обличчя сліз
не стала утирати —
піску лиш
показала жменю...
Не можу я її забути!
3 Перед безкраїм морем —
я сам-один.
Котрий вже день отак:
навернуться на очі сльози —
виходжу з хати.
4 Геть поржавілий
пістолет
показався раптом,
коли я пальцями розгрібав
пісок на схилі дюни.
5 Оця піщана кучугура,
яку борвій
за ніч одну

згромадив,—
чия могщіа це?
6 Сьогодні цілий день
лежав долілиць на піску
і згадував
той перший біль
далекого юнацького кохання.
7 До підніжжя великої дюни
хвиля прибила колоду.
На ній умостившись,
дивлюся навкруг —
пробую щось говорити.
8 О мертвого піску печаль! 3
Варто лиш
стиснути в руці —
уже й зашурхотів
між пальцями додолу.
9 Сльоза, упавши на пісок,
всотала в себе
тисячу піщинок.
Яка вона важка,
ця намистина — моя сльоза!
10 Разів сто ієрогліф "велике"
я написаз на піску
і, геть відкинувши
думку про смерть,
вернувся додому.
11 Дурна дитяча звичка:
прокинуся —
і довго ще лежу...
Така вже прикра звичка,
Не дорікай мені за неї, мамо!
12 Послинив грудку глини, розім'яв
Дивіться також
і виліпив обличчя матері —
таке, коли вона заплаче.
О, скільки туги
в цім "портреті"!

13 Сидів у кімнаті
без світла.
Коли — із стіни,
на ціпки обпираючись,
батько і мати виходять...
14 Жартуючи,
на спину матір підхопив,
але була вона така легка,
що я заплакав,
не ступивши й кроку.
15 Схоплюся
й вийду мовчки з дому,
а потім повернуся мовчки —
таку-от маю звичку!
Хоча й кепкують з мене друзі...
16 Лиш батько мій
зайдеться кашлем —
"Адже ж так само
кашляю і я!
Якщо заслаб — то справи кепські"!
17 Якби дівчата
мій почули плач —
вони б сказали, мабуть:
неначе хворий пес
на місяць виє.
18 Вона —
як далеке сюрчання цикади,
моя печаль.
І сьогодні
чую її в серці.
19 І, тільки уявивши,
ніби серце
затягнуте
у глибоченну яму,—
я, стомлений, заснув.
20 Якби таке
у руки діло,
щоб аж горіли очі!

А вже коли б зробив —
тоді й померти можна.
21 В трамваї переповненім
щовечора
в кутку тулюся.
Який-бо жалюгідний
я тоді!
22 Увечері в парку Асакуса
замішався у збуджений натовп.
Із натовпу вийшов,
а в серці —
та сама печаль.
24 В люстерко дивлюсь,
виробляючи
всякі гримаси,
бо плакати
вже набридло.
25 Сльози, сльози —
диво, та й годі!
Серце,
омите сльозами,
знов веселитися хоче.
26 Тільки здивований
материн оклик
привів мене до тями.
Сиджу й паличками по чашці
все стукаю...
27 Лежу в траві,
а в голові ні думки.
Капку на чоло мені
скинувши,
грає у небі пташина.
28 Я завжди
закручував вуса вниз,
а тепер це дратує мене —
так само ж бо носить вуса
людина, яку я зненавидів!

30 До грубого стовбура
вухом припав
і майже півднини
общипував
кору цупку.
31 "І задля цього-от
жити?"
"І через таке-от
померти?"
Годі, годі-бо сперечатись!
32 Коли у серці
спокій —
такий нечастий,—
то навіть бій годинника
послухати цікаво.
34 Зійшов
на високу гору,
картузом
помахав комусь —
і знову спустир.ся.
35 Десь багато людей,
сперечаючись, тягнуть жереб.
І мені б
разом з ними
щось витягнути!
36 Розгніваюсь — одне бажання маю:
розбити б миску,
дев'ятсот дев'яносто дев'ять
мисок розбити б —
і вмерти.
37 Гострий погляд
низенького чоловіка,
котрого я щоразу бачу в трамваї^
запав мені в душу
останнім часом.
38 Підійшов
до крамниці дзеркал —
і став, уражений:

Боже, який я ходжу
злиденний!
Раптом захотілося —
чого б це? —
поїздом поїхати.
От з поїзда зійшов —
а йти нема куди.
Зайшов я в пустку-дім,
скурив цигарку.
Бо захотів
побути
тільки сам з собою
Чомусь,
як засумую,
іду блукати містом.
Вже третій місяць,
як таким я став.
В пухнасту
снігу кучугуру —
гарячими
щоками!
Отак би покохати...
Як сумно мені,
що маю
аж забагато волі
в нестямному своєму
себелюбстві!
Так, ніби прокинувся
після столітнього
довгого сну,—
забаглося позіхнути,
ані про що не думаючи.
Останнім часом,
схрестивши руки на грудях,
я інколи думаю:
"Якби оце вискочив перед мене
велетень-ворог!"

47 Білими стали
й побільшали руки.
Говорять про нього:
"Це надзвичайна людина!"
І ось я зустрівся з ним...
48 Так захотілось мені
похвалити іншу людину!
У серці
від себелюбства —
вже гидко та сумно.
49 Шумить-шумить надворі дощ —
і дома в наших геть у всіх
такі обличчя хмарні...
Та угамуйся ж,
дуже прошу, дощику!
50 Ніби злетів
з висоти височенної —
якби ж поталанило
з таким відчуттям
життя своє закінчити!
51 Вже кілька днів,
як у грудях мені почало
потроху, ледь чутно
зароджуватися каяття.
І це не смішить мене.
52 Чуючи лестощі,
навісніє серце моє,
бо знає мене,
як облупленого!
А через це — і смуток.
53 У незнайомому будинку
постукати вночі у двері
і вшитися швиденько —
ото було цікаво!
Як я за цим сумую...
54 Часом поводжусь,
неначе якийсь великий пан.
Зате після цього

така на душі гіркота —
ні з чим її не зрівняти!
56 Не здатним у житті
до путнього чогось,
нікчемним віршомазом
мене вважає той,
у кого я позичив гроші!
57 Долинув здалеку
сопілки звук.
Через те, що голову
нахилив, чи що? —
закапали сльози.
58 Є люди, для яких
і те чудове,
й це прекрасне!
О, як би мати я хотів
таку-от безтурботну вдачу!
59 Думки про смерть
уже стали,
як постійне
вживання ліків.
Все ниє і ниє серце...
60 Собака, що лежить
в пилюці при дорозі,
так смачно позіхнув,
аж я зробив, як він.
Бо заздрість узяла!
61 Щосили вперіщив
собаку ціпком.
А таке обличчя
вродливе
у цього хлопчини!
62 Як слухати приємно
поважне, впевнене
гудіння генератора!
Коли б мені отак
навчитись розмовляти!

63 Веселу вдачу маь
один мій приятель.
Стоїть перед очима й досі
ота блідота втоми
на мертвому його обличчі.
64 Слугуюча
усяким самодурам,
як люто
я зненавидів
своє житгя!
65 Неначе танцює дракон —
злітає в небо пустельне
і в ньому зникає дим.
Дивився б на цей танок,
аж поки мого життя!
66 Яка приємна втома!
Це завджи так буває,
коли не зводиш духу цілий день,
і врешті закінчиш
якусь важливу справу.
67 Чому я прикидаюсь,
ніби сплю?
Чому я позіхаю?
А щоб не дати людям
довідатися про мої думки!
68 Застигли палички в руці.
Подумав раптом:
"Так-от, помалу,
я звикся врешті-решт
з порядками у цьому світі!"
69 Читав сьогодні вранці
листа від меншої сестри,
що в дівчатах засиділась,
і все мені здавалося,
що це — любовний лист.
70 Так тяжко на душі!
Вона у мене
важніє, наче губка,

що водою здатна
набратися до краю.
71 "Умри, умри!" —
Розгнівалось на себе серце
і зараз же принишкло.
В найглибшій глибині його —
дрімуча безпросвітність!
73 Батько і син зустрілись...
Нічого спільного в душах,
а спокійно стоять
один навпроти одного.
Як отаке назвати?
75 Таріль із печивом
стоїть переді мною.
Аж чую хрускіт вже —
так хочеться покуштувати.
Який-бо нетерплячий!
77 Просто так би
побігти-помчати
степом зеленим,
щоб аж дух
захопило в грудях!
78 "Новий піджак одягну
і вирушу
в мандри далекі".
Ще один рік
в таких думках минув.
79 Навмисно
лампу загасив,
щоб думати пильніше.
Про що —
і сам не знаю.
81 Може,
він просто пожартував,
замахнувшись ножем
на себе?
Але, Боже,— його обличчя!..
26

82 Розмовляли
спочатку пошепки,
а потім гучніше, гучніше...
Пролунав пістолетний постріл
урвалось життя людини.
83 Я інколи,
як та мала дитина,
дурію, регочу.
Закоханий
такого б не робив!
84 Просто так, без якоїсь мети,
вийшов із дому...
Так тепло надворі,
так сонечко сяє!
Набрав повні груди повітря.
85 3 рота вола натомленого
цівкою слина тече...
Здається, и за тисячу літ
не перестане вона
текти.
86 На обтесаній брилі,
що при дорозі,
схрестивши на грудях руки,
сидів і дивився в небо
якийсь чоловік.
87 3 неспокоєм у погляді,
з якоюсь полохливістю
він наглядає
за гуртом людей,
що кайлами працюють.
88 Сьогодні нарешті
втекло із серця.
Неначе
поранений звір,
ниття утекло!
89 Щедрий, широкий настрій
раптом найшов на мене.
От іду собі —

і начебто сил мені
прибуває!
90 Захотілося просто
самому поплакати —
прийшов у готель і ліг.
Які на дотик приємні
ковдра і простирадло!
91 Друже мій!
Не цурайся
жалюгідності жебрака.
І я, голодуючи,
мав такий самий вигляд.
92 Свіжий запах чорнила,
щойно я витягнув корок,
одразу ж проник
у мій шлунок порожній!
Сиджу і сумую.
93 Печаль?
Це коли терпиш
спрагу в горлянці,
холодної ночі
скулившись у постелі.
94 "Погинуть хай усі,
хто мене
хоч однісінький раз
голову змусив схилити!"
Ось про що я Бога молив...
95 Двоє друзів я мав,
таких схожих на мене!
Один помер,
а другий — з тюрми
хворий недавно вийшов.
96 Великі здібності має
приятель мій,
а все упадає
коло дружини.
Шкода, їй-право, його!

97 Розбалакавшись,
душу вилив —
і начебто щось загубив!
З таким почуттям
я з другом розстався.
99 Такі собі здібності
має приятель мій,
а все ремствує, ниє...
Шкода —
такий буркотливий він!
101 Працюй, працюй,
хоч сто разів працюй —
все'дно життя
солодшим не стає!
Оце дивлюсь, дивлюсь на руки...
102 Печалюся,
бо в майбутті своїм
чого тільки не бачу!
І як печаль оту
прогнати з серця?
104 Узяла собі
за веселу забавку
намистинку звичайну
моя душа.
Ну що з нею вдієш?
105 3 благополуччя й спокою
лицем і тілом
гладнучи,
я геть не задоволений
теперішнім своїм життям!
106 Велику
кришталеву кулю
ось чого б я хотів!
Про що б не думав,
усе дивився б на неї.
107 Зарозумілий приятель мій!..
Розмовляючи з ним,

я притакував,
а здавалося —
милостиню кидаю.
109 Дроблять каміння
кайлами на пустирі,
"гуп-гуп-гуп" —
віддається у вухах.
Мусив у хату ввійти.
110 Чомусь таке відчуття,
ніби урвище в голові,
і щодня, щодня
тихо
обвалюється земля.
111 Неначе десь далеко
все дзвонить телефон...
Оце й сьогодні
цілий день
печальний дзвін у вухах.
113 Буває інколи:
так хочеться померти!
Сховаюсь від людських очей
де-небудь
й роблю страшні гримаси.
114 Постежив поглядом
за ротою солдатіз —
і сумно стало:
на обличчях
ані сліду тривоги!
115 Сьогодні в земляків моїх
такі бридкі обличчя —
з душі аж верне!
Піду додому
і замкнуся.
116 "В наступний вихідний
задам я хропака
на цілий день!"
Живу цією думкою
всі три останні роки.

117 "На свіжоспечений хліб
схоже воно",—
бувало,
думав я
про серце своє!
118 "Тантара-тара,
тантара-тара",—
в голові, що тріщить від болю,
ще й краплі дощу
відлунюють.
119 Якось у нашому домі
на рамах сьодзі
папір поміняли.
Того дня злагідніло
моє серце.
120 "Ні, більше так не можу!" —
sj Все кинув я і схопився...
А просто
десь за вікном
кінь заіржав.
121 Зовсім розгублений
зупинився у коридорі...
Бо коли щосили
двері я штовхонув —
одразу вони відчинились!
123 Щоб кожний, хто його прочитає,
став би з приязню
згадувати мене,—
отакого листа
захотів написати сьогодні увечері.
124 Ясно-зелених,
напився б їх,
щоб тіло стало, неначе вода,
прозорим-прозорим...
Чи нема таких ліків?
125 Ця лампа
завжди мене дратувала —
і ось не витримав я:

вже третій вечір приятелюю
з вогником свічки!
126 "Є слова, що в цілому світі
ніхто їх не знає,
тільки я
ці слова розумію",—
раптом подумав сьогодні.
127 Все шукаю
нового чогось для душі.
От і сьогодні забрів —
бозна,
що це за вулиця!
128 Сьогодні думав цілий день,
що більший хист
у всіх моїх товаришів.
Купив букет весняних квітів —
і сам на сам з дружиною...
129 А, власне кажучи,
чому я тут?!
Отак здивуюсь інколи
і розглядаю в задумі
свою кімнату.
/%
130 Хтось харконув
на підлогу в трамваї.
І навіть від цього
серце моє
занило.
131 Де місце знайти таке,
в якому безжурно
ніч перебув би?
Згадаю свій дім —
серце холоне.
132 "Всі люди мають свій дім".
Які сумні ці слова!
Неначебто входжу в склеп —
вертаюсь додому,
лягаю спати.

134
135
136
137
138
140
141
2.
1 2 3 4 5 6

Інші твори цього автора:

На жаль, інші твори поки що відсутні :(
загрузка...