І ще мені було зрозуміло, що Корній постійно натискає, а щуроїд хоч і звивається, хоч і підлабузнюється, але чогось не договорює, смугастик, крутить, падлюка. Корній гримів усе лютіше, щуроїд пищав усе жалібніше, і особисто мені було цілком зрозуміло, що от саме зараз і треба було би вліпити як слід, — я навіть весь уперед подався, торкаючись носом тканини, що відокремлювала мене від допитної, щоби нічого не пропустити, коли ця сволота завищить і почне викладати, чого від нього домагаються. Але щуроїд раптом зовсім замовк — зомлів, чи що? — а Корній сказав звичайним голосом, по-російськи:
— Досить непогано, Вальдемаре, ви вільні. Тепер спробуємо підсумувати. По-перше…
Так я, хлопці та дівчатка, й не дізнався, що там було по-перше. Засвітили мені в чоло з такою силою, що мені стало світло в цій темряві, і очуняв я, хлопці та дівчатка, вже у вітальні. Сиджу на підлозі, очима лупаю, а наді мною стоїть, потираючи плече, оцей самий Вольдемар, здоровенний дядько, макітра під самісіньку стелю, обличчя в нього розгублене й засмучене, дивиться він на мене з-під стелі та й каже — чи то докірливо, чи то винувато:
— Ну що ж ти, голубчику? Чого ж ти там стирчав у темряві? Звідки ж мені було знати? Ти вже даруй мені, будь ласка… Не вдарився?
Я помацав обережно своє перенісся — є в мене там перенісся чи його вже нема, — так-сяк підвівся і кажу:
— Ні, — кажу. — Не вдарився. Мене вдарили — це було.
Розділ VI
Коли Драмба закінчив сполучний хід до коректувального пункту, Гаґ зупинив його, зістрибнув у траншею та пройшовся по позиції. Відрито було на славу. Траншея повного профілю із трішки скошеними назовні ідеально рівними стінками, із щільно утрамбованим дном, без усілякої там пухкої земельки та іншого сміття, все точно за наукою, вела до вогневої — ідеально круглої ями діаметром два метри, від якої відходили в тил укриті колодами бліндажі для боєприпасів і для обслуги. Гаґ глянув на годинник. Позиція була цілком відрита за дві години десять хвилин. І яка позиція! Такою могла пишатись його високості Інженерна академія. Гаґ озирнувся на Драмбу. Рядовий Драмба бовванів над ним і над краєм траншеї. Його величезні долоні були притиснуті до стегон, лікті відстовбурчені, вуха опущені, груди колесом, і від нього, змішуючись із запахом розритої землі, линула атмосфера свіжості та прохолоди.
— Молодець, — сказав неголосно Гаґ.
— Слуга його високості, пане капрале! — гаркнув робот.
— Чого нам ще бракує?
— Банки підбадьорливого та солоної рибки, пане капрале!
Гаґ усміхнувся.
— Так, — сказав він. — Я з тебе зробив солдата, з нехлюя.
Він узявся за край траншеї і одним рухом перекинув тіло на траву, потім піднявся, обтрусив коліна й ще раз оглянув позицію — тепер уже зверху. Так, позиція була на славу.
Сонце підбилося височенько, від роси не залишилося ні найменшого сліду, місяць блідим куснем танучого цукру висів над західним горизонтом, над туманними обрисами міста-чудовиська. Навколо міріадами коників стрекотів степ, рівний, рудо-зелений, на усьому своєму просторі однаковий та порожній, як океан. Його одноманітність порушувала лише хмаринка зелені вдалині, в якій червонів черепичний дах Корнієвого будинку. Навколо стрекотливий степ, напоєний пряними запахами, над ним чисте сіро-блакитне небо, а в центрі — він, Гаґ. І йому добре.
Добре, бо все далеко. Далеко звідси незбагненний Корній, безкінечно добрий, безкінечно терплячий, поблажливий, уважний, який неухильно, міліметр за міліметром втискав у душу любов до себе, і водночас нескінченно небезпечний, неначе бомба величезної сили, що загрожує вибухнути найнесподіванішої миті та рознести в клоччя Гаґів Всесвіт. Далеко звідси лукавий будинок, напханий небаченими і неможливими механізмами, небаченими і неможливими істотами впереміш із такими самими, як Корній, людьми-пастками, шумно киплячою безладною діяльністю без усілякої видимої розумної мети, а тому такий самий незбагненний і відчайдушно небезпечний для Гаґового Всесвіту. Далеко звідси увесь цей лукавий оманливий світ, де люди мають усе, чого лише можуть собі зажадати, а тому їхні бажання збочені, цілі потойбічні і засоби вже нічим не нагадують людські.. І ще добре, що тут бодай ненадовго вдається забути про гнітючу непосильну відповідальність, про всі ці задачі, що ниють, наче виразка, в запаленій душі — невідкладні, необхідні і зовсім нерозв'язні. А тут — усе так просто й легко…
— Ого! — промовив Корній. — Оце так так!
Гаґ підстрибнув на місці й обернувся. Корній стояв по той бік траншеї, з веселим здивуванням оглядаючи позицію.
— Та ти фортифікатор[4], — сказав він. — Що це в тебе таке?
Гаґ помовчав, але діватись не було куди.
— Позиція, — неохоче буркнув він. — Для важкої мортири[5].
Корній був вражений.
— Для чого, для чого?
— Для важкої мортири.
— Гм… А де ти візьмеш мортиру?
Гаґ мовчав, дивлячись на нього спідлоба.
— Ну гаразд, це мене, зрештою, не стосується, — сказав Корній, зачекавши. — Даруй, якщо завадив… Я тут отримав деякі відомості і поквапився, щоби поділитися з тобою. Справа в тому, що ваша війна закінчилась.
— Яка війна? — тупо запитав Гаґ.
— Ваша. Війна герцогства Алайського з імперією.
— Вже? — тихо промовив Гаґ. — Таж ви казали — чотири місяці.
Корній розвів руками.
— Ну, вибач, — сказав він. — Помилився. Всі ми помилились. Але це, знаєш, добра помилка. Погодься, що ми помилились у потрібний бік… Упоралися за місяць.
Гаґ облизнув губи, підняв голову, знов опустив.
— Хто… — Він замовчав.
Корній чекав, спокійно дивлячись на нього. Тоді Гаґ знову підняв голову і, дивлячись йому прямо у вічі, сказав:
— Я хочу знати, хто переміг.
Корній дуже довго мовчав, з його обличчя нічого не можна було зрозуміти. Гаґ сів — не тримали ноги. Поруч із траншеї стриміла голова Драмби. Гаґ безглуздо витріщився на неї.
— Таж я тобі вже пояснював, — сказав нарешті Корній. — Ніхто не переміг. Точніше, всі перемогли.
Гаґ процідив крізь зуби:
— Пояснювали… Мало що ви там мені пояснювали. Я цього не розумію. В кого залишилося гирло Тари? Це, може, вам однаково, у кого воно залишилось, а нам не однаково!
Корній повільно похитав головою.
— Вам теж однаково, — стомлено сказав він. — Армій там більше немає — тільки цивільне населення…
— Ага! — сказав Гаґ. — Значить, щуроїдів звідти вибили?
— Таж ні… — Корній стражденно зморщився. — Армій взагалі більше не існує, розумієш? Із гирла Тари ніхто нікого не вибивав. Просто і алайці, й імперці покидали зброю та порозходились по домівках.
— Це неможливо, — сказав Гаґ спокійно. — Я не розумію, навіщо ви мені все це розповідаєте, Корнію. Я вам не вірю. Я взагалі не розумію, чого вам від мене треба. Навіщо ви мене тут тримаєте? Якщо я вам не потрібен — відпустіть. А якщо потрібен — кажіть прямо…
Корній закректав і з силою вдарив себе по стегну.
— Значить, так, — сказав він. — Нічого нового з цього приводу я тобі повідомити не можу. Бачу, що тобі тут не подобається. Знаю, що ти прагнеш додому. Але тобі доведеться ще потерпіти. Зараз у тебе на батьківщині надто важко. Розруха. Голод. Епідемії. А зараз ще й політична плутанина… Герцог, як і слід було чекати, начхав на все і втік, як останній боягуз. Покинув напризволяще не тільки країну…
— Не кажіть погано про герцога, — хрипко прогарчав Гаґ.
— Герцога більше нема, — холодно сказав Корній. — Герцог Алайський позбавлений влади. Втім, можеш утішитись: імператору теж не пощастило. Розстріляний у власному палаці…
Гаґ криво усміхнувся і знову закам'янів лицем.
— Відпустіть мене додому, — сказав він. — Ви не маєте права мене тут тримати. Я не військовополонений і не раб.
— Давай-но так, — сказав Корній. — Давай не будемо лаятися. Ти погано собі уявляєш, що там у вас робиться. А там такі, як ти, позбивали банди, всім їм кортить поставити скелет на ноги, а цього, крім них, уже ніхто не хоче. На них полюють, як на скажених псів, і вони приречені. Якщо тебе зараз відправити додому, ти, звичайно, приєднаєшся до такої банди, і тоді тобі кінець. І справа, між іншим, не лише в тобі, справа ще й у тих людях, яких ти встигнеш убити і замордувати. Ти небезпечний. І для себе, і для інших. Отак-от, якщо відверто.
Виявляється, Корній міг бути й таким. Перед Гаґом стояв боєць, і хватка в цього бійця була залізна, і бив він у саме яблучко. Що ж, за відвертість дякую. Значить, тепер так і будемо: ти мені сказав, але я тобі теж зараз скажу. Досить корчити із себе хлопчика у штанцях. Набридло.
— Значить, боїтеся, що я там буду небезпечний, — сказав Гаґ. Він вже більше не міг і не хотів стримуватися. — Що ж, воля ваша. Тоді дивіться, щоб я ТУТ не став небезпечним!
Вони стояли з боків траншеї, обличчям до обличчя, і спочатку Гаґ тріумфував, що йому вдалося викликати це холодне світіння у зазвичай до відрази добрих очах великого лукавця, а потім раптом зі здивуванням та обуренням виявив, що світіння це зникло, і знов у нього, сатани, усмішечка, і очі знову примружились по-батьківськи, зміїне молоко! І раптом Корній фиркнув, зареготав, поперхнувся, закашлявся, знову зареготав і закричав, розвівши руки:
— Кіт! Ну кіт і кіт! Дикий… Ду-умай! — сказав він Гаґові й постукав себе по потилиці. — Думай! Мізками ворушити треба! Невже ти тут дарма п'ятий тиждень стирчиш?
Тоді Гаґ різко повернувся і пішов у степ.
— Думай! — востаннє долинуло до нього.
Він ішов, не дивлячись під ноги, провалюючись у байбакові нори, спотикаючись, дряпаючи щиколотки колючками. Він нічого не бачив і не чув довкола, перед його очима стояло посічене зморшками землисте обличчя з безмірно стомленими, почервонілими очима, і в вухах лунав хрипкуватий голос: "Шмаркачі! Мої вірні, непереможні шмаркачі!" І ця людина, остання рідна людина, що залишилася живою, зараз десь рятувалася, переховувалася, мучилася, а її цькували, полювали на неї, як на скаженого вовка, смердючі орди обманутих, куплених, осатанілих від страху дикобразів. Бидло, потолоч, покидьки— без честі, без слави, без совісті… Брехня, брехня, не може цього бути! Лісові єгері, гвардія, десантники. Блакитні Дракони… що, вони теж продалися? Теж покинули? Таж у них нічого не було, крім Нього! Вони ж жили тільки для Нього. Вони помирали за Нього! Ні, ні, брехня, нісенітниця… Вони взяли його у сталеве кільце, наїжачилися багнетами, дулами, вогнеметами… це ж найкращі бійці у світі, вони розженуть і роздушать оскаженілу солдатню… О, як вони будуть їх гнати, палити, втоптувати у багно… А я — сиджу тут.