Але чорна! Не тільки волосся, а й щоки, вуха, чоло, а губи червоні, товстезні, білки очей так і виблискують, і зуби теж. Це ж з якої планети його занесло сюди такого? Я притиснувся до стіни, щосили намагаючись дати дорогу, — проходь, мовляв, не затримуйся, тільки не чіпай… Але не так все склалося. Звісно ж, він разом зі своїм візком зупиняється біля мене, осліплює мене своїми білками та зубами і хрипким нутряним голосом промовляє:
— По-моєму, це типовий алаєць…
Я глитнув, киваю.
— Так, — кажу. — Алаєць я.
І він починає розмовляти зі мною алайською, але вже не хрипким басом, а приємним таким, нормальним голосом — тенором або, я не знаю там, баритоном.
— Ти, — каже, — напевно, Гаґ. Бійцівський Кіт.
— Так точно, — кажу.
— Ти, — запитує, — з Центру зараз?
Ну що я йому відповім?
— Аж н-ніяк, — кажу. — Я сам собою…
Я вже розгледів його і бачу, що чоловік як чоловік. Ну, чорний… Ну то й що? У нас на островах голубі живуть, і ніхто їм в ніс не тицяє. Одягнений нормально, як усі тут одягаються, — сорочка навипуск, короткі штани. Тільки чорний. Весь.
— Ти, може, Корнія шукаєш? — запитує він.
Співчутливо так запитує. Зовсім як Корній.
— Вигляд у тебе якийсь скуйовджений, — каже.
— Та ні, — відповідаю я з досадою. — Це я спітнів просто. Гаряче тут у вас…
— А-а… Так ти б мундир свій скинув, чого ти в ньому прієш… А Корнія ти поки що краще не шукай, Корній зараз страшенно заклопотаний…
Чисто так розмовляє алайською, між іншим, грамотно, і вимова в нього така столична, з придихом. Стильно розмовляє. Ну, пояснює він мені щось про Корнія, де зараз Корній і чим він займається, а я все позираю на його візок і, чесно вам скажу, хлопці та дівчатка, нічого вже не чую, що він там мені говорить.
Значить, так. Ну, візок — він і є візок, не в візку справа. А от на цьому візку лежить у нього величезний, нібито шкіряний мішок. Шкіряний і ззовні ніби маслом облитий, коричневий такий, неначе куртка бронехідника. Зверху він, значить, гладенький, без жодної зморшки, а внизу весь якийсь зім'ятий, весь у зморшках і складках. І ось там, у цих самих зморшках і складках, я ще від самого початку помітив якийсь рух. Спершу думав — видалося. Потім… Одним словом, там було око. Відірвіть мені руки-ноги — око! Якась складка там розсунулась тихенько, і глянуло на мене велике кругле темне око. Сумне таке й уважне. Ні, хлопці та дівчатка, дарма я сьогодні в цей коридор пішов. Воно, звісно, Бійцівський Кіт є бойова одиниця сама собою й таке інше, та все ж таки про такі зустрічі в статуті жодним словом не йдеться…
Стою я, тримаюся за стінку і знай собі товчу: "Так точно… Так точно…" А сам думаю: забери ти це від мене, ну, справді, чого ти тут стоїш? І зрозумів мій чорний, зрозумів, що мені треба перепочити. Каже хрипким басом:
— Звикай, алайцю, звикай… Ходімо, Джонатане!
А потім по-алайськи нормальним голосом:
— Ну, бувай здоровий, хоробрий брате… Ух як тебе скрутило. Та не бійся ти, не бійся, Бійцівський Коте! Це ж не джунглі…
— Так точно, — сказав я сто сорок восьмий раз.
Блиснув він своїми білками та зубами на прощання і рушив з візком далі по коридору. Подивився я йому вслід — зміїне молоко! — візок той котиться сам собою, а він поруч із ним чимчикує сам собою, зовсім окремо, і вже знов лунають голоси: один, значить, хрипкий бас, а другий — нормальний, але розмовляють вони вже обидва якоюсь невідомою мовою. І на лопатках у цього чорного напис півколом: ГІГАНДА. Нічогенька така зустріч, га? Ще одна така зустріч, і я у власні чоботи ховатися почну. "Звикай, алайцю, звикай". Не знаю, може, я колись і звикну, але в найближчі п'ятдесят років ви мене в цей коридор медяником не заманите… Додивився я, як вони в цей склеп втиснулися, зачинили за собою двері, та й пішов геть від цього паскудного місця. Тримаючись за стіну.
Від цього самого дня стало в нашому будиночку тіснувато. Сунуть хмарою. Через нуль-кабіну прибувають по двоє, по троє. Ночами й особливо під ранок від "привидів" у саду суцільний нявкіт стоїть. Деякі вивалюються просто з чистого неба — один у басейн торохнув, коли я вранці купався, теж влаштував мені свято. І всі вони до Корнія, і всі вони гелгочуть різними мовами, й у всіх у них справи, й у всіх невідкладні. До холу вийдеш — гелгочуть. До їдальні зайдеш попоїсти — сидять по двоє, по троє, їдять і знову ж таки гелгочуть, причому одні попоїли — інші звідкись приходять… Я на це просто дивитися не міг: скільки вони хазяйського добра марнують, хоч би з собою приносили, чи що… Невже не розуміють, що на всіх не настачиш? Совісті люди не мають, ось що я вам скажу. Щоправда, треба все ж віддати їм належне: мішків з очима я серед них більше не помітив. Були серед них, звичайно, досить моторошні екземпляри, але щоб уже повен міх — ні, таких більше не було. І на тім спасибі. Я день терпів, два терпів, а потім від цього нашестя, чесно скажу, хлопці та дівчатка, просто втік. Візьмеш зранку Драмбу — і на стави кілометрів за п'ятнадцять від цього прохідного двору. Я там стави знайшов, розкішне місце, очерети, прохолода, качок сила-силенна…
Звісно, може, я вчинив неправильно, виявив легкодухість. Напевно, я мав би там серед них вештатися, нипати, підслуховувати там, підглядати, мотати на вус. Але, хлопці та дівчатка, я ж і старався. Сядеш де-небудь у кутику в вітальні, рота роззявиш, вуха розвісиш — ні чорта не зрозуміти. Гелгочуть незрозумілими мовами, креслять якісь криві, розмотують одне в одного перед носом якісь рулони голубого паперу з позначками, одного разу навіть карту імперії вивісили, добру годину по ній пальцями повзали… вже, здавалось би, чого простіше — карта, а так я й не зрозумів, чого вони одне від одного домагалися, чого не поділили… Одне я, хлопці та дівчатка, зрозумів: щось у нас там коїться або от-от має скоїтись. Тому весь цей гадючник і заворушився.
Коротше кажучи, вирішив я надати ініціативу супротивникові. Розібратися в ситуації я не вмію, завадити їм ніяк не можу, і залишається мені розмірковувати приблизно так: якщо вони мене тут тримають — значить, я їм для чогось потрібен, а якщо я їм потрібен, то що б вони там не затівали, а рано чи пізно до мене звернуться. Отоді ми й подивимося, як діяти. А поки що будемо на стави ходити, Драмбу муштрувати й чекати — може, щось підвернеться.
І, між іншим, підвернулось.
Якось іду я на сніданок. Дивлюся — за столом Корній. І до того ж сам. Останніми днями я рідко бачив Корнія, та й то довкола нього завжди люд юрмився. А тут сидить сам, молоко сьорбає. Ну, привітав я його, сідаю навпроти. І дивно мені якось стало — скучив я за ним, чи що? Тут уся штука, мабуть, крилася в його обличчі. Гарне в нього все-таки обличчя. Є в ньому щось дуже мужнє і водночас, навпаки, дитяче, чи що? Словом, обличчя людини без усяких там потаємних намірів. Такому і не хочеться вірити, а віриш. Розмовляємо ми з ним, а я повсякчас собі нагадую: обережно, Коте, другом він тобі аж ніяк не може бути, нема чого йому бути твоїм другом, а якщо він не друг — значить, ворог… І тут він раптом каже ні з того ні з сього:
— А чому ти, Гаґу, ніколи ні про що мене не питаєш?
Отакої — не питаю його ні про що. А де ж мені його про щось питати, коли я цілими днями його не бачу? І чомусь мені так гірко стало і страшенно закортіло сказати йому прямо: "А щоб брехні менше слухати, друже лукавий". Та я, звичайно, цього не сказав. Пробурмотів тільки:
— Чому не ж питаю? Питаю…
— Розумієш, — каже він, і тон у нього такий, неначе він просить у мене вибачення, — я ж не можу тобі довгі лекції читати. По-перше, я не маю на це часу, сам бачиш. І хотів би з тобою більше часу проводити, та не виходить. А по-друге, лекції — це, як на мене, нудота рідкісна. Хіба цікаво слухати відповіді на питання, яких ти не ставив? Чи ти, може, думаєш інакше?
Я розгубився, замугикав щось самому собі незрозуміле, і тут завалюють до їдальні двоє, а за ними ще й третій. Сяють усі троє, як начищені мідні чайники. І ніби втрьох несуть крихітну круглу коробочку та з цією коробочкою — прямісінько до Корнія.
— Вона? — каже Корній, піднімаючись їм назустріч.
— Вона, — відповідають вони мало не хором і відразу замовкають.
Я давно помітив, що в присутності Корнія вони не гелгочуть. У присутності Корнія вони тримаються як належить. Корній, видно, жартувати не любить.
Так. Наминаю я якусь нібито рибу, запиваю гарячим пійлом, а Корній бере цю коробочку двома пальцями, відкриває її обережно й дістає з неї вузьку червону стрічку. Ці троє дихати перестали. В їдальні тиша, і чути тільки, як гелгочуть у вітальні. Корній цю червону стрічку роздивився уважно — просто так і на світло, — а потім сказав неголосно:
— Молодці. Розмножте і роздайте.
І пішов з їдальні. Лише біля самих дверей спохопився, повернувся до мене і сказав:
— Вибач, Гаґу. Нічого не можу вдіяти.
Я лише плечем смикнув — мені що… будь ласка! Ну, з оцих трьох двоє пострибали за Корнієм, а третій залишився і почав акуратно вкладати цю червону стрічку назад у коробочку. Я сиджу злий, ненавиджу їсти у присутності сторонніх. Але він на мене ніби й не зважає. Він прямує через усю їдальню в кут, де в Корнія стоїть якась шафа не шафа, скриня не скриня… одним словом, ящик, поставлений на попа. Я цей ящик бачив сто разів і ніколи не звертав на нього уваги. А він підходить до цього ящика і зсовує зверху якусь шторку, і в стінці ящика утворюється яскраво освітлена ніша. Він кладе свою коробочку в цю нішу і опускає шторку. Лунає коротке гудіння, на ящику спалахує жовте око. Цей тип знову піднімає шторку… і тут, хлопці та дівчатка, я їсти перестав. Бо дивлюсь — а в ніші вже дві коробочки. Цей тип знов опускає шторку — знов загуділо, знов загорілося жовте око, підіймає він шторку — чотири коробочки. І пішов, і пішов… Я сиджу і тільки очима лупаю, а він — шторку вгору, шторку вниз, гудок, жовте око, шторку вгору, шторку вниз… І за хвилину в нього цих коробочок назбиралась ціла ніша. Вигріб він їх відтіля, порозпихав по кишенях, підморгнув мені й вискочив геть.
Знову я нічого не второпав. Та тут жодна нормальна людина не второпала б. Але я одне зрозумів: це ж треба, яка машина! Я встав — і до ящика. Оглянув його з усіх боків, навіть спробував ззаду зазирнути, проте голова не пролізла, тільки вухо прищемив.