Я на це обличчя тільки глянув і відразу зрозумів: не можу. Почав дивитися йому на ноги — ще гірше. Бо ж у нього чому така дивна хода була? Він по цій густій траві, по твердій землі йшов, як ми з вами йшли б сипучими пісками чи, скажімо, трясовиною — щокроку провалювався по кісточки, а то й глибше. Не тримала його земля, подавалася…
Біля сходів він призупинився на секунду й разом струсив із себе всю свою амуніцію. Забряжчала вона, загриміла, а він увійшов у двері — і знову тиша. І порожньо. Як у маренні. І зорельота вже нема, так ніби й не було ніколи. Тільки чорні діри від галявини до дому та купа небаченої зброї біля сходів. Усе.
Дуже мені захотілося протерти очі, вщипнути себе за стегно й таке інше, але я цього робити не став. Бо ж я Бійцівський Кіт, хлопці та дівчатка. Я від себе всю цю ману відмів. Не вперше. Я тільки головне залишив: зброю! Вперше я тут побачив зброю. Я навіть одягатися не став — як був, в одних трусах, гайнув через підвіконня з другого поверху.
Роса була рясна, ноги мої вмить стали мокрі вище колін, і пройняла мене остуда — чи то від цієї вогкості, чи то, знову ж таки, від нервів. Біля сходів я присів навпочіпки і прислухався. Тихо, по-нормальному тихо, по-вранішньому. Пташки завовтузилися, цвіркун якийсь сюрчав. Мені до цього діла не було, я голоси чекав почути. Ні, не чутно голосів. Адже в цьому домі завжди так: не має бути голосів — галасують, бурмочуть, перелаюються, причому хто — невідомо, бо Корнія вдома нема, волочиться десь, дідька потішає. А от коли, як зараз, повинні люди — чи навіть нехай не зовсім люди, — але повинні ж вони вітатися, один одного по спинах ляскати, гукати щось вітальне! Ні, тут у них буде тиша. Могила. Ну гаразд.
І от сиджу я навпочіпки і дивлюсь на ці штуки, які перед і мною лежать, навіть на вигляд важелезні, гладкі, маслянисті, надійні. Ніколи я таких не бачив ані на малюнках, ані в кіно. Великої, певно, вбивчої сили апарати, та от біда, незрозуміло, з якого боку до них підступитися, за яке місце їх брати і на що в них натискати. І навіть доторкатися до них якось боязко: того й дивися — гахне, кісток не позбираєш.
Словом, я розгубився, і це було погано, бо насправді мені слід було зразу вхопити що-небудь і рвати кігті. Ну, Гаґу, давай! Швидше! Ось цю коротеньку: ствол є, замість дула, щоправда, скельце якесь, зате й рукоятка ніби є, два пласких магазини з боків ствола стирчать… Все. Не маю більше часу. Потім розберусь. Протягнув я руку і обережно взявся за рукоятку. І тут сталася зі мною дивна річ.
Узявся я, значить, за рукоятку. Рубчаста така, тепла. Пальці зімкнув. Тягну на себе. Обережно, щоб не брязнуло. Вагу навіть відчув. А в кулаці — нічого. Сиджу, як п'яний, дивлюсь на порожній кулак, а машинка ця як лежала на сходинці, так і лежить. Я зопалу хвать її впоперек — і знов під пальцями метал, тверде, важке. Рвонув на себе — знову нічого.
І захотілося мені тут закричати на весь голос. Ледве стримався. Глянув на долоню — долоня в мастилі. Витер її об траву, підвівся. Розчарування, звичайно, страшне. Все в них враховано, все розраховано, завбачено, в гадів. Переступив я через цю купу непридатного для мене заліза і пішов у дім. Бачу: в холі, у куті, стовбичить Драмба. Заворушив своїми вухами, втупився, а мені на нього й дивитись було гидко. І вже хотів я піднятися до себе, як раптом подумав, а що, як… Кінець кінцем, хіба не однаково, чиї руки триматимуть машинку, мої чи цього долдона?
— Рядовий Драмба, — сказав я неголосно.
— Слухаю, пане капрале, — відгукнувся він, як і належить.
— Ану ходи за мною.
Вийшли ми знов на сходи. Зброя лежить, нікуди не поділась.
— Подай мені ось цю, крайню, — кажу. — Тільки обережно.
— Не зрозумів, пане капрале, — гуде цей бовдур.
— Чого ти не зрозумів?
— Не зрозумів, що саме наказано подати.
Провались ти! Мені-то звідки знати, як це називається?
— Як називаються ці предмети? — запитую.
Драмба запрацював вухами і рапортує:
— Трава, пане капрале. Сходи…
— А на сходах? — запитую я і відчуваю, що мене мороз по шкірі починає продирати.
— На сходах пил, пане капрале.
— А ще?
Вперше Драмба загаявся з відповіддю. Довго мовчав. У нього, видно, також шестерня за шестерню зайшла, як і в мене.
— Також на сходах присутні: пан капрал, рядовий Драмба, чотири мурахи… — Він знову загаявся. — А також усілякі мікроорганізми.
Він їх не бачив! Розумієте? Не бачив! Мікроорганізми він бачив, а залізяки ці метрової довжини бачити йому не годилося. Йому їх бачити не годилося, а мені — брати. Все, все передбачили! І тут я від досади, не подумавши, махнув босою ногою по найбільшій залізяці, що на сходах валялася. Завив я, палець відбив зовсім, ніготь зламав. А залізяка як лежала, так і лишилася лежати. Все. Це вже було останньою краплею. Зашкутильгав я до себе, зубами скрегочу, мало не плачу, кулаки стиснув. Прийшов, повалився на ліжко, і охопив мене такий відчай, якого не відчував я аж від того дня, коли прийшов у звільнення додому й побачив, що не те що хати моєї — всього кварталу нема, одна обгоріла цегла громадиться і душить гаром. Здалось мені в ці чорні хвилини, що ні до чого я не здатний, нічого я не можу тут зробити, в цьому ситому і лукавому світі, де кожен мій крок розраховано і передбачено на сто років наперед. І цілком може бути, що кожну мою дію, котру я ще тільки збираюся здійснити, вони вже знають, як припинити чи обернути собі на користь.
І щоб розігнати морок, я почав пригадувати найсвітліше, найщасливіше, що було в моєму житті, і згадав той морозний ясний день, стовпи диму, які здіймалися в зелене небо, і тріск полум'я, що пожирало руїни, сірий від сажі сніг на площі, закоцюблі трупи, понівечений ракетомет у величезній воронці… а герцог іде вздовж нашої шеренги, ми ще не встигли охолонути, очі ще заливає піт, дуло автомата обпікає пальці, а він іде, важко спираючись на руку ад'ютанта, і сніг рипить під його м'якими червоними чобітками, і кожному з нас зазирає у вічі і тихо говорить слова подяки та схвалення. А потім він зупинився. Просто перед і мною. І Гепард, якого я не бачив, — я нікого не бачив, крім герцога, — назвав моє ім'я, і герцог поклав мені руку на плече і якийсь час дивився мені прямо у вічі, і обличчя у нього було жовте від утоми, посічене глибокими зморшками, а зовсім не гладеньке, як на портретах, повіки червоні та запалені, і повільно рухалася важка, погано виголена щелепа. І все ще тримаючи свою праву руку в мене на плечі, він підняв ліву і клацнув пальцями, і ад'ютант квапливо вклав у ці пальці чорний кубик, а я все ще не вірив своєму щастю, не міг повірити, але герцог промовив низьким хрипким голосом: "Розтули пащу, Кошеня…" — і я замружився і розтулив рота з усієї сили, відчув на язиці шкарубке й сухе і почав жувати. Волосся мені стало сторч під шоломом, з очей покотилися сльози. Це був особистий жувальний тютюн його високості, наполовину з вапном та сушеною гірчицею, а герцог плескав мене по плечу й казав розчулено: "О ці шмаркачі! Мої вірні, непереможні шмаркачі!.."
І тут я впіймав себе раптом на тому, що посміхаюся на всю морду. Ні-і, панове, ще не все закінчено. Вірні, непереможні шмаркачі не підведуть. Не підводили там, не підведуть і тут. Повернувсь я на бік і заснув, чим і скінчилася ця моя пригода.
Ця скінчилася, зате інші почалися, бо тиха наша хатинка раптом заворушився. Раніше було як? Поснідаємо ми з Корнієм, потеревенимо хвилин двадцять про те, про се, і все, аж до обіду я сам. Хочеш — спи, хочеш — книжки читай, хочеш — голоси в домі слухай. А тут — не знаю, чи то хтось цей їхній гадючник розворушив, чи то в них перепочинок якийсь закінчився, та тільки стало в нашому будиночку тісно.
А почалося все з того, що вирушив я до цього коридору подивитись, як там моє листування. Чесно кажучи, нічого нового я побачити не сподівався, однак дивлюся — хо! — відгукнувся мій математик. Відразу під моїм питанням цими ж акуратненькими маленькими літерами було виведено: "Твої друзі у пеклі". Отакої! Що ж це виходить? "Хто ти, друже?" — "Твої друзі у пеклі". Отже, їх тут кілька… Чому ж не пишуть, хто вони? Бояться? І чому у пеклі? Нормальній людині тут, звісно, не солодко доводиться, але — у пеклі… Я глянув на ці фарбовані двері. Може, там в'язниця? Або що-небудь гірше? Що ж ви, хлопці, путнього нічого не написали? Ні-і, цей коридорчик треба взяти під нагляд. Та це потім, а що мені зараз написати? Щоб вони відразу все про мене зрозуміли… Ч-чортяка, не знаю я цієї математики. Може, в них у цій формулі все зашифровано. Напишу-но я їм, хто я, щоб вони знали, з ким мають справу і на що я здатний. Напишу я їм… Я дістав припасений недогризок олівця і нашкрябав друкованими літерами: "Бійцівський Кіт ніде не пропаде". Дуже мені сподобалось, як я це вигадав. Будь-кому зрозуміло, що я — Кіт, що я бадьорий і готовий до дій. Парашутистів цих я в гробі бачив, нічого вони мені тут не зроблять. А якщо це пастка і затіяв цю перекличку Корній — що ж, будь ласка, нічого такого я не написав.
Гаразд. За коридорчиком цим ми постежимо. А зараз прийшла пора поглянути, що ж у них за цими дверима. Недовго думаючи, взявся я за ручку й потяг її на себе. Відчинилися. Я думав — там кімната якась буде, чи коридор, чи сходи… ну що в людей за дверима буває? Так от, там нічого цього не було. Камера там була. Три на три. Стіни чорні, матові. У стіні навпроти стирчить кругла червона кнопка. І все. Нічого більше в цій камері не було. Я коли цю камеру побачив — відразу перехотів туди заходити. Та ну їх, думаю, к бісу, чого я у цьому склепі не бачив? Кнопок червоних я не бачив, чи що?
Стою я в нерішучості і раптом чую ззаду — голоси. Близько. Можна сказати, поруч. Ну, думаю, здається, влип. Причинив двері, зуби стиснув, обертаюсь. Передньому по горлянці та — в сад, думаю, а там шукай вітру в полі…
Але виявилось, що це не парашутисти. Вивертає у коридор із-за рогу якийсь чоловік з візком, з такою собі платформою на колесах. Я запхав руки в кишені й отакенькою лінькуватою ходою подався назустріч. Коридор широкий, розминемося спокійно. А він уже близенько зі своїм візком. Глянув на нього — зміїне молоко! — чорний! Мені спершу навіть здалося, що в нього взагалі голови немає, потім, звісно, придивився і бачу: є голова.