Так само міцно скроєний негр, з проломленим носом і розплющеними вухами. Ернест пройшов до задньої кімнати, і Редрік подався за ним, бо тепер уже всі троє чмирів стояли біля виходу, а негр зі шваброю опинився перед кулісами, що вели до складу.
У задній кімнаті Ернест відступив убік і, згорбившись, сів на стілець біля стіни, а з-за столу підвівся капітан Квотерблад, жовтий і скорботний, а звідкись зліва висунувся величезний оонівець[6] у насунутій на очі касці, швидко взяв Редріка за боки і провів величезними долонями по його кишенях. Біля правої бокової кишені він затримався, видобув кастет і легенько підштовхнув Редріка до капітана. Редрік підійшов до столу і поставив перед Квотербладом портфель.
— Що ж ти, заразо! — сказав він Ернесту.
Ернест понуро рухнув бровами і знизав одним плечем. Усе було зрозуміло. В дверях уже стояли, усміхаючись, обидва негри, і більше дверей не було, а вікно було зачинене й, окрім того, загороджене знадвору солідними ґратами.
Капітан Квотерблад, з відразою кривлячи обличчя, обома руками рився у портфелі, викладаючи на стіл: "порожняки" малі — дві штуки; "батарейки" — дев'ять штук; "чорні бризки" різних розмірів — шістнадцять штук у поліетиленовому пакеті; "губки" чудово збережені — дві штуки; "газованої глини" — одна банка...
— В кишенях є що-небудь? — тихо промовив капітан Квотерблад. — Викладайте...
— Гади, — сказав Редрік. — Зар-рази.
Він сунув руку за пазуху і жбурнув на стіл пачку банкнот. Банкноти полетіли на всі боки.
— Ого! — промовив капітан Квотерблад. — Ще?
— Жаби смердючі! — закричав Редрік, вихопив з кишені другу пачку і з розмаху жбурнув її собі під ноги. — Жеріть! Подавіться!
— Дуже цікаво, — промовив капітан Квотерблад спокійно. — А тепер підбери все це.
— Редьку в око! — сказав йому Редрік, закладаючи руки за спину. — Холуї твої підберуть. Сам підбереш!
— Підбери гроші, сталкере, — не підвищуючи голосу, сказав капітан Квотерблад, упираючись кулаками в стіл і весь нахиляючись уперед.
Кілька секунд вони мовчки дивилися один одному в очі, потім Редрік, бурмочучи прокльони, опустився навпочіпки і знехотя заходився підбирати гроші. Негри за спиною захихотіли, а оонівець зловтішно фиркнув.
— Не фиркай, ти! — сказав йому Редрік. — Шмаркля вилетить!
Він повзав уже на колінах, збираючи папірці по одному, дедалі ближче підбираючись до темного мідного кільця, що мирно лежало в зарослій грязюкою виїмці в паркеті, повертаючись так, щоб було зручно, він викрикував і викрикував брудні прокльони, всі, які міг пригадати, і ще ті, котрі вигадував на ходу, а коли настала мить, він замовк, напружився, схопився за кільце, щосили рвонув його вгору, і відчинена кришка люка ще не встигла вдаритися об підлогу, а він вже пірнув униз головою, витягнувши напружені руки, в сиру холодну пітьму пивниці.
Він упав на руки, перекотився через голову, підскочив і, зігнувшись, кинувся, нічого не бачачи, покладаючись тільки на пам'ять і на удачу, у вузький прохід між штабелями ящиків, на ходу шарпаючи, розгойдуючи ці штабелі і чуючи, як вони з дзеньканням і гуркотом валяться у прохід позаду нього, слизькаючись, вибіг нагору по невидимих сходах, усім тілом вибив оббиті ржавою бляхою двері й опинився в Ернестовому гаражі. Він весь трусився і важко дихав, перед очима пливли криваві плями, серце важкими болісними поштовхами било в саме горло, але він не зупинився навіть на секунду. Він відразу метнувся в дальній кут і, обдираючи руки, взявся розкидати купу мотлоху, під якою у стіні гаража було виламано кілька дошок. Потім він ліг на живіт і проповз через цю дірку, чуючи, як з тріскотом рветься щось у його піджаку, і вже у дворі, вузькому, наче колодязь, присів між сміттєвими контейнерами, стягнув піджак, зірвав і кинув галстук, швидко огледів себе, обтріпав штани, випростався і, пробігши через двір, пірнув у вузький смердючий тунель, що вів до сусіднього такого самого двору. На бігу він прислухався, але виття патрульних сирен поки що не було чути, і він побіг ще швидше, розганяючи перелякану дітлашню, пірнаючи під розвішену білизну, пролізаючи в дірки у зогнилих парканах, намагаючись якомога швидше вибратися з цього кварталу, поки капітан Квотерблад не встиг викликати оточення. Він чудово знав ці місця. В усіх цих дворах, у підвалах, у занедбаних пральнях, у вугільних складах він грався ще хлопчиськом, усюди тут у нього були знайомі і навіть друзі, і за інших обставин йому нічого не вартувало би заховатися тут і відсиджуватися хоч цілий тиждень, але не для цього він здійснив "зухвалу втечу з-під арешту" — з-під носа в капітана Квотерблада, відразу ж заробивши собі зайвих дванадцять місяців.
Йому добряче пощастило. По Сьомій вулиці, розмахуючи дурнуватими транспарантами, горланячи і здіймаючи пилюку, сунула процесія якоїсь ліги — душ двісті довговолосих йолопів і стрижених дуреп, таких самих розтріпаних і неохайних, як і він сам, і навіть гірше, неначе всі вони так само щойно продиралися крізь лази у парканах, перекидали на себе баки зі сміттям, та на додачу ще перед тим провели буйну ніченьку на вугільному складі. Він вихопився із підворіття, з ходу врізався у цю юрму і навскіс, штовхаючись, наступаючи на ноги, дістаючи по вуху і даючи здачі, продерся на інший бік вулиці і знову пірнув у підворіття — якраз тої миті, коли попереду пролунало знайоме огидне виття патрульних машин, і процесія зупинилася, стискаючись гармошкою. Але тепер він був уже в іншому кварталі, і капітан Квотерблад не міг знати, в якому саме.
Він вийшов на свій гараж із боку складу радіотоварів, і йому довелося прочекати якийсь час, поки робітники завантажували автокар величезними картонними коробками з телевізорами. Він влаштувався у хирлявих кущах бузку перед глухою стіною сусіднього будинку, трохи відсапався і викурив сигарету. Він жадібно курив, присівши навпочіпки, притулившись спиною до твердої штукатурки брандмауера[7], час від часу прикладаючи руку до щоки, аби вгамувати нервове сіпання, і думав, думав, думав, а коли автокар з робочими, гудячи, покотив у підворіття, він засміявся і неголосно сказав йому вслід: "Дякую вам, хлопці, затримали дурня... дали подумати". З цієї миті він почав діяти швидко, але без поспіху, спритно, продумано, неначе працював у Зоні.
Він пробрався у свій гараж через потайний лаз, безшумно прибрав старе сидіння, запхав руку в кошик, обережно дістав з мішка згорток і прилаштував його за пазухою. Після цього він зняв із цвяха стару потерту шкірянку, знайшов у куті засмальцьоване кепі й обома руками натягнув його низько на чоло. Крізь шпари воріт у напівтемряву гаража падали вузькі смуги сонячного світла, повні лискучих порошинок, у дворі весело й азартно вищали дітлахи, і, вже збираючись іти, він раптом упізнав голос доньки. Тоді він притулився оком до найширшої шпарини і якийсь час дивився, як Мавпочка, розмахуючи двома повітряними кульками, бігає довкола нової гойдалки, а три баби-сусідки з в'язанням на колінах сидять поряд на лавочці і дивляться на неї, неприязно стуливши губи. Обмінюються своїми паршивими думками, старі пеньки. А дітлахи — нічого, граються з нею як ні в чому не бувало, не дарма ж він до них підлещувався як умів — і гірку дерев'яну зробив для них, і ляльковий будиночок, і гойдалку... І лавочку цю, на якій розсілися старі поторочі, теж він зробив. Ну гаразд, сказав він самими губами, відірвався від шпари, востаннє оглянув гараж і пірнув у лаз.
На південо-західній околиці міста, біля занедбаної бензоколонки, що наприкінці Гірницької вулиці, була будка телефона-автомата. Бозна-хто тепер тут нею користувався — навколо були самі закинуті будинки, а далі на південь розстелявся неозорий пустир колишнього міського звалища. Редрік сів у тіні будки просто на землю і застромив руку в щілину під будкою. Він намацав запилюжений проолієний папір і руків'я пістолета, загорнутого у цей папір, оцинкована коробка з патронами теж була на місці, і мішечок з "браслетами", і старий гаманець із підробленими документами — з тайником усе було гаразд. Тоді він зняв із себе шкірянку та кепі і поліз за пазуху. Хвилину десь він сидів, зважуючи на долоні фарфоровий балончик з нездоланною і неминучою смертю всередині. І тут він відчув, як йому знову засіпало щоку.
— Шухарте, — пробурмотів він, не чуючи власного голосу. — Що ж ти, заразо, робиш? Падло ти, вони ж цією штукою всіх нас передушать... — Він притис пальцями сіпливу щоку, але це не допомогло. — Гади, — сказав він про робітників, що вантажили телевізори на автокар. — Трапилися ж ви мені на дорозі... Кинув би я її, стервоту, назад у Зону, і кінці у воду...
Він тоскно огледівся. Над порепаним асфальтом бриніло гаряче повітря, понуро дивилися позабивані вікна, пустирем блукали пилові чортики. Він був один.
— Добре, — сказав він рішуче. — Кожен за себе, один Бог за всіх. На наш вік вистачить...
Поспіхом, щоби не передумати знову, він запхав балон у кепі, а кепі загорнув у шкірянку. Потім він встав на коліна і, напружившись, трохи нахилив будку. Товстий згорток ліг на дно ямки, і ще залишилося багато вільного місця. Він обережно опустив будку, похитав її двома руками і підвівся, обтрушуючи долоні.
— І все, — сказав він. — І нічичирк.
Він заліз у розпечену задуху будки, опустив монету і набрав номер.
— Гуто, — сказав він. — Ти, будь ласка, не хвилюйся. Я знову попався.
Йому було чутно, як вона судомно зітхнула, і він поспіхом проговорив:
— Та дурниці це все, місяців шість-вісім... і з побаченнями... Переживемо. А без грошей ти не будеш, гроші тобі пришлють... — Вона продовжувала мовчати. — Завтра вранці тебе викличуть у комендатуру, там побачимося. Мавпочку приведи.
— Обшуку не буде? — запитала вона глухо.
— А хоч би й був. Удома все чисто. Пусте, тримай хвоста трубою... Вуха сторчма, хвіст пістолетом. Узяла за чоловіка сталкера, тепер не нарікай. Ну, до завтра... Май на увазі, я тобі не дзвонив. Цілую у попку.
Він різко повісив слухавку і кілька секунд стояв, щосили замружившись, стиснувши зуби так, що дзвеніло у вухах. Потім він знову кинув монетку і набрав інший номер.
— Слухаю вас, — сказав Хрипатий.
— Говорить Шухарт, — сказав Редрік. — Слухайте уважно і не переривайте...
— Шухарт? — дуже натурально здивувався Хрипатий.