— У старого Барбриджа розладналися нерви...
Він дивився на Редріка чистими голубими очима і не кліпав. Він ніколи не кліпав. Двері прочинилися, і в номер протиснувся Кістлявий.
— Хто був цей чоловік, з яким ви розмовляли? — запитав він просто з порога.
— А, добридень, — привітно сказав йому Редрік, струшуючи попіл на підлогу.
Кістлявий запхав руки в кишені, наблизився, широко переступаючи величезними, скошеними всередину стопами, і зупинився перед Редріком.
— Ми ж з вами сто разів говорили, — докірливо промовив він. — Ніяких контактів перед зустріччю. А ви що робите?
— Я — вітаюся, — сказав Редрік. — А ви?
Хрипатий розсміявся, а Кістлявий роздратовано сказав:
— Добридень, добридень... — Він перестав свердлити Редріка докірливим поглядом і гримнувся поруч на диван. — Не можна так робити, — сказав він. — Розумієте? Не можна!
— Тоді призначайте мені побачення там, де я не маю знайомих, — сказав Редрік.
— Хлопець правий, — зауважив Хрипатий. — Наш промах... То хто був цей чоловік?
— Це Річард Нунан, — сказав Редрік. — Він представляє якісь фірми, що постачають обладнання для Інституту. Мешкає тут, у готелі.
— От бачиш, як просто! — сказав Хрипатий Кощавому, взяв зі столу колосальну запальничку, оформлену під Статую Свободи, з ваганням подивився на неї і поставив назад.
— А Барбридж де? — запитав Кістлявий уже зовсім приязно.
— Накрився Барбридж, — сказав Редрік.
Ці двоє швидко перезирнулися.
— Мир праху його, — сказав Хрипатий насторожено. — Чи, може, він арештований?
Якийсь час Редрік не відповідав, повільними затяжками докурюючи сигарету. Потім він кинув недопалок на підлогу і сказав:
— Не бійтеся, все чисто. Він у лікарні.
— Нічого собі — чисто! — сказав Кістлявий знервовано, підхопився і пройшов до вікна. — В якій лікарні?
— Не бійтеся, — повторив Редрік. — У якій треба. Давайте ближче до справи, я спати хочу.
— У якій саме лікарні? — вже роздратовано запитав Кістлявий.
— Так я вам і сказав, — озвався Редрік. Він узяв портфель. — Будемо ми сьогодні справою займатися чи ні?
— Будемо, будемо, мій хлопчику, — бадьоро сказав Хрипатий. З несподіваною легкістю він зіскочив на підлогу, швидко присунув до Редріка журнальний столик, одним рухом змахнув на килим стос журналів та газет і сів навпроти, вперши в коліна рожеві волохаті руки. — Показуйте, — сказав він.
Редрік розкрив портфель, витяг список із цінами і поклав на столик перед Хрипатим. Хрипатий поглянув і нігтем відсунув список убік. Кістлявий, зайшовши йому за спину, втупився у список через його плече.
— Це рахунок, — сказав Редрік.
— Бачу, — озвався Хрипатий. — Показуйте, показуйте!
— Гроші, — сказав Редрік.
— Що це за "кільце"? — підозріло поцікавився Кістлявий, тицяючи пальцем у список через плече Хрипатого.
Редрік мовчав. Він тримав розкритий портфель на колінах і, не відриваючись, дивився в голубі янгольські очка. Хрипатий нарешті осміхнувся.
— І за що це я вас так люблю, мій хлопчику? — промуркотів він. — А ще кажуть, що любові з першого погляду не буває! — Він театрально зітхнув. — Філе, друзяко, як у них тут висловлюються? Відваж йому капусти, відслинь зелененьких... і дай мені нарешті сірника! Ти ж бачиш... — І він потрусив сигарою, все ще затиснутою у двох пальцях.
Кістлявий Філ пробурчав щось нерозбірливе, кинув йому сірникову пачку, а сам вийшов до сусідньої кімнати через двері, заслонені портьєрою. Було чутно, як він з кимось там розмовляє, роздратовано і нерозбірливо, щось про кота в мішку, а Хрипатий, розкурюючи нарешті свою сигару, все розглядав Редріка впритул із застиглою усмішкою на тонких блідих губах і ніби розмірковував про щось, а Редрік, поклавши підборіддя на портфель, теж дивився йому в обличчя і теж намагався не кліпати, хоча повіки пекло як вогнем і на очі набігали сльози. Потім Кістлявий повернувся, кинув на столик дві обандеролені пачки банкнот і, надувшись, сів біля Редріка. Редрік лінькувато потягнувся за грошима, але Хрипатий жестом зупинив його, обдер із пачок бандеролі і пхнув ці бандеролі собі до кишені.
— Тепер прошу, — сказав він.
Редрік узяв гроші і, не рахуючи, порозпихав пачки по внутрішніх кишенях піджака. Потім він узявся викладати хабар. Він робив це повільно, даючи можливість їм обом роздивитися і звірити зі списком кожний предмет зокрема. В кімнаті було тихо, тільки важко дихав Хрипатий, і ще з-за портьєри долинало слабке дзенькання — нібито ложечки об край склянки.
Коли Редрік нарешті закрив портфель і клацнув замками, Хрипатий підняв на нього погляд і запитав:
— Ну, а як стосовно головного?
— Ніяк, — відповів Редрік. Він помовчав і додав: — Поки що.
— Мені подобається оце "поки що", — ласкаво сказав Хрипатий. — А тобі, Філе?
— Мудруєте, Шухарте, — сказав невдоволено Кістлявий Філ. — А чого темнити, питається?
— Спеціальність така: темні справи, — сказав Ред. — Важка у нас із вами спеціальність.
— Ну добре, — сказав Хрипатий. — А де фотоапарат?
— О, чорт! — проговорив Редрік. Він потер пальцями щоку, відчуваючи, як кров приливає йому до обличчя. — Винуватий, — сказав він. — Геть забув.
— Там? — запитав Хрипатий, роблячи невизначений рух сигарою.
— Не пам'ятаю... Напевно, там... — Редрік заплющив очі й відкинувся на спинку дивана. — Ні. Геть не пам'ятаю.
— Шкода, — сказав Хрипатий. — Але ви, принаймні, хоч бачили цю штуку?
— Таж ні, — з досадою сказав Редрік. — У тому-то вся справа. Ми ж не дійшли до кауперів. Барбридж вляпався у "холодець", і мені довелося відразу ж повертати голоблі... Вже можете бути певні, якби я її побачив, я б не забув...
— Слухай, Х'ю, поглянь! — переляканим шепотом промовив раптом Кістлявий. — Що це, га?
Він сидів, напружено витягнувши перед собою вказівний палець правої руки. Навколо пальця крутився той самий білий металевий обруч, і Кістлявий дивився на цей обруч, витріщивши очі.
— Він не зупиняється! — голосно сказав Кістлявий, переводячи круглі очі з обруча на Хрипатого і назад.
— Що означає — не зупиняється? — обережно запитав Хрипатий і трохи відсунувся.
— Я надяг його на палець і крутнув разочок — просто так... І він уже цілу хвилину не зупиняється!
Кістлявий раптом підскочив і, тримаючи витягнутого пальця перед собою, побіг за портьєру. Обруч, сріблясто поблискуючи, розмірено крутився перед ним, наче пропелер літака.
— Що це ви нам принесли? — запитав Хрипатий.
— Чорт його знає! — сказав Редрік. — Я й не знав... Знав би — здер би більше.
Хрипатий якийсь час дивився на нього, потім підвівся і теж зник за портьєрою. Там відразу забубоніли голоси. Редрік витяг сигарету, закурив, підібрав з підлоги якийсь журнал і взявся його неуважно гортати. У журналі було повнісінько міцнозадих красунь, але чомусь зараз було гидко дивитися на них. Редрік пожбурив журнал геть і понишпорив очима по номеру, шукаючи чогось випити. Потім він видобув із внутрішньої кишені пачку і перерахував папірці. Все було правильно, але, щоби не заснути, він перерахував і другу пачку. Коли він ховав її в кишеню, повернувся Хрипатий.
— Вам щастить, мій хлопчику, — оголосив він, знову всідаючись навпроти Редріка. — Знаєте, що таке перпетуум мобіле[4]?
— Ні, — сказав Редрік. — У нас цього не проходили.
— І не треба, — сказав Хрипатий.
Він витяг ще одну пачку банкнот.
— Це ціна першого примірника, — промовив він, обдираючи з пачки бандероль. — За кожний новий екземпляр цього вашого "кільця" ви будете отримувати по дві таких пачки. Запам'ятали, мій хлопчику? По дві. Але за умови, що, крім нас із вами, ніхто про ці кільця ніколи нічого не дізнається. Домовилися?
Редрік мовчки запхнув пачку до кишені і підвівся.
— Я пішов, — сказав він. — Коли і де наступного разу?
Хрипатий також підвівся.
— Вам зателефонують, — сказав він. — Чекайте дзвінка щоп'ятниці з дев'ятої до дев'ятої тридцять ранку. Вам передадуть привіт від Філа і Х'ю та призначать побачення.
Редрік кивнув і рушив до дверей. Хрипатий пішов за ним, поклавши руку йому на плече.
— Я хотів би, щоб ви зрозуміли, — продовжував він. — Усе це добре, дуже мило і так далі, а "кільце" — так це просто чудово, але передусім нам потрібні дві речі: фотографії та повний контейнер. Поверніть нам наш фотоапарат, але з відзнятою плівкою, і наш фарфоровий контейнер, але не порожній, а повний, і вам більше ніколи не доведеться ходити в Зону...
Редрік, ворухнувши плечем, скинув його руку, відімкнув двері і вийшов. Він, не обертаючись, крокував по м'якому килиму і весь час відчував у себе на потилиці голубий янгольський непорушний погляд. Він не став чекати ліфта і спустився з восьмого поверху пішки.
Вийшовши з "Метрополю", він узяв таксі й поїхав на інший кінець міста. Водій трапився незнайомий, з новачків, носатий прищавий хлопчисько, один із тих, хто валом сунув у Хармонт останніми роками в пошуках карколомних пригод, незліченних багатств, всесвітньої слави, якоїсь особливої релігії, сунули валом, та так і поосідали водіями таксі, офіціантами, будівельними робітниками, викидалами у борделях — жадібні, безталанні, замучені невиразними бажаннями, всім на світі невдоволені, страшенно розчаровані і переконані, що тут їх знову обдурили. Половина з них, потинявшись місяць-другий, із прокльонами верталася по домівках, розносячи велике своє розчарування чи не в усі країни світу, лічені одиниці ставали сталкерами і швидко гинули, так і не встигнувши ні в чому розібратися, і посмертно перетворювались на легендарних героїв, деяким вдавалося поступити в Інститут, найтямовитішим і найграмотнішим із них, придатним бодай на посаду препаратора, а решта понастворювали політичних партій, релігійних сект, якихось гуртків взаємодопомоги, цілими вечорами просиджувала у кабацюрах, билася через розбіжності у поглядах, через дівок і просто так, на п'яну голову. Час від часу вони влаштовували процесії з якимись петиціями, якісь демонстрації протесту, якісь страйки — сидячі, стоячі та навіть лежачі, — зовсім довели до сказу міську поліцію, комендатуру та старожилів, але чим далі, тим більше заспокоювалися, змирялися й дедалі менше цікавилися, для чого вони тут.
Від прищавого водія за версту тхнуло перегаром, очі в нього були червоні, як у кролика, але він був страшенно збуджений і з ходу взявся розповідати Редріку, як сьогодні вранці на їхню вулицю заявився небіжчик із цвинтаря.